Формування внутрішнього ринку

На початку XX ст. прогресувала тенденція до нерівномірності розвитку регіонів. Найвідсталішою територіальною одиницею, де зберігалися залишки кріпацтва, було Лівобережжя. У цей період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці осередки промислового виробництва згодом набули загальноросійського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції всього народного господарства становила 48,2 %.

Тривало підпорядкування української промисловості імперському центрові. Це певною мірою визначило характер розвитку економіки України загалом: вона залишалася сільськогосподарським районом імперії, у селах якого проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. Збільшення обсягів промислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяли розширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років почала переважати. Ярмарки та базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі.

Розвиток ринкових відносин потребував створення стабільної державно кредитної системи. У 1860-му уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, завдання якого полягало у зміцненні та розвитку грошової й кредитної систем. В Україні функціонувало три контори цієї установи — у Києві, Харкові й Одесі — та 24 відділення в інших містах, що кредитували торгівлю, промисловість і сільське господарство. У 1897 р. банк отримав право самостійно здійснювати емісію грошей.

У 60—70-х роках сформувалася мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк заснували в Петербурзі в 1864-му. У 1868 р. утворили Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871-му— Київський промисловий, 1872-го— Катеринославський комерційний з філіями в Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використовували власні засоби як позиковий капітал та з метою надання позик під цінні папери або заставу товарів. Для їх діяльності характерне розширення операцій, що зумовлено значним попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва.

У 80-х роках створено нові державні земельні банки: Селянський (1882) і Дворянський (1885). Державний Селянський банк підпорядковувався Міністерству фінансів і мав дев'ять філій в Україні. Його основна функція полягала в наданні довготермінових позик селянам під заставу землі, яку вони викупляли у поміщиків, на умовах оплати 7,5—8,5 % обсягу кредиту щороку. Державний Дворянський банк мав в Україні сім філій, котрі надавали довготермінові позики спадковим дворянам-землевласникам.

У січні 1897 р. Державна рада ухвалила закон "Про карбування й випуск і обіг золотих грошей", що давало змогу вільно обмінювати паперові кредитні рублі на золото за фактичним курсом. Розпочалася активна хлібна експансія на Захід, що дало можливість ліквідувати дефіцит державного бюджету. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему країни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних зв'язків.

Важливу роль у товаризації виробництва на селі відіграла столипінська аграрна реформа. Сутність указу 1910 р. полягала в утвердженні на селі приватної селянської власності, що передбачало спадкове володіння, купівлю-продаж та заставу землі. Мета — формування міцних селянських господарств фермерського зразка. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що у свою чергу зумовило зростання обсягів товарності сільського господарства.

Україна на початку XX ст. забезпечувала 40 % експорту зернової продукції Російської імперії. Третину всієї продукції сільського господарства продавали на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Значні митні збори на імпортовані іноземні товари забезпечували внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку.

Активний торговельний баланс і стійкий курс рубля підтримувався експортом хліба. У той період навряд чи хто чув про монетаризм, проте політика міністрів фінансів Миколи Бунге і І. Вишнеградського була монетаристською. Вони розпочали із фінансової стабілізації, надаючи їй пріоритетного значення.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ відбулися значні зміни в економічній сфері. Разом із тим економіка перебувала на перехідному етапі, коли жодна змістовна характеристика капіталізму не була у розвиненому вигляді. Отже, загалом капіталістична економіка існувала лише як тенденція, а не завершена система.