30. Дайте оцінку соціально-економічного становища Еквадор у 40-60-х рр. Хх ст.

Для Бразилии та колумбії Головною експортно сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадор - банани

Сільське господарство в Латінській Амеріці дуже поклади від іноземних монополій, хоча земля у Деяк странах націоналізована. Тому Цілком зрозумілім є широкий Розма аграрних реформ, но смороду здійснюються в РЕГІОНІ по-різному. В одних странах - Мексіці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі - смороду й достатньо радікальні; в других - Венесуелі, Еквадорі, колумбії - мают ограниченной характер;

У 1941 р. Еквадор воювало проти Перу и Втрата басейн Верхньої Амазонки (40% территории країни). Течение Другої Світової Війни країна булу на боці антігітлерівської коаліції. Цікавім БУВ період 1944-1972 р. П'ять разів президентом БУВ Веласко Ібарра. Періоді его президентства чергуваліся з влади військовіків, тобто президент переживши Чотири військові перевороти. Добробут народу не підвіщівся после Відкриття Родовище нефти в 1970-х pp.

23. Економіка

Сільське господарство. Аграрний сектор - найголовніша галузь економіки. Найважлівіша товарна сільськогосподарська культура - банани. Інші товарні культури - кава, какао, бавовнік. Для внутрішнього споживання вірощують рис, кукурудзу, цукровий тростину, пшеницю, сою, фрукти, солодку картоплю, тютюн. З пальм одержують олію. Тваринництво (велика рогата худоба, кози, вівці), морське рибальство (креветки, тунець, лангусти). Лісозаготівлі (деревина бальси), збір соку гевеї, горіхів таґуа, волокна Сейба. На плато Сьєрра, Пожалуйста розташоване между двома хребтами Кордільєр, прожіває більша частина населення країни. Це - Найбільший регіон сільського господарства.

Промисловість. В індустріальному секторі економіки провідне місце посідає гірнічодобувна промисловість, ее основний товар - нафта (четверте місце в Латінській Амеріці за відобутком). Нафтова промисловість Було націоналізовано 1988 p., До 1992 р. Еквадор БУВ членом ОПЕК. Відобувають такоже природний газ, лігніті, мідь, свинець, золото, срібло, сірку. Є підприємства нафтопереробної, харчової, текстільної, шкіряно-взуттєвої, целюлозно-паперової, цементної Галуза промисловості. Ремісніцтво (Поширення виробництво капелюхів типу «панама»).

31. Охарактеризуйте економічне та політичне життя Уругваю 1920-х рр.

УРУГВАЙ (1918-1945)

Перша третина XX в. пройшла для Уругваю під знаком виходу із затяжної кризи.

Іноземні інвестиції (на початок XX в. В основному англійські), на які сподівалися місцеві латифундисти і комерсанти, надходили в дуже обмежених розмірах, оскільки, на думку іноземних інвесторів, уругвайські влади не могли забезпечити політичну стабільність в країні. Британська влада поставили умовою надходження грошей наведення політичного порядку і створення сприятливих можливостей для зростання імміграції. Необхідно було заселити знелюднення простори країни, щоб "відпрацювати" отримані кредити. До того ж приплив іммігрантів, які не мали коренів в Уругваї, сприяв створенню однорідної, покірною, легко керованою "маси", стурбованою лише проблемами виживання.

БАТЛЬІЗМ І "Просперідад" 20-х РОКІВ

На початку XX в. нарешті настали відносно спокійні часи, було покладено край майже столітньої "революційної епохи". Це було пов'язано насамперед з діяльністю видатного політичного діяча Хосе Батл-і-Ордоньеса, внесок якого в економічне і політичне життя Уругваю в XX в. настільки вагою, що не виглядає надто великим перебільшенням оцінка, дана йому

відомим американським дослідником Р. Фітцгиббон. "Ні Наполеон, ні Гітлер, ні Ататюрк, ні Ганді, - вважає цей історик, - не змогли надати такого потужного і всеосяжного впливу на свої країни, як Батлье-і-Ордоньес на гаряче улюблений їм Уругвай" 3.

