38. Охарактеризуйте економіку Венесуела в условиях Світової економічної кри та встановіть рівень розвитку робітнічого руху у Венесуелі в 30-х рр. Хх ст.

Венесуела29-33. Минулі події і перші симптоми кризи вимагали мобілізації сил режиму, щоб не допустити нових масових хвилювань. Обраний Конгресом 20 травня 1929 в черговий раз президентом Хуан Вісенте Гомес взяв на себе командування армією, а цивільну владу доручив довіреній особі - Хуану Баута-сту Пересу.

У квітні 1930 Х.Б. Перес інформував Конгрес про світову економічну кризу, відзначивши, правда, що після відкриття суспільних витрат у скарбниці залишається більш 101 млн боліварів. Він підкреслював також необхідність відрахувати 20 млн боліварів на збільшення капіталу Аграрного банку, 4 млн - Робітникові банку, 21 млн - на громадські роботи, більш 15 млн боліварів - на покриття національного долга42.

17 грудня 1930 Венесуела офіційно оголосила про погашення зовнішнього боргу. Фінансові можливості держави, пов'язані з розвитком нафтовидобутку, дозволили країні не тільки стати справним платником боргу, але й пом'якшити гостроту суперечностей, викликаних кризою.

У посланні Конгресу в 1932 р Х.В. Гомес писав "про соціальне спокої, громадському добробуті, міцному економічному становищі в дні кризи, яка охопила всі народи землі", хоча змушений був визнати, що виробництво нафти в 1931 р в порівнянні з 1930 р впало більш ніж на 2 млн т.

В цілому нафтовидобуток не переживайте глибокого спаду в період кризи. Вже з 1933 р спостерігалося збільшення виробництва нафти, а з 1934 р почався стабільний ріст її видобутку. Світова економічна криза позначилася на загостренні конкуренції між нафтовими компаніями, в першу чергу основними інвесторами венесуельської нафтової промисловості, які представляли північноамериканський і англо-голландський капітал. Ще в 1928 р між Генрі У.А. Детердінг, представником "Ройял Датч Шелл", і Уолтером С. тиглі, представником "Стан-Дарда ойл оф Нью-Джерсі", було підписано угоду про розмежування зон впливу і ринків збуту нафти; потім пішли аналогічні угоди в 1929 і 1931 рр. Вони віддавали пріоритет в освоєнні і єксплутации нафти у східних районах "Стандард ойл" та іншим американським компаніям, а за англо-голландським концерном залишалися західні регіони.

Але конкуренція між нафтовими монополіями тривала і супроводжувалася руйнуванням середніх підприємств. У 1929-1933 рр. число компаній скоротилася на 32%. Наслідком цих процесів стало зростання безробіття. Більше 20 тис. Робітників-нафтовиків втратили роботу протягом 1929-1933 гг.44 З підйомом нафтовидобутку збільшилася кількість робочих місць. Однак це не ліквідувало безробіття. Ринок робочої сили під час кризи постійно поповнювався за рахунок розорення інших галузей економіки, і в першу чергу сільського господарства, що піддалося жорстокому впливу світової економічної кризи. Стався різкий спад виробництва основної сільськогосподарської культури - кава. Якщо в 1928 р експорт кави приносив 83 млн, а какао - 26 млн боліварів, то в 1930 р вартість вивезення кави становила 68 млн боліварів, какао - 17 млн, а в 1935 р - відповідно 30 млн і 6 млн боліваров45.

За період кризи з експорту Венесуели зникли продукти тваринництва, що грав колись важливу роль в економіці. У 1929 р А.П. Вільяфане, секретар уряду штату Монагас, писав у Каракас, що худоба та м'ясні продукти завжди складали гордість штату, який постачав на зовнішній ринок до 4 тис. Голів худоби, а його чисельність не падала нижче 10 тис., "А тепер йде зубожіння багатства; в штаті налічується 2500 голів худоби "46.

