48. Дайте оцінку боротьбу за демократизацію режиму в Уругваї: економічний бум 40-50-х, діяльність опозіціонерів (1956-72), пачекізм (1967-72).

ЕКОНОМІЧНИЙ БУМ І НЕОБАТЛЬІЗМ

(1945-1955)

У 40-ті роки, особливо після створення "світової із заробітної плати", намітилося зростання реальних доходів трудящих, підвищення рівня життя, розвиток внутрішнього ринку країни. Період динамічного економічного зростання тривав з 1945 по 1955 р, коли вартісні показники промислового виробництва за десятиліття зросли в два рази. Підйом охопив і сферу сільського господарства. Паралельно економічному підйому розширювалося соціальне законодавство, покращилася система пенсійного забезпечення. Курортна зона навколо Монтевідео росла за рахунок продажу прибережних ділянок на аукціонах з урядовим планом розвитку туристичного бізнесу. Пунта-дель-Есте став всесвітньо відомим курортом, куди з'їжджалися для відпочинку багатії з усього світу. Золоті резерви у Державному банку досягли рекордного рівня. У 1950 р, коли команда Уругваю завоювала вдруге золоті медалі на чемпіонаті світу з футболу, країну вже звично називали "латиноамериканської Швейцарією" 3.

У період 1947-1955 рр. Уругвай насолоджувався безпрецедентним в історії країни процвітанням, і встановлення колегіального, на швейцарський манер, органу виконавчої влади зміцнило імідж країни як "латиноамериканської Швейцарії". Але економічний розвиток, засноване на монокультурного експорті продукції тваринництва, залежало від світових цін на м'ясо і шерсть. Ці ціни були такими високими в десятиліття після закінчення другої світової війни, що в 1956 р ВВП Уругваю не тільки досяг рекордної позначки в історії країни, але в перерахунку на душу населення випередив усі країни Латинської Америки. Зростання експорту, пов'язаний насамперед з поставками в США продукції тваринництва в роки Корейської війни (1950-1953), дозволив використовувати частину виручки для інтенсивного розвитку місцевої промисловості. Середній щорічний ріст продукції обробної промисловості досяг в десятиліття з 1945 по 1956 р астрономічної для всього регіону цифри 6% 12.

Однак до середини 50-х років, коли після Корейської війни ціни на шерсть на світових ринках пішли вниз, "процвітанню" настав кінець.

КРИЗА І опозиційного руху

(1956-1972)

50-60-і роки стали часом економічного застою і кризи. З 1956 по 1972 р валовий внутрішній продукт країни впав на 12%, а заробітна плата за десятиліття з 1957 по 1967 р скоротилася на 40% 13.

Елементи стагнації стали проявлятися в економіці Уругваю з 1955 р Потім вони переросли в повномасштабну кризу, яка потрясла економіку країни.

Наскільки високими були показники економічного зростання в попередній період, настільки глибокою виявилася прірву кризи, одного з найбільш найгостріших на континенті. З 1955 р року ВВП в реальному численні не був перевищений аж до 1966 р Але невелике перевищення було досить короткочасним, схожим на ремісію перед остаточним крахом. Уже в 1967 р ВВП знову опинився нижче рівня 1955 В умовах постійного зростання населення (щорічний приріст становив у середньому 1,3%) криза економіки надав саме негативний вплив на рівень реальних доходів. У 1970 р, ВВП в перерахунку на душу населення скоротився до рівня початку 50-х років. Стагнація і криза призвели до серйозних структурних змін в економіці країни. В Уругваї прийнято поділ економіки на три сектори - перший (продукція тваринництва і пов'язаних з ним галузей економіки), другий (промисловість і будівництво) і третій (торгівля, банківська і фінансова сфера). До 1955 р перший сектор зростав щорічно в середньому на 4%. Однак скорочення попиту на світовому ринку на продукцію тваринництва і відповідне падіння цін призвели до скорочення його частки в економіці країни з 18% в 1945 р до 14% в 1970 р

Різко впала продукція другого сектора. За період 1957-1970 рр. середнє щорічне падіння обробної промисловості склало 0,9%, а будівництва - 7%. Але незважаючи на це частка другого сектора у ВВП зросла з 21% в 1945 р до 29% в 1970 р, що свідчить про глибину кризи першого, головного для економіки країни, сектора.