Послідовники Батлье на президентській посаді аж до його смерті в 1929 р продовжили цей курс під його безпосереднім контролем, так як він і в 20-і роки залишався визнаним лідером партії "Колорадо". Були прийняті закони про надання соціальних допомог і гарантій, встановлено державний контроль над телеграфними і телефонними засобами зв'язку.

При Батлье держава створювала нові підприємства (або націоналізував старі) в основному у сфері послуг, які отримали офіційну назву "автономні підприємства" (entes autonomos), серед них - страхові агентства, підприємства у сфері інфраструктури, а також іпотечні банки. Пізніше, в 20-ті - на початку 30-х років, було створено 20 держпідприємств і в сфері виробництва, серед них такий гігант (по уругвайським мірками), як Національна адміністрація палива, алкогольних напоїв та цементу (АНКАП). До 1931 на держпідприємствах було зайнято близько 9% j | самодіяльного населення країни в (близько 16% робочої сили Монтевідео).

Скотарі довгий час марно скаржилися на те, що іноземні м'ясопереробні підприємства, які визначали квоти на постачання м'яса і мали доступ на лондонський ринок, встановлювали занадто низькі закупівельні ціни на м'ясо. Нарешті, для протидії іноземному капіталу в 1928 р уряд створив національне м'ясопереробне підприємство - Національну мясохладобойной, яка підтримувалася державою і очолювалася радою, що складався з представників від уряду, Сільськогосподарської асоціації та Сільськогосподарської федераціі._ХОСЕ батл-І-Ордоньес

Окрім створення державного сектора в економіці, влада всіляко заохочували розвиток місцевої промисловості. Так, за десятиліття (1920-1930) в країні було побудовано 4408 нових промислових предпріятій4.

Згідно промислової перепису 1930 р в країні налічувалося 7403 промислових підприємства, з них до 1876 р було засновано 137 підприємств, з 1876 по 1900 р - 577, з 1901 по 1914 р - 1272, з 1915 по 1919 р - 1009 , з 1920 по 1930 р -4408.

Кількість робітників, зайнятих на всіх промислових підприємствах, становила до кінця 20-х років близько 100 тис. Осіб, а загальна сума капіталу, вкладеного в них, досягла в 1930 р 273 млн песо. Причому абсолютна більшість з них (5659) становили дрібні підприємства з розміром капіталу до 5 тис. Песо і лише 39 володіли капіталом понад 500 тис. Песо.

За підтримки держави отримали розвиток різні галузі, що належали в основному до легкої промисловості, що сприяло збереженню всередині країни великих грошових сум, які раніше вивозилися за кордон з метою придбання більшої частини споживаних промислових товарів.

Нова економічна політика стала приносити позитивні плоди. Національний дохід почав значно зростати як за рахунок розширення власної промислової бази, так і за рахунок збільшення експортних доходів. У вартісному вираженні експорт подвоївся, і до початку досліджуваного періоду експорт м'яса становив щорічно близько 130 тис. Т. За 1926-1930 рр. поставки м'яса за кордон продол-

жали зростати швидкими темпами, склавши в середньому щорічно 206 тис. т - рекордна цифра, яка ніколи не була перевищена згодом аж до теперішнього часу.

У той же період ініціативи Батлье істотно поліпшили матеріальне становище робітничого класу, сприяючи створенню щодо заможного прошарку, що пізніше отримала у соціологів назва середній клас, що також сприяло розвитку економіки через зростання купівельної спроможності населення і створення стимулів для підвищення продуктивності праці.

Завдяки тому що вищевказані три фактори - зростання грошових надходжень від експорту м'яса, поліпшення умов праці та успішна діяльність держпідприємств - діяли паралельно і одночасно, виник феномен "уругвайського економічного дива", міцно закріпив в масовому менталітеті непорушну взаємозв'язок між економічним процвітанням і зростанням втручання держави в "вільну гру ринкових сил".

Економічне зростання супроводжувалося бурхливим припливом іммігрантів. У 1875 р населення Уругваю становило менше 500 тис. Чоловік. У 1914 р воно потроїлася і досягла 1,5 млн. До середини же 40-х років згідно з даними ООН воно становило 2,3 млн человек6.

