47. Розрійте Хід Сандіністської революції в Нікарагуа 1979 р. Та пошуків регіональної моделі демократії у 80-х рр. Хх ст.

Сандіністський революція (ісп. Revolución Sandinista) - ланцюг подій, що завершилася в липні 1979 поваленням режиму Анастасіо Сомоси в Нікарагуа. Найбільш відомим лідером цієї революції є Даніель Ортега. Основна рушійна сила революції, Сандиністи, названий так на честь відомого революціонера 20-30-х років Аугусто Сезара Сандіно. Прапор Фронту мало, як і прапор Сандіно, чорно-червоне забарвлення.

1. Передісторія. У 1936 році, після вбивства популярного в країні політика Сандіно у влади в Нікарагуа утвердилася диктатура сім'ї Сомоса. Довгий час церква займала лояльну позицію стосовно влади проамериканського режиму. Однак у міру поширення «теології визволення» безліч священиків перейшли до активних дій. Вони виступали з викривальними проповідями, брали участь у демонстраціях і мітингах протесту. Деякі вступили до лав Сандіністського фронту національного визволення і вели боротьбу в партизанських загонах. У країні почалися гоніння на церкву. Гвардійці Сомоси розправлялися зі священнослужителями, їх кидали в тюрми, вбивали в храмах разом з віруючими під час викривальних проповідей. Нікарагуанський єпископат опублікував послання з засудженням кримінальної диктатури. У цьому документі містилося визнання права віруючих на насильство у відповідь на насильство гнобителів.

23 липня 1961 - нікарагуанські радикально налаштовані студенти емігранти створюють в столиці Гондурасу Фронт національного визволення - зародок руху сандинистов. У тому ж році в Гондурасі створений тренувальний табір Сандіністський партизан. Спочатку провідну роль у русі грав Томас Борха, проте пізніше він поступився лідерством Даніелю Ортезі.

Сандіністський герілья (1962-1979)

22 липня 1962 Фронт національного визволення перейменований в Сандіністський фронт національного визволення (СФНО). Озброєний загін сандинистов вторгся на територію Нікарагуа з боку Гондурасу.

22 березня 1963 сандіністи захопили радіостанцію і зачитали в прямому ефірі своє відозву. 31 травня загін сандинистов зробив наліт на відділення банку «Америка»

18 жовтня 1964 сандіністи здійснюють чергові нальоти на відділення банків в цілях революційної експропріації.

У 1974 році група сандинистов захопила будинок одного з чільних діячів режиму, міністра сільського господарства, під час прийому для державної еліти, разом з численними гостями з числа останньої. Повстанці отримали великий грошовий викуп, звільнили з в'язниць декількох соратників і відбули на Кубу.

У 1978 загін під командуванням відомого сандинистского командира Едена Пастори захопив будівлю Національного Конгресу прямо під час засідання, замаскувавшись під особисту гвардію Сомоси. Всього в заручники було взято понад 300 осіб, у тому числі кузен Сомоси і ряд інших його родичів. В обмін на їхнє звільнення Сомоса погодився допустити оприлюднення по радіо політичного маніфесту сандинистов, виплатити півмільйона доларів викупу (із запитаних спочатку десяти), звільнення 87 перебували у в'язницях сандинистов.

Сандиністи при владі (1979-1990)

У 1979 році революція покінчила з диктатурою клану Сомоса.

Ряд церковних діячів з числа прихильників «теології визволення» отримали міністерські портфелі. Це викликало негайну реакцію Ватикану, відлучити їх від сану, чого вони, природно, не визнали. Після революції сандіністи зробили упор на аграрну реформу, ліквідації неписьменності, створення системи медичної допомоги для малозабезпечених верств населення. Однак сандіністи зіткнулися з опором в особі загонів «контрас», спорядженої та організованою США збройної опозиції, черпала кадри як із прихильників поваленого режиму, так і рядів осіб, незадоволених заходами нового уряду. Контрас, що діяли з Коста-Ріки і Гондурасу, ніколи не представляли серйозної військової небезпеки, проте їх руйнівна діяльність укупі з економічними промахами сандинистов і введеної США блокадою спричинила тяжкі наслідки для країни.

В кінці 1980-х років в рамках регіональної тенденції до мирного врегулювання конфліктів було укладено мирну угоду, що передбачала проведення вільних парламентських і президентських виборів, демобілізацію «контрас» і скорочення збройних сил. Перемогу на парламентських виборах здобула коаліція УНО, яка включила свій склад різні політичні елементи, від комуністів про-китайського толку до спадкоємців сомосовской Ліберальної партії, а на президентських єдина кандидатура від УНО, Віолетта Барріос де Чаморро.