Слідом за реальними секторами економіки криза поширилася і на третій сектор - торгову, банківську і фінансову діяльність (незважаючи на гарячковий зростання фінансових спекуляцій і махінацій, пов'язаних з кредитами МВФ і залученням країни в русло неоліберального "вільного ринку"). Третій сектор падав у період 1945-1970 рр. з середньою швидкістю 1,7% на рік. І частка цього сектора у ВВП країни скоротилася за той же період з 61% в 1945 р до 57% в 1970 Г.М

Безробіття подвоїлася - з 4% в період 1945-1955 рр. до середньої цифри 9% в період 1955-1970 гг.15 Ці офіційні цифри не дають справжнього уявлення про масштаби безробіття (особливо в роки кризи), так як в них не враховувалися частково безробітні, що мають можливість влаштуватися на роботу хоча б на кілька годин в тиждень, а також та численний прошарок населення, яка зневірилася знайти роботу і перестала реєструватися на біржі праці. Зростання безробіття призвів до різкого погіршення загальних показників рівня життя по країні, драматичному росту прірви між багатіями і бідняками; а укупі зі скороченням державного сектора, соціальних виплат та допомоги, зростанням іноземних підприємств в банківській сфері і покупкою іноземцями земельних володінь і латифундій, різким стрибком заборгованості уряду з іноземних позик і кредитів він призвів до загострення політичних антагонізмов16.

На завершальному етапі президентського терміну А.Мартінеса Труеба почалися перебої в економіці країни. До закінчення Корейської війни намітився спад попиту на поставки вовни з Уругваю (яка використовувалася для зимової уніформи американської армії). Відповідно знизилися ціни на експорт-

ву сільськогосподарську та тваринницьку продукцію. Зросло безробіття, почалися страйки і демонстрації протесту трудящих. Фінансові кошти, одержувані від експорту продукції тваринництва, постійно скорочувалися, так як галузь перебувала в стані стагнації з кінця 20-х років. Їх не вистачало на забезпечення розвитку життєво важливою для країни импортзамещающем промишленності17.

З 1955 р почалася криза в промисловості, що супроводжувався зростанням інфляції та цін. У той же час економічні труднощі зростали скороченням експорту вовни в США і негативними наслідками торгової політики цієї країни, що встановила протекціоністські бар'єри для імпорту сільськогосподарської продукції та допомагала своїм фермерам реалізовувати на зовнішньому ринку (у тому числі і на ринку латиноамериканських країн) надлишки сільськогосподарської продукції за заниженими цінами. Уряд Уругваю було змушене вдатися до позик, потім девальвувати песо. Темпи інфляції зросли до 60% на рік і вище, валилася сфера послуг, закривалися промислові предпріятія18.

У 1951 р, не без тиску з боку проамериканських кіл, залучивши до антикомуністичну істерію часів "холодної війни", був ініційований розкол у Загальним союзі трудящих (ВСТ) (Union General de Trabajado-res), профспілковому центрі країни, створеному в 1942 г ., і займав чіткі класові позиції. З нього вийшла помірна фракція, яка створила Загальну конфедерацію праці (ЗКП). Однак це не змогло зупинити потужну хвилю страйкового руху. У 1952 р уряд намагався придушити цю хвилю репресивними законодавчими заходами. Національна рада уряду ввів систему надзвичайних законів "по захисту конституції", відомих більше як "надзвичайні заходи безпеки" 19.

Страйки та акції протесту спонукали правлячі кола піти на ряд поступок. У 1958 році Генеральна асамблея ухвалила закон про державне страхування робітників на період страйків, а також закон про виплати жінкам по догляду за дитиною. Студентські та робочі організації своєю боротьбою змусили Генеральну асамблею прийняти так званий "Органічний за- • кін про університети", згідно з яким уряд визнавав автономію Університету Республіки, а також права університетського органу самоврядування, що складається з професорсько-викладацького складу і студентів, на керівництво універсітетом20.

Однак страйкова боротьба не стихала. На її гребені в 1958 р вперше після 94-річної перерви на президентських виборах перемогла Національна партія. "Незалежні націоналісти", які утворили "Демократичний союз Бланко" (ДСБ) (Union Blanca Democratica), погодилися віддати свої голоси традиційної Національної партії еррерістов (прихильників Луїса Альберто де Еррери (1873-1959) - вкрай правого діяча, лідера Національної партії). Таким чином відновилося єдність партії "Бланко", порушене в 1939 р, коли був прийнятий закон, який зашкодив створенню політичних виборчих коаліцій, які могли б загрожувати існуючої двопартійної системи. Саме тоді "незалежним націоналістам" було дозволено

брати участь у виборах в якості самостійної партії, поза еррерістов з Національної партії. Узаконений тоді розкол в Національній партії та існування двох незалежних "бланкістской" партій тривали аж до 1958 Г.21

Крім того Еррера об'єднав зусилля з Нардоне і його об'єднанням Флад, яке трансформувалося з правого аграрного союзу в політичний рух. Всі ці об'єднавчі кроки на правому фланзі в умовах важкої економічної кризи сприяли приходу до влади Національної партії. Вона перемогла і на наступних виборах.