Так як корінний народ, індіанці, був в Уругваї винищений, а завезені з Африки негри становили незначну прошарок і проживали в основному уздовж кордону з Бразилією, кістяк населення в досліджуваний період, як і колись, становили білі нащадки іспанських конкістадорів. У сільських районах зустрічався етнічний тип з індіанськими ознаками, але ця група метисів налічувала не більше 10% населення країни. Іммігранти (більшу частину яких у першій третині XX ст. Становили іспанці й італійці) легко змішувалися з місцевим населенням.

Географічне і кліматичне становище Уругваю сприяло інтенсивному розвитку сільського господарства. Країна, перебуваючи між теплим плато Бразилії та вологої аргентинської пампою, володіла якостями кожного з цих регіонів. Сировинні запаси Уругваю оцінювалися експертами невисоко, правда, в досліджуваний період були відкриті невеликі родовища міді, золота, марганцю, заліза і свинцю, оголошені власністю держави.

Незважаючи на те що Уругвай займав стратегічне положення на океанських маршрутах, його жителі були орієнтовані в основному на "земні" справи - просування в глиб континенту по річках і пампе, щоб займатися скотарством і рослинництвом.

Основною галуззю економіки Уругваю було сільське господарство (головним чином тваринництво). Промисловість в цілому забезпечувала потреби сільського господарства, і її головними галузями були виробництво м'ясних продуктів (пресервів), масла, вироблення шкір, борошномельна промисловість, виробництво макаронних виробів, виноробство. Майже 90% уругвайського експорту становила продукція сільського господарства (в основному тваринництва) і пов'язаних з ним отраслей9.

Експорт м'яса, крім того очевидного недоліку, що він міцно прив'язував країну до ринків провідних капіталістичних держав, залежав від багатьох, часто непередбачуваних факторів. Наприклад, в 1926 р уругвайські експортери опинилися в дуже важкому становищі через страйк шахтарів в Англії, яка потім переросла в загальний страйк. Крім того, недостатньо надійними виявилися такі традиційні ринки збуту, як Франція, Італія та Бельгія. Великі втрати худоби принесла посуха влітку 1927, слідом за якою настали різкі холоду.

Не останню роль грала і політика іноземних компаній, які захопили в свої руки виробництво м'яса в країні і встановили непомірні "ножиці цін", диктуючи мінімальні закупівельні ціни на сировину і встановлюючи на внутрішньому (та й на зовнішньому) ринку високі ціни на свою продукцію.

В уругвайському уряді розглядалися численні проекти виходу зі сформованого, що загрожує численними ускладненнями, положення в головній галузі економіки країни, проте на один з них не зміг привести до звільнення від іноземного засилля. Єдине мінімальне полегшення становища в тваринництві полягало в наданні державних кредитів на пільгових умовах через Державний банк. Ці кредити використовувалися, зокрема, для поліпшення породи худоби, для закупівлі (в основному в Англії) племінних биків Херефордский породи11.

Успіх у 20-ті роки економіки Уругваю розглядався сучасниками як особиста заслуга Батлье і батльістов, хоча багато в чому він був наслідком благопри-

ятной світової кон'юнктури, зокрема зростання цін і попиту на м'ясо та м'ясні продукти. По суті, реформи Батлье і його наступників по перебудові економіки не змогли торкнутися саму серцевину аграрного сектора країни - тваринництво.

Причини крилися в тому, що масова політична база батльізма перебувала в Монтевідео, і реформісти не могли активно залучати на свій бік аграрні регіони, які складали оплот їх основних опонентів з партії "Бланко" (Національної партії). Крім того, Батлье вважав, що самі ринкові закони і використання державою такого важеля, як податки на власність, будуть підштовхувати скотарів до більш ефективного ведення господарства. Батлье залишив сільське господарство напризволяще в чому вимушено, оскільки точно прораховував баланс політичних сил і розумів, що радикальні реформи можуть викликати новий спалах громадянської війни з "бланкистамі". Спроби ж провести мирним способом земельну реформу стикалися з потужним і непереборним опором скотарів-Ранчерос та їхніх захисників з Національної партії. У підсумку відсталість і відсталість аграрного сектора стали ахіллесовою п'ятою, в результаті чого країна виявилася не підготовленою як до світової економічної кризи 30-х років, так і до наступних змін у світовій економіці.