Банкрутство власників плантацій кави і какао стало національним лихом тих років. "Три з кожних шести плантацій в районах виробництва кави і какао, - пише Бріто Фігероа, - були боржниками Сільськогосподарського банку, а дві - місцевих торговців. Вільними від боргів були тільки маєтки гомесовскіх чиновників високого рангу" 47. У липні 1934 уряд виділив виробникам кави кредит в сумі 10 млн боліварів, а також провело ряд заходів щодо захисту великої і середньої земельної власності. Однак протекціоністська політика трохи запізнилася і була недостатньою. Латифундистської система землеволодіння з докапиталистическими формами виробництва не забезпечувала країну продуктами харчування. Диктатура, ігноруючи інтереси національного розвитку, воліла імпорт виробництву у власній країні.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. викликав зміна не тільки в економіці, він надав прямий вплив на політичну ситуацію. Події 1929 прискорили організацію венесуельської компартії, ініціатором створення якої виступив Комінтерн.

1 травня 1931 маніфест до трудящих Венесуели, озаглавлений "Боротьба за хліб і землю", сповістив про створення Комуністичної партії в стране48. Партія проголосила себе захисницею інтересів трудящих, партією робітників і селян. Своїм першочерговим завданням вона вважала повалення диктатури Х.В. Гомеса. Лідерами партії були Ауреліо і Маріано фортуле, Котепа Дельгадо, Хуан Бау-Тіст Фуенмайор, Рауль Осоріо та ін.

В умовах жорстокого терору і беззаконня гомесістского режиму існування компартії було пов'язане з постійним ризиком. Поліцейські нальоти на приміщення партосередків, часті арешти комуністів надзвичайно утруднювали роботу партії в країні, а її жорстка класова позиція заважала контактам з ліберально-демократичною опозицією. Компартія залишалася нечисленною і маловпливовою. За одними даними, вона в 1932 р налічувала 200 членів, за іншими -її чисельність в цей період становила 600-650 членов49.

Слідом за столицею комуністичні групи з'явилися в найбільшому нафтовидобувному штаті Сулія. Цьому сприяв активно йшов процес об'єднання робітників-нафтовиків. У 1931 р Родольфо Кинтеро, що служив в англійській компанії, заснував у містечку Кабімас Товариство взаємодопомоги робітників-нафтовиків, яке приступило до формування комітетів на місцях, до вироблення вимог до нафтовим компаніям. Потім виникли Товариство взаємодопомоги друкарських робітників сулії, яке видавало свою газету "Ла ше Обрера" ("Робочий голос"), Асоціація національних службовців на чолі з Ісідро Бальєс, видатним представником антігомесістского руху сулії. Велику роботу по організації профспілки нафтовиків вів Вальмор Родрігес, прогресивний діяч свого штату. Сулія залишалася форпостом робітничого руху Венесуели.

Влаштувалися в Колумбії керівники студентського руху 1928 утворили Ліву революційну угруповання - Арді (Agrapacion Revolucionaria de Izquierda). Великий вплив на формування їх світогляду справив Віктор Рауль Айя де ла Торре, засновник Американського народно-революційного союзу (АПРА). За твердженням де ла Торре, специфіка розвитку Латинської Америки унеможливлює застосування до неї марксизму. Головним для Латинської Америки, на його думку, було здійснення антифеодальних і антиімперіалістичних завдань при керівництві національно-революційної партії. Засвоєні ідеї де ла Торре лягли в основу вироблення програми Арді, так званого "Плану Барранкильі", в якому були висунуті в якості найближчих завдань вимоги цивільного уряду, широких політичних гарантій і прав, розвитку охорони здоров'я та освіти, перегляду умов концесій, конфіскації майна Х. В. Гомеса і його прихильників, покарання державних злочинців. Поняття соціалізму не було чуже цій групі. Однак вони вкладали в це свій сенс, дуже далекий від марксизму, тлумачили про національний соціалізм без догм, заперечуючи керівну роль робітничого класу і його партії в соціалістичній революції.

