3. Індустріалізація та колективізація урср. Соціально- економічний стан Західної України в 20-30-х роках хх ст

СРСР, і в тому числі і Україна залишалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної й технологічної модернізації. В 1928р. був розроблений проект корінних економічних перетворень. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, головними етапами якого стали п’ятирічки.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі і ін.

На відміну від розвинутих країн світу індустріалізація в СРСР здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а для промисловості. Визнаючи, що в Україні утвердився тоталітарний режим і вона була позбавлена навіть залишків національної економіки, все ж слід зазначити, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 року. Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не мало змоги здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період.

Одним з основних джерел індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього треба було колективізувати сільське господарство. Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 - 1928рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчими цінами. В січні 1928р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення щодо примусового вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Колективізація почала здійснюватись вже в 1929 р., названому „роком великого перелому”. Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду всіх інших республік Радянського Союзу здійснити колективізацію.

Початок колективізації показав, що селяни не бажали вступати до колективних господарств (колгоспів). Адже усуспільнювались не тільки засоби виробництва, а й продуктивна худоба, птиця, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, хто не вступав до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Особливо активним був наступ проти заможних селян – куркулів. До цієї категорії відносили не тільки тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві двигун або просто мали хату, покриту бляхою. Застосовувалася політика відкритого терору: розстріли, ув'язнення, виселення у віддалені райони (Урал, Сибір, Далекий Схід).

Але й це не допомагало. Селяни відмовлялися йти у колгоспи, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928-1932рр. в Україні було винищено майже половину стада поголів’я худоби. У багатьох випадках проявлялися відкриті селянські протести, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. На їх придушення відправлялися регулярні війська. Події набували загрозливих масштабів. Щоб заспокоїти селянство, в березні 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів", де засуджувалися „перегини” в колгоспному будівництві. Відповідальність за „викривлення партлінії” перекладалась на місцеві органи влади. Почався масовий вихід селянства з колгоспів.

Але такий перебіг подій не влаштовував керівництво. Тому вже у вересні 1930р.

відновився наступ на селян-односібників, а до кінця 1932 р. в УРСР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. Головною метою партії залишалася індустріалізація країни. Для закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було, тільки експортуючи сировину, зокрема зерно. Світові ціни на зерно різко знизились. Та незважаючи на це, експорт його зростав. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом, селяни голодували. Окремі колгоспи розпалися.

Навесні 1932р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. План заготівок зерна був не виконаний. В Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. Внаслідок її адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор вивезли все до зернини, взимку 1932 -1933 р. в селах України розпочався голодомор. Намагаючись врятуватися, тисячі селян ішли до міст, де весною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Але сільським жителям продавати хліб заборонялося. Селянам також не дозволялося самостійно найматися на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати до Росії. Загалом, за різними підрахунками, від голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло до 9 млн. чоловік.

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки національно-визвольної боротьби західноукраїнські землі були розділені між Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною. Ці країни значно відставали від промислово розвинутих країн Європи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили для іноземних країн. Продуктивні сили Галичини розвивалися відповідно до інтересів польської економіки (85% підприємств були дрібними, понад 80% населення краю займалися сільськогосподарським виробництвом).

Західні українці зуміли організувати економічну самооборону проти іноземної експлуатації. Вже в перші повоєнні роки було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Очолював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз українських кооператорів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати заготівлю сільськогосподарських продуктів серед своїх членів, забезпечити їх реманентом, насін-

ням. Селянські кооперативи налагодили експорт окремих видів продуктів за кордон. Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогосподарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала молочарська кооперація, яка вийшла на європейський ринок. Кредитні кооперативи мобілізовували заощадження, надавали вигідні кредити. При Центробанку був створений „Фонд господарської розбудови”, який сприяв створенню нових виробництв. На положенні відсталих окраїн Румунії були Буковина і деякі повіти Бессарабії. Буковинська промисловість залишалась напівкустарною, найбільш розвиненою була харчова промисловість.

Повільно розвивалась і промисловість Закарпаття, вона теж була напівкустарною. В умовах іноземного панування гальмувався розвиток сільського господарства. Аграрні реформи не могли задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіка була кризовою.

Таким чином можна зробити висновок, що у міжвоєнний період Україна залишалася територіально роз’єднаною, а її економіка розвивалася за принципами, що мало узгоджувалися з інтересами українського народу.