На другому місці за значенням в економіці країни знаходилося виробництво вовни. У середині 20-х років експорт даного товару становив 110-130 тис. Тюків ежегодно12.

Виробництво зерна в 20-і роки дещо скоротилося в порівнянні з попереднім десятиліттям. Якщо в 1915-1918 рр. посівна площа становила близько 1 млн га, то в середині 20-х років вона скоротилася до 700-800 тис. га (що було пов'язано насамперед з розширенням пасовищного тваринництва). Головними культурами були пшениця і кукурудза. Причому врожайність в Уругваї була набагато нижче, ніж в США чи Канаді. Так, врожайність пшениці становила 7,4 ц з 1 га порівняно з 10 ц в США і 13 ц в Канаді. А відставання по кукурудзі було ще більш наочним: 6 ц з га в порівнянні з 17 ц в США і 35 ц в Канаді. Основна причина полягала в збереженні і підтримці (у тому числі на державному рівні) дрібних сільськогосподарських власників і виробників, в той час як в США і Канаді вже давно зрозуміли, що високої ефективності і рентабельності можна домогтися лише у великих сільськогосподарських предпріятіях13.

У 1926 р експорт в грошовому вираженні склав 94800000 песо, а імпорт (за офіційною оцінкою) - 73300000; таким чином, позитивне сальдо торгового балансу склало 21,5 млн песо.

Серед країн, з якими Уругвай мав торгові відносини, на першому місці по імпорту стояли США, потім Англія, Німеччина і Аргентина (в 1926 р відповідно 21 323 тис., 9817 тис., 8144 тис. І 7238 тис. Дол.). У вартісному вираженні Уругвай завозив із США і Англії в середині 20-х років приблизно стільки ж продукції, скільки з решти всіх країн, що входять в десятку його найбільших контрагентів, разом взятих14.

За рахунок заниження цін при проходженні через митницю (звичайний і понині спосіб ухилення від повної виплати митних зборів і зборів) реальна вартість імпорту склала в 1926 р близько 95300000 песо, і таким чином за благополучними офіційними цифрами переховувався дефіцит торгового балансу. До нього треба було додати виплати по страхуванню й фрахту, які зменшували

вартість експортної виручки, виплату Уругваєм відсотків за іноземними кредитами, а також той прибуток, який отримали в країні іноземні компанії, - ті реальні гроші, які "спливали" за кордон за той же період. Таким чином, при зовнішньому благополуччі в показниках торгівлі ховалися ті "дірки", крізь які спливали ті грошові резерви, які могли б пом'якшити для країни в ЗО-ті роки наслідки світової економічної кризи.

Митна політика Уругваю зводилася, за формулюванням влади, до "м'якому протекціонізму", тобто до встановлення підвищених ввізних ставок на ті, переважно сільськогосподарські, продукти, які могли проводитися усередині страни15.

Що стосується експорту, то на першому місці в 1926 р стояла Англія, на другому - Німеччина, потім - Франція, Бельгія, Аргентина і лише після них - США. Таким чином, Уругвай вивозив більше товарів до Європи, а ввозив - зі США, які стали поступово заміщати і витісняти в досліджуваний період позиції європейських країн (насамперед Англії та Німеччини).

Найбільші підприємства в центральному для Уругваю секторі економіки -мясопереработке (мясохладобойни) належали американцям. Це були такі гіганти, як "Свіфт" (переработавшая у вигляді охолодженого, замороженого або консервованого м'яса для цілей експорту в 1926 р 345 тис. Голів великої рогатої худоби і 500 тис. Овець), "Уругвайя" (відповідно 120 тис. І 105 тис.) і "Артигас" (189 тис. і 404 тис. голів). Англійцям належала велика компанія "Англо" (160 тис. І 221 тис. Голів). І замикала цей ряд єдина місцева компанія з виробництва в'яленого м'яса ("тасахо"), переработавшая в тому ж році 100 тис. Голів великої рогатої скота16.