Смерть Х.В. Гомеса 17 грудня 1935 привела до змін у суспільно-політичному житті Венесуели. У найближчому оточенні Х.В. Гомеса в останні місяці його правління намітилися два угруповання: одна, на чолі з Еустокіо Го-месом, відстоювала необхідність збереження режиму жорсткої диктатури, інша, до якої примикав військово-морський міністр Елеасар Лопес Контрерас50, схилялася до змін. Е. Гомес, не гаючи часу, за допомогою полковника Е. Тарасона ще до кончини президента почав таємно мобілізовувати сили для захоплення влади: він розраховував на підтримку національної гвардії, що знаходилася в руках родичів і наближених диктатора. Крім того, Тарасона став готувати збройний виступ в Окумаре-де-ла-Кості, Сан-Хуан-де-лос-Капітошка, Ель-Трам-пільо.

18 грудня 1935 уряд відповідно до конституції призначило виконуючим обов'язки президента військово-морського міністра Е. Лопеса Контрераса, а надзвичайний конгрес затвердив його президентом до нових виборів, призначених на 19 квітня 1936 Лопес Контрерас негайно (через 24 години після смерті Гомеса) віддав наказ про арешт полковника Е. Тарасона і його помічників; командирів внутрішнього гарнізону мараки, резиденції колишнього диктатора, він поставив полковника Ісаяса Медину Ангаріту, паралізувавши тим самим дії відкритих захисників тиранії.

Звістка про смерть Х.В. Гомеса прорвало греблю народного гніву. Копилася роками ненависть до диктатури вихлюпнулася на вулиці міст. Уже 19 грудня Каракас вирував. Жителі столиці в маніфестації висловили непримиренність до диктатури і її захисникам. Будинки родичів і наближених Гомеса, його міністрів змушені були охороняти війська, інакше натовп лінчував би їх. За розпорядженням губернатора Х.В. Веласко стихійна народна демонстрація була розстріляна. На наступний день народ знову вийшов на вулиці столиці. Боячись ускладнень, Е. Лопес Контрерас віддав наказ заарештувати Х.В. Веласко, префекта Е. Сайя, шефа секретної поліції Л.Г. Бельо, начальника столичної в'язниці Ла-Ротунда X. Гарсія та інших, пов'язаних з репресіями диктатури. Проте губернатором Каракаса був призначений Фелікс Галавіс, один з найбільш ненависних прихильників Х.В. Гомеса.

Антігомесістскіе виступи з швидкістю блискавки охоплювали все нові регіони. Піднявся Маракайбо, де робітники-нафтовики під керівництвом Ісідро Вальєса і Вальмор Родрігеса "виступали більш рішуче і свідомо: висунули програму Народного фронту. Через радіо сулії вимагали голову Переса Сото. Валенсія слідувала по стопах Маракайбо. Баркисимето і Сан-Крісто-баль не змусили себе чекати. Потім пішли Кумана, Матурін і, нарешті, Ла-Гуайра "51.

Уряд направив війська на нафтові промисли, обіцяючи компаніям захистити їх власність. Але солдати співчували народові. І коли поліція в околицях Маракайбо відкрила вогонь по натовпу, солдати стріляли в поліцію. У штаті Сукре демонстранти заарештували президента штату генерала Карденаса і посадили до в'язниці. А президент штату Монагас під тиском народу подав у відставку. "У багатьох містах мали місце сутички між поліцією і демонстрантами, які вимагали відставки венесуельського уряду" 52.

50 Елеасар Лопес Контрерас (1883-1973) - уродженець Тачира. Освіту здобув в коледжі Ла-Грі-та, брав участь в русі "Відродження лібералізму". Військову кар'єру розпочав при С. Кастро як командир Митного нагляду, військових казарм в штатах Арагуа і Карабобо. Будучи командиром столичного гарнізону, відзначився в придушенні повстання військових 7 квітня 1928, після чого незабаром став військово-морським міністром.

Е. Лопес Контрерас вловив небезпека моменту. Щоб утримати владу, необхідно було збити хвилю народного гніву. Він зробив швидкий і майстерний політичний поворот: вислав з країни найбільш одіозних представників режиму Го-меса, оголосив свободу політв'язням, які перебували у в'язниці і на примусових роботах, дозволив повернутися емігрантам. "Заспокоєння і розсудливість" стали девізом нового президента.

