44. Розкрійте Хід революції 1952 р. У Болівії та національний розвиток країни у 60-80-х рр. Хх ст.

. Болівійська революція 1952

Революційні події в Болівії розвивалися трохи інакше. Населення цієї високогірної андской республіки налічувало 2,7 млн ​​жителів, переважно індіанців і метисів. 72% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві. Гостро стояло аграрне питання. 5,5 тис. Великих поміщиків (0,2% всіх господарів) володіли 92% сільськогосподарських угідь. Лише 0,3% з 80 млн га земель, що належали їм, оброблялося. 51,2 тис. Найбідніших господарств мали всього 74 тис. Га. Більше третини сільських жителів зовсім не мали землі. У селі переважали напівфеодальні форми експлуатації, хоча і застосовувався найману працю. 85% болівійців були неграмотні.

Провідною експортною галуззю і основним джерелом валютних надходжень Болівії був видобуток олова, що давала чверть валового національного продукту (ВНП) і знаходилася в монопольної влади трьох могутніх сімейств, «олов'яних баронів» (Патйньо, Хохшільд і Арамайо). Впливові позиції в їхніх компаніях належали північноамериканському капіталу. У цій провідній відрости виробництва було зайнято 45 тис. Робітників, зосереджених на великих рудниках. Гірники були ядром болівійського пролетаріату, представляли значну силу і відрізнялися бойовими настроями. У містах розвивалася обробна промисловість, в якій, включаючи будівництво і транспорт, були зайняті 150 тис. Робітників, 2/3 з них працювали на дрібних кустарних підприємствах.

Політичне життя країни відрізнялася нестійкістю, частими переворотами і контрпереворотами, безперервною зміною правителів. Неодноразово видавалися конституції не дотримувалися. Разом з тим вже з 30-х рр. росли націоналістичні та патріотичні настрої серед офіцерства, середніх і дрібнобуржуазних верств, частини робітників, підприємців. Ці тенденції проявилися у діяльності урядів 1936-1939 рр. і особливо уряду полковника Г. Вільярроель (1943-1946), яке апелювало за підтримкою до народних мас і сприяло створенню робочих і селянських організацій. Однак у липні 1946 Віль-ярроель був повалений і убитий. До влади повернулися консервативні сили.

У ці роки до вимог антиімперіалістичних і антиолігархічних перетворень виступила партія Націоналістичний революційний рух (НРР), створена в 1941 р представниками інтелігенції та середніх верств і співпрацювала з урядом Вільярроель. Ця партія поширила свій вплив на значну частину населення. Активізувалося робітничий рух. У 1944 р виникла Профспілкова федерація гірників Болівії, а в 1951 р - Профспілкова конфедерація фабричних робітників Болівії. Страйки і демонстрації, що супроводжувалися зіткненнями з поліцією і військами, стали частими явищами. Робочі організації відрізнялися бунтарським духом, перебували під сильним впливом революційного синдикалізму та троцькістських ідей (в Болівії знаходився центр троцькістського IV Інтернаціоналу). Вони виступали з позицій синдикалістського авангардизму (за провідну роль профспілок у політичній боротьбі, за участь у владних структурах), за «прямі дії» і «робітничо-селянську революцію». У 1950 р виникла Комуністична партія Болівії, але вона не мала помітного впливу. У другій половині 40-х рр. активізувався рух селян за землю, з'явилися їхні організації. У 1947 р відбулося велике повстання селян-індіанців, пригнічений армією із застосуванням авіації.

У серпні 1949 в ряді міст НРР підняло повстання, в якому брали участь і робітники, але воно зазнало поразки. У травні 1951 на президентських виборах переміг лідер НРР - В. Пас Естенссбро, колишній міністром в уряді Віль-ярроеля. Однак результати виборів були анульовані. Влада захопила військова хунта, яка почала переслідування опозиційних сил під гаслами боротьби з комуністичною загрозою. Відповіддю стало народний виступ 9-11 квітня 1952 у Ла-Пасе1 та інших містах. На допомогу повстанцям прибули 10 тис. Озброєних гірників. У триденних боях армія і репресивний апарат режиму були розгромлені.