Велика частина сільськогосподарських машин і устаткування закуповувалася в США і Канаді. В імпорті сталі і прокату США також успішно витісняли європейські країни, поставляючи в Уругвай залізничні рейки, балки для будівельних робіт та інші товари. В імпорті автомобілів також 80% припадало на США. У той же період американські компанії "Форд" і "Дженерал моторі" побудували перші в Уругваї складальні заводи в Монтевідео. У 1924-1926 рр. на вулицях столиці курсували 360 автобусів (омнібусів), 90% яких було завезено з США17. Звідти ж почали завозитися перші в Уругваї трактора, механічні плуги, сівалки та інше обладнання. Расширяющееся будівництво зажадало створення власних підприємств з виробництва цементу, і в ті ж роки з'явилася Уругвайська компанія з виробництва портландцементу, яка була філією нью-йоркській Міжнародної цементної корпорації. Причому після створення державного підприємства АНКАП в 1931 р американці не дозволили уругвайському держпідприємству стати монополістом у цій галузі, і два підприємства продовжували існувати паралельно.

Весь споживаний в країні бензин, гас і змащувальні масла імпортувалися з США. Дуже важливий для потреб холодокомбінатів рідкий аміак також повністю завозився з США. Ліки та фармацевтичні товари теж у своїй більшості привозилися з США (частково з Франції), хоча в країні існувало вісім своїх фармацевтичних заводів.

Залежне становище в економіці країни створювалося не тільки за рахунок зовнішньої торгівлі і володіння іноземцями найбільшими підприємствами на террито-

рії Уругваю, але і за рахунок кредитних пут, якими обвивали цю країну "щедрі" північноамериканські інвестори.

Так, у квітні 1926 на прохання уругвайського уряду приватні американські банки надали країні кредит у розмірі 30 млн песо. Кредит був використаний для покриття існуючих боргів міністерства фінансів, а також для розвитку системи громадських робіт, включаючи портові споруди і каналізаційну систему, будівництво шкіл, розширення митниці, будівництво залізниці Сан-Карлос-Роча, виплати платні військовослужбовцям і поліцейським.

Цей та інші кредити із США використовувалися для розширення порту Монтевідео, а також портів місцевого значення - Ла-Палома, Нуева-Пальміра, Мерседес, Фрай-Бентос, Сальто, Колонія. Крім того, уряд субсидіювала будівництво шосейних доріг, мостів. Інакше кажучи, крім отримання солідних де-дивідендів, іноземні інвестори за рахунок уругвайців створювали собі ж сприятливі можливості для подальшого розширення торгівлі.

Держава ж все глибше занурюється в боргову залежність. Державний борг Уругваю, який в 1860 р оцінювався в 2,8 млн песо, в 1914 р зріс до 141 млн, а на 1 січня 1926 досяг 221 500 000 песо. (Вартість вказана, виходячи з еквівалента золотого песо, який був за номіналом трохи нижче американського долара.) З них 72,3 млн становив внутрішній борг, а 146 700 000 - зовнішні борги перед іноземними банками, тобто на кожного громадянина Уругваю припадало приблизно 129 песо в якості його (чи її) частки у загальнонаціональному долге18.

Що стосується державного бюджету, то після затяжного періоду дефіцитів у 1924-1926 рр. річні бюджети стали зводитися з позитивним сальдо (в основному за рахунок митних зборів і зростання податків за умови всезростаючої-ших надходжень від експорту). Але серед статей державних витрат оплата відсотків за існуючими зовнішніми боргами міцно закріпилася на другому місці після витрат на заробітну плату працівників державного сектора19.

Необхідно відзначити, що в 20-і роки панування США на уругвайському ринку ще не було таким помітним, як після закінчення другої світової війни. Між англійцями і янкі ще йшла боротьба "на рівних". Британський капітал починав проникнення в країну з 70-х років XIX ст. і вкладався, крім тваринництва, в підприємства комунального господарства: в залізні дороги, міський транспорт, газифікацію, водопостачання, телефонний і телеграфний зв'язок, а також у банки і великі комерційні фірми, страхові компанії та кредитні організації. В руках британських інвесторів фактично перебували найважливіші важелі національної економіки.