Тим часом звільнені політв'язні і тисячі повернулися емігрантів активно включалися у вир політичного життя, розуміючи головну задачу - не допустити повернення диктатури. Консолідації демократичних сил сприяла вільна преса. Стали легально видаватися багаторазово забороняти в часи Гомеса газети "Ла Есферо", "Ель Универсаль", з'явилися нові газети - "Ла Лібертад", "Аора" та ін. У листі з Венесуели в Комінтерн від 20 січня 1936 повідомлялося, що « дух організації дуже розвинений в Каракасі. Швидко складаються професійні групи, організації інтелігенції та інше. Прагнення "не дати себе знову запечатати" панує по всій країні »53.

У ці дні прогресивна інтелігенція за участю комуністів утворила Боліваріанської групу, яка зіграла важливу роль в мобілізації демократичних сил. Публікувалися нею маніфести і відозви мобілізовували народ на боротьбу за конституційні гарантії, демократичні свободи, відставку прихильників гомесізма і заміну їх новими людьми, яким довіряє народ. Вони закінчувалися зверненням до громадян: "Збирайте друзів і організуйте групи з метою боротьби проти реставрації гомесізма" 54.

Безперервні хвилювання і маніфестації, наростання демократичні настроїв у суспільстві тримали правлячі кола в напрузі. Влада спробувала переломити ситуацію, що склалася. Губернатор Федерального округу Ф. Галавіс виступив з прийменниково ввести жорстку цензуру на пресу і радіо, а також заборонити маніфестації. Уряд утворив комісію з цензури. 12 лютого вона розіслала циркуляр газетам Каракаса.

На знак протесту Федерація студентів закликала трудящих Каракаса до страйку. 14 лютого 1936 на площі Болівара зібралася величезна маса людей. Поліція відкрила вогонь. Були вбиті та поранені. У відповідь негайно була створена Патріотична хунта, яка закликала ввечері провести демонстрацію біля президентського палацу. Близько 50 тис. Людей зібралися біля стін палацу Мірафло-рес. Вони скандували гасла: "Геть цензуру!", "Відновити гарантії!", "Геть гомесістов" ...

Такого потужного виступу, такої консолідації прогресивних сил, такого шаленого прагнення широких мас до демократичної Венесуелі країна ще не знала. "Владі, - зазначає Д.А. Ранхель, - був кинутий виклик: стримати виступ натовпу або порядок буде зруйнований" 55. Е. Лопес Контрерас володів інтуїцією політика. Він поступився волі народу: змістив з посади губернатора Ф. Галавіса; звільнив від керівництва штатів відомих прихильників Х.В. Гомеса - Х.М. Гарсію (Тачира), В. Переса Сото (Лара), Л. Хурадо (Сулія); сформував новий кабінет без єдиного прихильника колишнього диктатора; відновив конституційні гарантії.

Головним завоюванням подій 14 лютого 1936 стало дозвіл легальної діяльності політичних партій та організацій. В обстановці пробудження народних мас до оновлення виникали політичні групи і партії. Серед них виділялася Республіканська прогресивна партія (ПРП). Основну масу її членів становили студенти, робітники, інтелігенція. У керівне ядро ​​партії входили Карлос Ірасабаль, Ернесто Сільва Тельерія, Родольфо Кинтеро та ін. "Точно сформульованої програми, - підкреслюється в документах Комінтерну, - у неї не було. Вона вважав себе партією Народного фронту, яка бореться за завоювання і зміцнення демократії та за проведення суспільних реформ "56. На базі групи Арді сформувалася Венесуельська революційна огранизация (ОРВЕ), що об'єднала широкі верстви революційно-демократичної дрібної буржуазії. Активну роль у ній грали М. Пікон Салас, Р. Бетанкур, Р. Моні, X. Оропеса. Її головним гаслом була організація венесуельського народу. У своїй декларації ОРВЕ відзначала, що "є істинно політичною партією, що відповідає інтересам величезної більшості венесуельців, що відстоює права і сподівання пригноблених". Її принципи зводилися до об'єднання венесуельців, до створення справедливого суспільства, коли національна держава забезпечить захист і рівні можливості всім його членам57.