В ході повстання була створена озброєна робоча міліція. Новий уряд сформував керівник НРР - Пас Естенссоро, який повернувся з еміграції і став президентом республіки на чотирирічний термін (1952-1956). Усі профспілки країни об'єдналися в Болівійський робочий центр, керівництво якого, спираючись на робочу міліцію, схиляло більш ефективною владою, ніж уряд. Але профцентр не був у стані висунути самостійну альтернативу владі і обмежився включенням в уряд чотирьох своїх представників. Міністром гірничорудної та нафтової промисловості став його лідер - X. Лечйн.

Роль болівійського пролетаріату в революції визначила радикальний характер почалися перетворень. Були визнані завоювання явочним порядком права робітників та їх організацій, у тому числі право на участь в управлінні виробництвом, підтверджені повноваження робочої міліції, введено загальне виборче право. За наполяганням Болівійського робочого центру в жовтні 1952 були націоналізовані олов'яні рудники. На державних підприємствах вводився контроль профспілок.

2 серпня 1953 був виданий декрет про аграрну реформу, що передбачав експропріацію всіх великих земельних

1 Юридично столицею Болівії вважається р Сукре, але фактично такою є г. Ла-Пас, де постійно знаходяться всі урядові установи.

володінь (за викуп з розстрочкою на 25 років), за винятком раціонально організованих і високопродуктивних господарств, і передачу землі тим, хто її обробляв. Ще в червні 1953 року була створена Національна конфедерація селян Болівії і сформована селянська міліція. В результаті аграрної реформи, здійснення якої тривало кілька років, аж до 60-х рр., З традиційним Латифундизм було в основному покінчено. Землю отримали 400 тис. Селянських сімей. Виник численний шар дрібних земельних власників, сформувалася аграрна буржуазія, підвищився життєвий рівень сільського населення. Проте домінування малопотужних селянських господарств ускладнювало швидке зростання технічної оснащеності та продуктивності в аграрному секторі. Реформа і формування селянських організацій проходили під контролем НРР і уряду. Дані фактори сприяли тому, що селяни, отримавши землю, стали їх масової опорою.

Зміцнивши свої позиції, керівництво Націоналістичного революційного руху початок відтісняти від влади робітничі організації. У червні 1953 було оголошено про створення нової регулярної армії. Опора на власні збройні сили зробила уряд більш незалежним, в 1956 р з нього були вилучені представники Болівійського робочого центру. Влада і керівництво НРР надалі все більш пов'язували свій курс з інтересами місцевої буржуазії. НРР поступово консолідувалася як націонал-реформістська партія.

Під впливом визвольних, антіімперіалі-стических процесів в кінці 60-х років в болівійської армії почали розвиватися прогресивні патріотичні тенденції. Збройні сили відчувають на собі влия- йй £ двох протилежних соціально-політичних фак¬торов. З одного боку, тиск правих сил і между¬народного імперіалізму, пропаганда антікоммуністіче¬скіх доктрин, кастовість армії, панування в цілому реакційного генералітету; з іншого - постійні кон¬такти військових з трудящими масами, вплив демо¬кратіческіх процесів, що відбуваються в країні, приклади прогресивної антиімперіалістичної позиції воору¬женних сил у сусідній державі Перу та інших госу¬дарствах Латинської Америки.

Період президентства генералів Овандо і Торреса (1969-1971 рр.) Показав, що болівійська армія нахо¬дітся в процесі розшарування, поляризації демократіче¬скіх і реакційних елементів в середовищі офіцерства і навіть генералітету. Все більше число військових вира¬жает невдоволення прагненням імперіалізму і його місцевої агентури використовувати армію як засіб по¬давленія народного руху. Військові-патріоти поні¬мают, що, тільки ставши на шлях рішучої боротьби за глибокі соціальні перетворення, армія зможе пре¬вратіться у важливий фактор прогресу і незалежного розвитку країни До

У міру поглиблення соціального змісту освобо-дітельной, антиімперіалістичної боротьби активізує валися реакційні кола болівійської армії, совершів¬шіе державний переворот в серпні 1971 В їх руках армія перетворилася на виконавця волі експлуа¬таторскіх класів, стала інструментом контрреволюції.