Представники могутніх англійських компаній встановлювали зв'язки з латифундистами і великими скотарями - іншими словами, з господарями основних галузей економіки республіки, а для підтримки свого панування штучно гальмували розвиток продуктивних сил країни. Вони заохочували панування монокультури і відсутність промисловості, прирікає Уругвай на долю вченого постачальника сировини і незмінного споживача ввозиться ззовні промислової продукції. Безумовно, не було випадковістю, що при створенні мережі залізниць враховувалося не забезпечення нормальної транспортування товарів всебічно розвиненої національної промисловості, а забезпечення зв'язку скотарських районів з Монтевідео - основним центром переробки продуктів тваринництва і головним портом для їх вивезення.

З початку XX в. на світовій арені посилилося протиборство між Англією,

Францією, Голландією, Бельгією та іншими "старими" колоніальними імперіями, з одного боку, і трьома новими "супердержавами" - США, Німеччиною та Японією, які почали боротьбу за переділ світу, джерел сировини, ринків збуту і сфер впливу. В Уругваї розгорнулася боротьба між втрачають свої колишні позиції англійцями і розчищає собі шлях північноамериканцями і німцями.

Однак це суперництво між групами янкі і британського капіталу було недовгим і завершилося співпрацею - утворенням так званого "пулу". Іншими словами, було створено орган, покликаний регулювати всю діяльність всередині головної галузі господарства Уругваю - м'ясопереробної промисловості, включаючи встановлення експортних квот з метою запобігання втрат в ході конкурентної борьби20. Якщо американці вкладали гроші в основному в м'ясопереробку, то англійці робили більший упор на інфраструктуру країни.

У порівнянні з іншими країнами Латинської Америки в Уругваї була добре розвинена транспортна система. Пароплавна лінія, яка скоювала регулярні рейси від Монтевідео до Буенос-Айреса, могла доставити пасажирів і вантажі з однієї столиці до іншої протягом декількох годин. Крім того, існували пароплавні лінії по річці Парані та її притоках. До початку 20-х років було прокладено близько 2 тис. Км залізничних колій, що забезпечувало надійний зв'язок практично з усіма великими містами країни.

Англійці володіли більшою частиною національних залізниць (державі належала їх незначна частина, загальною протяжністю лише 257 км) 21. Вони також володіли трамвайними лініями в Монтевідео загальною протяжністю 288 км і компанією "Ла-Трансатлантік".

Велика частина суден, швартуватися в Монтевідео, належали англійцям. У 1926 р в порт зайшло 817 британських суден загальним тоннажем 3,7 млн ​​т. На другому місці - Франція (221 корабель), потім Італія (208), Німеччина (183), США (165) і Греція (72) 22.

В руках британців також значною мірою концентрувалося прибережне судноплавство - в основному між Монтевідео і Буенос-Айресом. За каботажним маршрутами йшла жвава торгівля промисловими товарами, сіллю, шкірами, вовною, автомобілями, картоплею, борошном, в'яленої яловичиною. Ті ж товари перевозилися по морю до Бразилії, а звідти йшли поставки лісу, пиломатеріалів, кави, рису, тютюну, цукру і бананів.

Крім транспорту, англійці проявляли активність і в галузі зв'язку. Довжина телефонних ліній в Уругваї становила в 20-і роки близько 57 тис. Км, причому телефонна мережа була поділена між Національним телефонним кооперативом Уругваю і Британської телефонною компанією.

У сфері транспорту проявляли активність і німці. У 1926 р компанія "Юнкерс" відкрила першу повітряну лінію сполучення між Буенос-Айресом і Монтевідео. На ній використовувалися чотиримісні гідроплани, долали відстань між містами за півтора часа23.

Радіотелеграфна зв'язок перебувала у віданні держави, на ній використовувалося німецьке обладнання "Телефункен", що дозволяло встановлювати радіозв'язок на відстані до 4 тис. Миль. У 20-ті роки з'явилися перші комерційні радіостанції, хоча слухачів було дуже небагато і передачі були низької якості.