"Бланкос" не стали змінювати сформовану при "колорадос" систему "Колехіо-адо", тому в 1959-1966 рр. обов'язки президента країни виконували почергово Мартін Ечегойен, Беніто Нардоне, Едуардо Віктор Аедо, Фаустіно Ар-Рісон, Даніель Фернандес Креспо, Луїс Джаннаттасіо, Вашингтон Бельтран, Альберто Ебер.

ПАЧЕКІЗМ (1967-1972)

Враховуючи розширення масштабів соціально-економічної кризи, не дивно, що партія "Колорадо" перемогла на виборах в листопаді 1966 У березні 1967 президентське крісло зайняв відставний генерал Оскар Гестідо, який займав пост директора Державної адміністрації залізниць. Він отримав на виборах підтримку головним чином від Союзу Колорадо і бат-льістов (Union Colorada у Batllista), до якого увійшли члени "Списку 14" та інші представники правого крила "Колорадо".

З червня по листопад 1967 уряд за підтримки батльістов намагалося знайти вихід із з 1959 р важкій економічній ситуації на шляхах колишнього, традиційного для батльізма національно-орієнтованого підходу з опорою на місцеві ресурси і державний сектор в економіці. Однак у листопаді цей прогресивний курс був згорнутий, і на місце міністра економіки і фінансів був призначений Сесар Чарлоне, що розробив і проводив у життя свого часу антібатльістскую економічну політику уряду Терри. Він одразу ж пішов на поводу у МВФ, прийнявши до виконання всі його вказівки, знову ввів уніфіковані ставки обміну валют і девальвував песо. Інфляція в 1967 р перевищила 100%, встановивши рекорд за всю попередню історію страни29.

У грудні президент Гестідо раптово помер, і його пост зайняв віце-президент Хорхе Пачеко Ареко (1967-1972). Досі маловідомий політик і колишній редактор газети "Ель Діа", Пачеко залишив свій специфічний слід в історії Уругваю, завдяки чому виник навіть спеціальний термін пачекізм. Протягом першого тижня перебування на високому посту Пачеко підписав декрет про заборону діяльності Соціалістичної партії Уругваю, інших лівих партій та організацій, а також їх органів друку, звинувативши їх в "підриві конституційного порядку і закликах до збройної боротьби" 30.

Для проведення монетаристської реформи під егідою МВФ, план якої був затверджений в 1968 р, Пачеко призначив Алехандро В.Вільегаса директором Управління з планування і бюджету. Для стримування інфляції в червні 1968 Пачеко декретував заморожування цін і заробітної плати. Він створив також Комісію з продуктивності праці, цін і доходів (Comision de Productividad, Precios e Ingresos) для підтримки фіксованих цін на основні продукти харчування. В результаті антинародних економічних заходів уряду реальна заробітна плата по країні знизилася до рекордного за десятиліття рівня, а річні темпи інфляції досягли до червня 1968 максимального рівня в 183% 31.

Створена в той час коаліція профспілкових організацій (НКТ), пручалася економічній політиці уряду. До масового опозиційному руху примкнули поряд з трудящими, студенти та прогресивна інтелігенція.

Уряд все частіше вдавався до насильницького придушення почастішали страйків, маршів і демонстрацій протесту, студентських виступів. Вбивство поліцейськими одного зі студентів, Л. Арсе, під час студентської акції протесту викликало масові виступи, які паралізували столицю країни і загострили відносини між студентством і урядом. Ті короткочасні заходи безпеки (обмеження надзвичайного стану), які були передбачені конституцією для виходу з екстраординарних обставин і застосовувалися на короткі проміжки часу в 1952 і 1965 рр., При Пачеко діяли фактично безперервно протягом всього терміну його президентства. Президент виправдовував введення цих заходів (як і такій оригінальній заходи з придушення страйкової боротьби банківських та державних службовців, як оголошення цих категорій покликаними на дійсну військову службу) зростанням збройного опору міських підпільників - "Тупамарос". До кінця 60-х років діяльність "Тупамарос" -налети на банки, іноземні компанії та установи влади, викрадення заручників, вбивства найбільш одіозних фігур режиму - здобули популярність не тільки в Уругваї, але і у всьому світі.