Ліберальна буржуазія утворила Національно-республіканський союз (УНР), який виступав за ліквідацію гомесізма, за конституційні гарантії. До нього примикала Федерація студентів. У сулії важливу роль серед робітників-нафтовиків зіграв Національно-демократичний блок (БДН), створений зусиллями Ісидора Вальєса, Вальмор Родрігеса, який підтримували комуністи.

Компартія раніше залишалася поза законом. Всяка спроба активізувати дії закінчувалася для комуністів арештами. Нова ситуація, що складалася в країні, викликала певну розгубленість компартії. Про це свідчить інформація Комінтерну одного з керівників венесуельських комуністів, де він прямо заявив, що "компартія мала лінії поведінки по відношенню до Лопесу Контрерас ... не мала плану дій по відношенню до правітельству58.

Розвиток політичного процесу в Венесуелі вступало в нову стадію. Минав термін повноважень Е. Лопеса Контрераса, і за конституцією Конгрес, обраний в період диктатури Гомеса і складався в основному з його прихильників, повинен був вирішувати питання про президента. Ставлення до старого конгрес було неоднозначним. Частина демократів виступали за народні вибори в коституційних асамблею, яка вибрала б тимчасову виконавчу владу і приступила до вироблення нової конституції. Однак перші паростки свободи, гнучка політика Е. Лопеса Контрераса і його неодноразові заяви "про прямування конституції" народжували у багатьох депутатів ілюзію безперервності конституційного процесу як реальної можливості не допустити нової диктатури і сприяти зміцненню громадських свобод. Ця точка зору поділялася ОРВЕ, яка активно підтримувала скликання Конгресу. У той же час ОРВЕ розуміла необхідність нейтралізації контрреволюції, що спонукало її шукати контакти з демократичними партіями. Результатом цих пошуків стало підписання угоди про утворення альянсу, куди увійшли три партії - ПРП, ОРВЕ, УНР, що отримав назву "Квітневий блок".

"Квітневий блок" поставив своїм завданням використовувати Конгрес з метою консолідації прогресивних сил і внести ряд пропозицій щодо зміцнення громадських свобод. Після обрання президента, з точки зору блоку, повинні бути призначені загальні вибори нового Конгресу. У зв'язку з цим належало прийняти новий виборчий закон. У національну конституцію передбачалося

внести поправки про заснування посад першого і другого віце-президентів.

"Квітневий блок" віддав перевагу ставити питання перед старим Конгресом, замість того щоб боротися за народні вибори і скликання нового Конгресу. Підтримка гомесістского парламенту з'явилася серйозною помилкою демократичних сил. І вона відразу дала про себе знати. Обравши 19 квітня 1936 на пост президента Е. Лопеса Контрераса, Конгрес відкинув програму "Квітневого блоку". На знак протесту блок виступив за розпуск парламенту. Але час було втрачено. Конкретною відповіддю на "норовистість" демократів стала підготовка до обговорення проекту Закону про гарантії громадського порядку та здійснення прав особистості, розробленого міністром внутрішніх справ Алехандро Парою.

Спроба провести новий закон ("Закон Лари", як його називали в народі) зустріла опір демократичних сил, що розцінили його як наступ влади на завоювання демократичних свобод. Об'єднання ПРП, ОРВЕ, УНР в новий Блок захисту демократії, їх союз з профспілками, створення спільного Комітету захисту демократії в цілях підготовки страйку стали відповіддю демократичних сил на дії уряду. 9 червня 1936 почався страйк в Каракасі. Її естафету підхопили Маракайбо, Валенсія, Баркисимето, а також міста нафтових промислів Камібас, Лагунільяс, Мене-Гранде, Мене-Муаро та ін., Де страйк відрізнялася найбільшою організованістю і боевітостью59.

Розмах народного невдоволення змусив Е. Лопеса Контрераса піти на поступки. Такий поступкою стало прийняття нової конституції 16 червня 1936, найдемократичнішою за всю історію Венесуели. Вона встановлювала президентський термін у 5 років, забороняла переобрання на другий термін президента, проголошувала право голосу для всіх осіб, які досягли 21 року, але президента обирав Конгрес. У конституції передбачалася конфіскація майна Х.В. Гомеса і його сім'ї на користь скарбниці. Вона закріплювала право робітників на організацію страйків і профспілок, на 8-годинний робочий день. Але Конституція 1936 зберегла заборону на пропаганду комунізму, яка розглядалася як злочин проти державних устоїв.