У політичному житті країни 20-і роки знаменувалися зміцненням громадян-

ського світу, досягнутого в 1904 р Головними на політичній арені залишалися партії "Колорадо" і "Бланко" (Національна партія), створені в 30-ті роки XIX ст. Їх назви вперше в історії країни прозвучали в 1836 р, коли в битві при Карпінтерія прихильники тодішнього президента Орібе билися під білими прапорами ("Бланко") проти військ екс-президента (першого президента країни) Ф. Рівери, що виступив під червоними штандартами (" Колорадо "). Традиційно Національна партія орієнтувалася на сільськогосподарські регіони і вважалася оплотом консерватизму, тоді як "колорадісти" залучали до своїх лав міські середні та заможні верстви і висували ліберальні гасла.

Хоча в 20-і роки завдяки батльізму лідерство в політичному житті і на виборах незмінно належало партії "Колорадо", Національна партія брала активну участь у політичному житті, і "колорадісти" перемагали на виборах з невеликою перевагою. Відносний політичний паритет між двома провідними партіями, а також свіжість спогадів про криваві "розбірки" недавнього минулого спонукали політичних суперників до розумної обачності і вдосконалення законодавства країни.

У 1924 р було введено Виборчий суд, який займався питаннями підготовки та контролю за дотриманням законності в ході національних виборів.

Дві основні політичні партії країни не були монолітними, і всередині кожної з них існували протиборчі фракції, що характеризувалися часто протилежними підходами до ідеологічних, економічних і соціальних питань. У 20-і роки до продолжавшим активну діяльність всередині партії "Колорадо" ріверістам26 і вьерістам27 додалася "Партія Колорадо за підтримання традицій" (відома також як "сосізм"), заснована Хуліо Маріа Сосой в 1925 р, а також "Група руху", створена Хуліо Сесаром Грауертом в 1929 р

Усередині Національної партії найпомітнішими фракціями були "радикальних

ная партія Бланко ", заснована Лоренцо Гарнеллі в 1924 р, і" Соціальна демократія ", створена Карлосом Кихано в 1928 р

Невелика за чисельністю Соціалістична партія Уругваю (СПУ) також розкололася в 1920 р, і з неї виділилася Комуністична партія Уругваю (КПУ), в якій при її створенні було досить сильним вплив анархізму і троцкізма28. Найактивнішу участь у створенні та діяльності компартії ухвалили такі відомі діячі, як чилієць Рекабаррен, натхненний ідеями пролетарського інтернаціоналізму, а також уругвайські комуністи Р. Арісменді і Ф. Пінтос (редактор центрального органу КПУ газети "хустісьі"). Безсумнівним було значний вплив на комуністичний рух Уругваю ідеології та практики Жовтневої соціалістичної революції в Россіі29. Програмні документи КПУ закликали до боротьби не тільки за задоволення безпосередніх вимог, що стосуються поліпшення умов життя, праці та прав трудящих, а й за "звільнення країни від подвійного ярма - латифундій та іноземного монополістичного капіталу в цілях подальшого руху вперед, до будівництва соціалістичного суспільства" 30 .

Комуністи проявляли високу активність в соданія центрів революційного профруху. У 1923 р був створений Уругвайський союз синдикалістів, в якому сильні позиції мали анархо-синдикалісти і комуністи; а в 1929 р була заснована Генеральна конфедерація уругвайських робітників, в якій лідируючі позиції займали комуністи. Багато в чому завдяки зусиллям КПУ в травні 1929 на конгресі в Монтевідео була створена Латиноамериканська конфедерація профспілок, яка ставила одним з ключових завдань розширення робочого руху за рахунок залучення в нього сільськогосподарського пролетаріату, жінок, іммігрантів, молодих рабочіх31. У зверненні конфедерації до робочих-аграріям говорилося: "Сільськогосподарський пролетаріат повинен стати спрямовуючою силою для всіх аграрних працівників в боротьбі проти землевласників, проти імперіалістичних підприємств, проти капіталістичного режиму, за справедливий розподіл земельних наділів, за створення уряду робітників і селян" 32.