Генеральна асамблея двічі проголосувала за введення режиму повної припинення всіх цивільних і політичних свобод в країні - перший раз на 20 днів після вбивства "міськими партизанами" в серпні 1970 офіцера безпеки США Дана Мітріоне, який навчав місцевих поліцейських методів "вибивання" свідчень з опозиціонерів шляхом застосування самих варварських катувань. І другий раз - на 40 днів услід за викраденням британського посла Джеффрі Джексона в січні 1971 яке також підготували і здійснили "Тупамарос". 9 вересня 1971, після сенсаційного втечі з самої охороняється в'язниці (з знущальною назвою "Лібертад" - "Свобода") більше 100 політзаключенних- "Тупамарос" на чолі з їх лідером Р. Сендіком Пачеко дав розпорядження про залучення збройних сил країни до антіпар ¬тізанской боротьбі.

У листопаді 1971 у відносно спокійній обстановці ("Тупамарос" об'я¬вілі про перемир'я на цей період) пройшли загальнонаціональні вибори. Вони от¬разілі заглиблюється розкол в уругвайському суспільстві. Пачеко намагався прове¬сті через парламент ухвалення відповідної поправки до конституції, кото¬рая давала б йому можливість стати президентом на другий термін. Ліві пар¬тіі та організації змогли створити коаліцію, до якої вони залучили частину прихильників з партії "Колорадо" (так званий "Список 99"). Це нове громадське об'єднання було названо Широким фронтом (Frente Amplio). У Національній партії фракція еррерістов обрала в якості свого канді¬дата на пост президента прихильника "жорсткої лінії" генерала Маріо Агеррон-до. Ліберали з числа "колорадос" підтримали реформістську програму но¬вого руху "За вітчизну" ("Ріг la Patria"), очолюваного сенатором Уіл-соном Феррейрою.

Конституційна поправка, за ухвалення якої ратував Пачеко, що не про¬шла в парламенті, але на "найбрудніших в історії країни" виборах переміг ставленик Пачеко від партії "Колорадо" Хуан Маріа Бордаберрі. Йому пріпі¬салі перемогу з перевагою лише в 10 тис. Голосів виборців після вельми зага¬дочного перерви в підрахунку бюлетенів. Вельми показово, що навіть за офіційними документами цих підтасованих виборів найбільшу кількість голосів виборців отримав Феррейра - 26% порівняно з 24% у Бор¬даберрі (плюс 18% голосів, поданих за блок лівих партій, Широкий фронт, які вони віддали Феррейрі). Але по уругвайської конституції, голоси фрак¬цій, самостійно висувають свої кандидатури на пост президента, можуть передаватися на користь кандидата, який отримав більшість голосів серед інших фракцій тієї ж партії. Тому шляхом приписок перемогу віддали Борда¬беррі32. Вибори знаменували повний відхід від традиційного двопартійного де¬ленія. На політичній арені з'явилися нові політичні сили, вовлекші¬еся в непримиренну боротьбу з політичних, соціальних, економічних та ідеологічних лініях. У початку 1972 року економічна і внутрішньополітична ситуація знову вийшла з-під контролю уряду, сліпо виконуючого накази Вашингтона і його фінансових структур. І тоді в цілях наведення "відповідного порядку", було прийнято рішення про передачу влади в руки військових.

Програна Болівією Чакской війна зробила ісключітель¬но великий вплив на подальший внутрішньополітичний розвиток цієї країни. Істинний характер війни і причини катастрофи в Гран-Чако ставали ясними для все більш широких обще¬ственних кіл. Правляча буржуазно-поміщицька олігархія була скомпрометована так, як ніколи раніше. Серед рабо¬чіх, інтелігенції і міської дрібної буржуазії бурхливо росли антиамериканські настрої. Проти американського засилля виступали також націоналістично налаштовані молоді офі¬цери. У травні 1936 новий начальник генштабу болівійської армії пТШГОВНІК Та ВИД Торо повалив уряд президента Сорсано, яке опиралося яким-небудь змінам в країні. Організатор перевороту полковник Торо зайняв пост презіден¬та. Новий уряд, на вимогу і під тиском народу, конфіскував у ьуцшш | 037 р власність рокфеллерівського тресту «Стандард ойл» в Болівії. Монопольне право на раз¬ведку і видобуток нафти в країні було передано державної нафтової компанії «Ясімьентос петроліферос фіскалес болю-віанос» (ЯПФБ). Це був перший випадок націоналізації соб¬ственності іноземних нафтових компаній в Латинській Аме¬ріке.