Прийняття нової конституції показало, що воля народу не дозволила президенту проводити стару політику, продемонструвало його вміння враховувати новий чинник венесуельської дійсності і в той же час залишало йому широке поле для політичних маневрів. Конституція давала право владі будь-які дії демократів, неугодні їм, відносити до пропаганди комунізму і карати причетних до них, як порушують закон. Не випадково автор багатотомної історії Венесуели X. Фуенмайор розглядає Конституцію 1936 як "політичну перемогу над народним рухом" 60.

У цих умовах лідери лівих продовжили політику консолідації. 26 жовтня 1936 було підписано угоду про створення єдиної Національно-демократичної партії (ПНД), куди увійшли ПРП, ОРВЕ, БНД, Федерація студентів Венесуели. Президентом нової партії став Ховіто Вільяльба, видатний діяч студентського руху; генеральним секретарем - Ромуло Батанкур; секретарем з організаційних питань - Родольфо Кинтеро. "Об'єднання в Національно-демократичної партії всіх опозиційних прогресивних сил, - писав радянський історик Е.С. Дабагян, - безсумнівно, свідчило про консолідацію останніх. У той же час ПНД скоріше можна кваліфікувати як блок або союз досить-таки різнорідних політичних угруповань, що зберегли свою організацію і ідейну автономію, що загрожувало небезпекою гострої внутріпартійної боротьби "61. Позитивний факт об'єднання не знімав, однак, гостроти внутрішніх протиріч, які давали про себе знати в міру ускладнення політичної обстановки в країні.

У той період поява єдиної лівої надавало благотворний вплив на розвиток і розширення боротьби трудящих за утворення профспілок. В авангарді профспілкового руху йшов штат Сулія. Робітники на нафтових промислах вимагали згідно з новими законами визнання їх профспілок нафтовими монополіями, дотримання 8-годинного робочого дня, а також поліпшення умов праці, жител, медичного обслуговування. "Компанії в сулії, - зазначає дослідник робітничого руху П.Н. Теннассее, - проявляли традиційне зарозумілість і нехтування відносно венесуельських законів і робітників" 62. Наростання конфлікту вилилося в грандіозний страйк робітників-нафтовиків. Почавшись 9 грудня 1936 в Кумаребо, вона охопила Маракайбо, Кабімас, Лагунільяс, Сан-Лорен-со і стала загальною - ні одна свердловина на заході країни не давала ні краплі нафти. Страйком керував комітет, створений за участю Союзу трудящих сулії (УТС), профспілки нафтовиків, Національно-демократичного блоку. Ні погрози з боку місцевої влади, ні мобілізація військової сили, ні провокації не змогли зломити робітників. По країні розгорнувся рух солідарності. Наприклад, Асоціація шоферів округу Міранда послала 300 боліварів страйкуючим в Мене-Мауроа; селяни надіслали 100 ящиків бананів в Маракайбо; зі столиці прийшла пропозиція розмістити дітей страйкуючих (200 осіб) в сім'ях каракас-ців. Підтримку страйкуючим висловив відкрився 26 грудня 1936 в Каракасі 1-й конгрес трудящих Венесуели, на якому була утворена Венесуельська Конфедерація праці (КТВ).

Тривалість страйку, завзятість і організованість робітників стали викликати занепокоєння і нафтових компаній, і уряду. На нафтопромисли прибув директор Національного бюро праці з метою добитися компромісу між компаніями та профспілками. Однак врегулювати конфлікт не вдалося. 22 січня 1937 в офіційному органі "Гасет офісіаль" був опублікований урядовий декрет, який наказував "приступити до відновлення роботи у всіх галузях нафтової промисловості, де робітники перебувають у стані страйку" 63. Денна зарплата робітникам збільшувалася на 1 болівар. Занадто нерівне співвідношення сил змусило профспілка нафтовиків прийняти рішення про повернення на роботу. Страйк робітників-нафтовиків з'явилася завершальним акордом боротьби народних мас за демократичну Венесуелу в 1936-1937 рр., Потім почався спад, поступовий відхід лівих сил на оборонні позиції.