КПУ підтримувала найтісніші контакти з Комінтерном. Виступаючи на засіданні Південноамериканського секретаріату цієї організації 12 липня 1929, видатний діяч ІККІ Ембер-Дро відзначав заслуги КПУ в роботі з профспілковим рухом: "В організації нового профспілкового центру партія досягла великих успіхів, і взагалі ця партія по проведеній нею роботі є однією з кращих "33.

Велику роль у розвитку комуністичного руху в країні зіграла участь КПУ в першою латиноамериканською конференції Компарія, яка відбулася в 1929 р в Буенос-Айресе34.

Таким чином, весь спектр політичних партій Уругваю поділено на так звані "традиційні" (партія "Колорадо" і Національна партія) і "малі", або "ідеологічні", партії (СПУ, КПУ).

"Колорадісти", скориставшись законом 1910, який допускав одночасне голосування виборців та за будь-яку партію, і за фракцію всередині неї (sub-lema), стали "федерацією" партій з різними програмними установками і могли залучати на свій бік виборців з різних, навіть протилежних за своїми політичними переконаннями, верств суспільства.

Внутрішньопартійні протиріччя змусили Батлье-і-Ордоньеса укладати передвиборні угоди зі своїми опонентами всередині партії "Колорадо", з тим щоб запобігти перемогу Національної партії. Ця "політика компромісу" багато в чому знизила реформістський потенціал батльізма. Бальтасара Бру-ма, президента країни в 1919-1923 рр., Який був одним з вірних сподвижників Батлье і очолював до обрання президентом міністерство закордонних справ, змінив на президентському посту "нейтральний" Хосе Серрато (1923-1927), слідом за яким главою держави став активний ріверіст Хуан Кампістегі (1927-1931).

Прихильникам батльізма було досить складно в 20-і роки продовжувати лінію їхнього лідера, хоча вони і користувалися значною підтримкою широких верств суспільства. Реформаторський запал, характерний для "дона Пепе" (як жартівливо називали Батлье його соратники), трохи згас в 20-і роки. Але незмінною залишалася прихильність найбільш стійких прихильників батльізма ідеї соціальної справедливості, сформульованої їх лідером в лаконічній формулі: "Нерівність не повинно свідомо зберігатися і посилюватися з боку тих, хто виявився більш удачливим; розрив між багатством і бідністю повинен незмінно скорочуватися, і це є головним завданням держави "35.

Саме завдяки такому підходу уругвайці отримали в 20-і роки небачений для Латинської Америки набір соціальних прав і гарантій. Серед них необхідно відзначити закон 1920 про 8-годинний робочий день і 48-годинний робочий тиждень, законодавство про безпеку праці, пенсійне забезпечення державних службовців, встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати для ряду категорій працівників, введення системи соціального страхування. Будь уругваєць зміг безкоштовно отримувати початкова, середня і технічну освіту, завдяки чому рівень неписьменності серед дорослого населення знизився до 20% до 40-м рокам, що вивело країну на передові позиції в Латинській Америці з даного показателю36.

Провідником ліберальної політики батльістов всередині робітничого руху стала Генеральна конфедерація праці (КХТ) 37. В цілому, незважаючи на внутрішню суперечливість внутрішньоекономічної і політичного життя, обстановка в країні в 20-ті роки характеризувалася відносним спокоєм і благополуччям. Була навіть висунута теорія, згідно з якою Уругвай є "унікальною" країною, своєрідною "латиноамериканської Швейцарією", першим "державою загального добробуту" в регіоні, що він позбавлений від всіх тих потрясінь, якими рясніли інші країни цього континенту, та й усього світу.

У 1930 р піком цієї епохи "Просперідад" стало широке святкування сторіччя першої уругвайської конституції, а також проведення першого чемпіонату світу з футболу, на якому команда Уругваю зайняла перше місце. У цьому ж році були проведені президентські вибори, підсумки яких породили в майбутньому значні проблеми.

Батлье-і-Ордоньес помер 20 жовтня 1929, не залишивши після себе наступника на роль лідера в очолюваної ним політичної течії. До початку найгострішого в XX в. економічної кризи - "чорної п'ятниці" 13 листопада 1929 на нью-йоркській біржі - залишалися лічені дні.