4. Господарський розвиток Стародавнього Єгипту та його відображення в економічній думці

Єгипетська цивілізація виникла на зламі IV-ІІІ тис. до н. е. на енеолітичному техніко-технологічному рівні у вигляді ранньокласових номових міст-держав (додинастичний період історії). Розвиток влади-власності корпоративного змісту зумовив формування двосекторності господарства: державно-палацово-храмового і державно-общинного. Ранньодержавні органи влади контролювали господарську діяльність, реалізуючи владу-власність через редистрибутивну систему. Прості общинники-селяни були вільними та право-спроможними. Проте у державно-палацово-храмових господарських комплексах вони не володіли засобами виробництва, виступали як працівники. У державно-громадському секторі основними економічними суб'єктами були землеробська громада, що забезпечувала підтримку іригаційної системи, та селянське домогосподарство. Відбувався процес одержавлення землі. Держава була організатором виробництва та перерозподілу матеріальних благ. Виробництво і розподіл мали централізований, адміністративно-бюрократичний характер.

У III тис. до н. е. в умовах централізованих держав Раннього і Давнього царств процес одержавлення господарського життя завершився. Господарство еволюціонувало від двосекторного до загальнодержавної економічної системи. Держава (в особі фараона) була верховним власником і розпорядником землі, води та іригаційної системи. Державні інститути здійснювали організаційно-редистрибутивні функції. Держава будувала та підтримувала в технічному стані зрошувальні та осушувальні споруди (канали, шлюзи, греблі, дамби, водосховища для сезонного накопичення води). Необмежена влада та колосальний додатковий продукт дали можливість здійснювати непродуктивні витрати у вигляді фінансування будівництва пірамід. Основними суб'єктами господарювання були державно-палацово-храмові та умовно-службові земельні господарства.

Селян-общинників перетворили на державних землеробів. Вони працювали на царських і храмових землях, використовуючи знаряддя праці власника.

Державно-палацово-храмове господарство - це великий багатогалузевий господарський комплекс з централізованим, адміністративно-господарським бюрократичним управлінням і редистрибутивними функціями. Працювали державні селяни-землероби, які були основною продуктивною силою. Сільськогосподарська продукція, зокрема зерно, була власністю держави, яка потім розподілялася. Робітники державних майстерень отримували за свою працю натуральне забезпечення.

Умовно-службові землеволодіння сформувалися шляхом надання фараоном землі храмам і жрецям, чиновникам і воєначальникам за виконання певних обов'язків як джерела засобів для існування. Володільники землі вели господарство зусиллями всієї родини або використовували працю приписних державних селян.

Рабство не сформувалося як економічний уклад. Джерела рабства - війни, боргова залежність, работоргівля. Частка рабів серед населення незначна, становила 6-7 %. Раби належали переважно державі. їх працю використовували в системі державного та храмового господарства, переважно в будівництві та обслуговуванні іригаційних систем. У приватних володіннях вона мала патріархальний (домашній) характер.

Господарською основою ранніх цивілізацій було іригаційне землеробство. Будівництво іригаційних споруд (греблі, канали, шлюзи, водосховища, шадуфи) набуло великого розмаху в загальноєгипетському масштабі. Існували поземельні кадастри, в яких кожна ділянка мала певну оцінку як основу для поземельної ренти-податку. Для обробітку землі застосовували мотику із камінним наконечником та примітивний плуг з парою волів. Серпи виготовляли із дерева з кремнієвим лезом. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, цибулю, бобові, виноград, садові та пальмові дерева, трави для виготовлення фарб. Розводили корів, овець, кіз, віслюків, волів тощо. Поширеними були рибальство і полювання.

Розвивалися домашня промисловість та ремесло. Широко використовували мідь, а з часу IV династії - бронзу. Єгиптяни знали залізо як дорогоцінний матеріал без практичного застосування. Глиняний посуд обпалювали, використовували гончарний круг. Будували з цегли-сирцю на основі кам'яної кладки.

Панувало натуральне господарство. Обмін розвивався як міновий. В історичному аспекті виробництво надлишкової сільськогосподарської та ремісничої продукції зумовило обмін продуктами діяльності між громадами (вважається, що обмін всередині громади був незначним), пізніше в межах країни і між країнами.