Уряд Лопеса Контрераса перейшло в наступ. 4 лютого 1937 воно прийняло рішення про розпуск політичних партій, заборону газет, про арешт видних діячів опозиції. Так, в Каракасі були затримані Г. Мачадо, С. Де ла Пласа та ін., В Маракайбо - Р. Кинтеро, В. Родрігес, І. Бальєс. У березні цього ж року пішов декрет про висилку з країни 47 відомих лідерів профспілкового і лівого руху. "Дейстие лівих, - зазначав у посланні Конгресу 29 квітня 1937 Е. Лопес Контрерас, - завдають шкоди громадському порядку і соціальному спокою" 64.

У країні заборонялося святкування 1 травня, а натомість засновувався День робітника, який повинен був відзначатися 24 липня, в день народження С. Болівара. У цей день виділялося 25 тис. Боліварів для розподілу серед багатодітних сімей. А

17 грудня - день смерті Визволителя - за розпорядженням Е. Лопеса Контрераса святкувався як День матері та дитини Венесуели. Для дітей, що народилися 17 грудня, починаючи з 1937 р, щомісяця до року виплачувалося 100 боліварів. Цього ж дня надавалася допомога багатодітним сім'ям на дітей, які не досягли 14 років. Поєднання репресій з політикою поступок вносило певний елемент заспокоєння і народжувало ілюзії у народних мас, а звеличення Болівара сприяло вихованню патріотичних почуттів з метою утвердження національної згоди.

Одночасно уряд Е. Лопеса Контрераса вжив ряд прогресивних заходів з розвитку економіки країни. Був створений Індустріальний банк зі змішаним капіталом (державним і приватним) на суму 10 млн боліварів. Декретом від 6 грудня 1937 уряд виділив кошти на поставку палива в Каракас та інші міста, на будівництво цементних заводів в Сан-Кри-стобале, на модернізацію рибальства в Сукре, Нуева-ЕСПАРТА, сулії. У Пуерто-Кабельо засновувалася Бананова компанія; акціонерної текстильної компанії Каракаса і Валенсії надавався позику в 600 тис. боліварів. Відносно текстильної промисловості уряд дотримувався політики протекціонізму. Банку сільського господарства і тваринництва виділялася дотація в 5 млн боліварів. З 12 квітня 1938 була введена система квот для продуктів імпорту.

Уряд Лопеса Контрераса зробило боязкі кроки щодо збільшення доходів держави від експлуатації його основного національного багатства - нафти. За законом 1938 встановлювався поземельний податок у розмірі 4 болівара за 1 га; підвищувався податок на видобуток нафти (ройялті). За венесуельським державою визнавалося право створювати змішані підприємства як з видобутку, так і з переробки нафти. Особлива увага зверталася на споруду нафтопереробних заводів і підприємств в країні. Було укладено контракт зі "Стандард ойл" на будівництво підприємств з рафінування нафти в Каріпе і Сан-Хуані (штат Монагас).

Вжиті Е. Лопесом Контрерас заходи не похитнули могутності нафтових компаній. Навпаки, в роки його правління розширилася зона видобутку нафти. Поряд із західними районами (Сулія і Фалькон) в сферу видобутку нафти включалися східні штати - Монагас, Гуаріко, Ансоатеги, Сукре, Дельта-Амакуро. Нафтові компанії отримали концесії на території понад 1 млн га. Росли іноземні капіталовкладення. У 1938 р вони становили у Венесуелі 400 млн дол., Або 1,4 млрд боліварів; 61% вкладеного іноземного капіталу припадає на частку США, 31% - на Велікобрітанію65. Венесуела вийшла на друге місце в світі з видобутку нафти і стала її найбільшим експортером. "Суперечлива політика Е. Лопеса Контрераса, - пише венесуельський історик Р. Гальєгос Ортіс, - була вкрай боязкою у справі захисту національних інтересів Венесуели" 66.