4. У повоєнні десятиліття, незважаючи на много¬образіе конкретних форм класової боротьби і боротьби за національне визволення від імперіалізму, неза¬вісімо від складу її учасників в особі численних політичних партій і груп самого різного ідеоло¬гіческого напрямки, внутрішньополітична обстановка в Болівії характеризувалася загостренням протівобор¬ства двох основних соціально-політичних тенденцій.

Одна з цих тенденцій - революційно-демократи-ческая- виражає інтереси робітничого класу, крестьян¬ства, прогресивно налаштованих верств інтелігенції, патріотично налаштованих військових, дрібної буржуазії,

1 Juan Jose Torrez G. Defensa Continental: la Revolution у el Desarrollo. La Paz, 1969.

студентства та знаходить свій вияв у боротьбі за по-довгу національну, політичну та економічну незалежність, за широкий розвиток відносин Болівії з Радянським Союзом та іншими соціалістичними стра¬намі, які є головною опорою прогресивних сил у світовому загальнодемократичному русі.

Інше, реакційний протягом, яке взяло на озброєння антикомунізм, об'єднує вкрай правих представі¬телей болівійської армії, проімперіалістичного кола великих земельних власників і тісно пов'язаної з іноземним капіталом болівійської буржуазії, профа¬шістскіе політичні партії типу Болівійській соціа¬лістіческой фаланги та інших антикомуністичних організацій.

У ході боротьби між цими двома тенденціями ре¬шается питання про перспективи розвитку Болівії. Мова йде про те, чи піде країна і далі по шляху капіта¬лістіческого розвитку, залишаючись в орбіті економіче¬ского і політичного впливу імперіалізму, або вона стане на шлях докорінних соціально-економічних і по¬літіческіх перетворень, на шлях соціалістичної орієнтації. Ця загальнонаціональна боротьба різних політичних сил проходила в гострих формах, в ній перемежовувалися періоди підйому активності демократі¬ческіх сил і відливи, що викликаються відчайдушним сопротів¬леніем привілейованих класів та їхніх політичних організацій, підривною діяльністю внутрішньої і зовнішньої реакції і імперіалізму.

Важливе міжнародне значення з точки зору рас-ширення демократичної, антиімперіалістичного процесу в Латинській Америці мали болівійські соби¬тія 1969-1971 рр., Коли Болівія слідом за Перу вступі¬ла на шлях демократичних перетворень і проведе¬нія антиімперіалістичної політики. Перемога народних сил в Чилі в 1970 р зміцнила позиції національно-визвольного руху в Латинській Америці. Од¬нако імперіалізм ні байдужим спостерігачем революційного руху, намагався придушити його люби¬мі засобами. Контрнаступ імперіалізму нача¬лось з Болівії, де в серпні 1971 був повалений про¬грессівний режим Торреса. Державний переворот в Болівії був серйозним попередженням про возмож¬ності подібних акцій проти Чилі, Перу та інших країн.

У вересні 1973 імперіалізм і внутрішня реакція скинули народний уряд в Чилі і встановили там фашистську диктатуру. Антинаціональні, реакціон¬ние сили тимчасово взяли гору в деяких країнах Латинської Америки.

Однак процес національно-визвольного дві¬женія на континенті, і зокрема в Болівії, продол¬жается. Народні маси накопичують сили для решаю¬щей сутички з реакцією і імперіалізмом. Четирехлет¬нее перебування при владі в Болівії (1971-1975 рр.) Бур- жуазную-поміщицьких кіл показало, що ці кола не в змозі вирішити корінні проблеми економіче¬ского, соціального, політичного та культурного разві¬тія, що обстановка в країні чревата новими соціально політичними потрясіннями, які в кінцевому рахунку увінчаються перемогою болівійського народу в боротьбі за своє національне і соціальне визволення.