Політичне та економічне відродження єгипетської держави пов'язане із Середнім царством з центром у Фівах, що існувало впродовж XXI ст. - 1710 р. до н. е. Держава залишалася верховним власником землі та іригаційної системи. Відбувався процес відокремлення власності від влади. Службове землеволодіння зросло, передавалося у спадок. Відродилося значення землеробської громади. Землю передавали в індивідуальне спадкове користування великим патріархальним сім'ям. Домогосподарства існували як первісна соціально-економічна система. Селяни-общинники становили більшу частину населення, були головними виробниками матеріальних благ, сплачували податки та виконували державні повинності. Відбувався процес майнового та соціального розшарування членів громади. У пам'ятках того часу знаходимо відомості щодо продажу громадою земель. Частина науковців говорить про формування приватної власності на землю.

Сільське господарство - зрошувальне землеробство, тваринництво, городництво, садівництво, виноградарство, бджільництво - становило провідну галузь економіки. Його організація відбувалася у рамках землеробської громади, державних, храмових і приватних господарств. Сільське господарство було сферою діяльності селянина. За користування землею селяни платили податки і виконували примусові роботи на користь держави, храмів і чиновників. Селянська родина вела натуральне господарство, поєднуючи заняття сільським господарством з домашньою промисловістю. Розширилася площа меліорованих і зрошувальних земель.

Основні сільськогосподарські знаряддя еволюціонували від дерев'яних мотики, сохи та примітивного плуга до залізної сокири, мотики із залізною сапачкою, лопати із залізним рискалем, важкого плуга із залізним сошником, в який впрягали двоє волів. Вирощували зернові та технічні культури. Велике значення надавалося агротехніці. Продуктивність землеробства залежала від системи іригаційних споруд. Була поширена трипільна система рільництва, використовували органічні добрива, вели боротьбу із шкідниками сільськогосподарських рослин. На зрошувальних полях збирали врожаї двічі на рік. Розвивалося тваринництво.

Ремесло перетворилося на самостійну галузь господарства. Воно розвивалося в містах і селах. Основною формою організації ремісничого виробництва в містах були майстерні, котрі належали державі або приватним особам. Ремісники об'єднувалися в союзи (корпорації). Найбільше розвинулася металургійна галузь із технікою лиття, клепання, паяння, грануляції. Вдосконалювалися технології різання каменю, гончарства, ткацтва, будівництва, суднобудування, ювелірної справи, виробництва військової техніки, цегли, скла, виробів із шкіри тощо. Використовували гончарний круг, вертикальний і горизонтальний ткацькі верстати, водяне колесо, кам'яну кладку, колісний та водний транспорт, виготовляли сукняні та льняні тканини, папірус.

Міста набули статусу адміністративних, культурних та господарських центрів. Будувалися за спеціальними проектами, мали власну архітектуру, водопровід, каналізацію, захисні стіни та фортифікаційні споруди.

В умовах збереження панування натурального господарства міновий обмін переріс у грошову торгівлю, що розвивалася як внутрішня, зовнішня караванна і морська. Цьому сприяли формування сільського господарства та промисловості як галузей господарства, становлення приватної власності, географічний поділ праці між районами країн, економічні зв'язки між державами. Як міра вартості та засіб обігу функціонували товарні гроші: зливки золота, срібла, міді. В містах були поширені базари з постійними прилавками і складськими приміщеннями. Північ Єгипту постачав худобу, Південь - зерно. Торгували соленою і сушеною рибою, нерухомістю, золотом, сріблом, ювелірними виробами, міддю, залізом, оловом, деревом, посудом, тканинами, рабами, дорогоцінними каміннями, кіньми тощо.

Обсяги зовнішньої торгівлі переважали обсяги внутрішньої. З Сінайським півостровом, Нубією, Лівією єгиптяни торгували зерном і промисловими товарами, імпортували емаль, золото, шкіру, слонову кість, дерево. Розвиток суднобудування сприяв заморській торгівлі. Кедровий ліс привозили з Фінікії, свинець та олово - з Малої Азії, мідь - з Кіпру. З'явилися купці-професіонали, лихварі. Торговельні угоди оформлялися документально. Ринкова торгівля обкладалася державними зборами. Позики надавали під 50-100 %.

Селяни як користувачі землі та ремісники платили натуральні податки, виконували державні трудові повинності на будівництві доріг, каналів, гребель, на полях фараонів і храмів. Основним був земельний податок, його збирали в натуральній формі на основі земельних кадастрів, які складали кожні два роки.

Залізо було дорогоцінним металом. Зросло значення торгівлі. Мірилом вартості були срібло, золото і мідь. Розвивалося лихварство. Формувалася фінансово-грошова система. Функціонувала одиниця вартості дебен - 91 г міді, що поділялася на десять рівних частин.