Е. Лопес Контрерас не зміг до кінця виправдати надії, які покладалися на нього після смерті Х.В. Гомеса, не зміг повністю позбутися "підступних звичок гомесізма", бо як державний діяч сформувався в епоху диктатури. Але, прийшовши до влади, він зумів врахувати новий фактор венесуельської дійсності. Боротьба народних мас не дозволила повернутися до тиранії, виключила можливість нової диктатури. Режим Лопеса Контрераса не став прямим продовженням гомесістской політики, але він не претендував і бути урядом народу. В цілому ж він захищав привілеї класів, що панували при гомесізме. "Демократія Лопеса, - зазначає X. Фуенмайор, - дозволяла певну гру

думок і право на політичні організації, але тільки через призму інтересів буржуазії. Категорично відкидаючи революційні ідеї марксизму і організацію партії робітничого класу, він прагнув правити, спираючись на закон, попередньо реформувавши його відповідно до власного переконанням "67.

Демократичний рух, що розгорнувся в країні після смерті диктатора, не привело до вирішальних змін. Позначилися проблеми формування прогресивних сил в умовах деспотичної диктатури, за відсутності елементарних буржуазно-демократичних свобод, при політичній відсталості народних мас, вимушеному перебуванні їх лідерів в еміграції. Гасла боротьби проти диктатури, за права і свободи пробуджували народ від сплячки. За висловом відомого політичного діяча М. Пікон Саласа, XX століття для Венесуели почався в 1936 р Однак загальний потенціал лівих сил був явно недостатнім для реалізації справжньої демократії. Національна буржуазія ще не усвідомила своїх інтересів; робітничий клас був занадто слабкий; селянство - інертно. Керівництво демократичним рухом, що знаходилося в руках дрібної буржуазії, не мало досвіду, чіткого аналізу розстановки класових сил, тактичної гнучкості щодо дій уряду Е. Лопеса Контрераса. Своєрідність моменту полягало в тому, що праві сили не могли зберігати терористичну диктатуру, а ліві не змогли реалізувати завдання демократичної революції.

Після заборони партій і висилки їх лідерів не покинули країну пішли у підпілля. Серед решти стала виділятися фігура Р. Бетанкур, одного з чільних діячів ОРВЕ. "Велику популярність Бетанкур, - пише радянський історик Е.В. Демушкина, - створили його статті 1937-1939 рр., В яких він писав про свавілля диктатора і його поплічників, про закабаленні Венесуели іноземним капіталом, про страхітливу убогості і безправ'я її народу" 68. У ці роки Р. Бетанкур наполегливо розвивав тезу про необхідність утворення многоклассовой партії -робітників, селян, дрібної буржуазії, так як в умовах іноземної залежності і відсталості країни, на його думку, тільки партія широких трудящих мас здатна взяти на себе керівництво боротьбою за демократичну Венесуелу .

Заперечення авангардної ролі робітничого класу в революційному процесі викликало неприйняття концепції Р. Бетанкур з боку марксистського крила Респуб-публіканських-прогресивної партії і призвело до їх організаційного розмежування. У серпні 1937 в умовах глибокого підпілля пройшла 1-а національна конференція Комуністичної партії. На ній було підкреслено, що "венесуельські робочі потребують власного політичному зброю - у своїй політичній партії" 69. Було обрано Центральне керівництво, друкованим органом партії була газета "Ель Мартільо", що видавалася підпільно. За рішенням конференції було складено і нелегально поширений маніфест "До робочого класу і народу Венесуели", що підтвердила існування партії робітничого класу.

Напередодні другої світової війни компартія і Національно-демократична партія претендували на право очолити демократичний рух в країні. Безперечно, організаційна самостійність не виключала пошуку єдності, координації дій. Однак цього не відбувалося. На практиці керівництво ПНД "рішуче взяло курс, - зазначає Е.С. Дабагян, - на створення в найкоротші терміни поліклассовой політичної організації, здатної в найближчій історичній перспективі прийти до управління країною" 70. Комуністичної партії багато в чому заважав, за справедливим зауваженням Е.В. Дьомушкін, догматичний

підхід до таких найважливіших питань, як роль партії і робітничого класу в антиімперіалістичному русі, питання про союзників пролетаріату, про ставлення до середніх верств, до буржуазно-реформістським партіям і т.д.71