34.Основні концепції політичної влади

Тетрадка сзади

35. Ресурси, форми політичної влади.

Ресурси влади. Сукупність усіх можливостей і використовуваних ресурсі в владарювання є потенціалом влади.

Різні ресурси влади можуть характеризуватися за різн ознаками. За характером под на утилітарні, примусові і нормативні.

Утилітарні – матер і соц блага, пов’язані із задоволення потреб і інтересів людини. Можуть бути кошти, товари, послуги.

Примусові – засоби адміністративного і кримінального впливу. Передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної та кримінальної відповідальності.

Силові ресурси виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внут правопорядку.

Нормативні ресурси – різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини.

Відповідно до сфер життєдіяльності: економічні, соціальні та духовно-інформативні. Специфічним демографічним ресурсом політичної влади є людина. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, що може виявитися у таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

Панування – абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншими. Політичнекерівництво та управління реалізуються через прийняття тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію, контроль та розвиток.

Контроль – здатність суб’єктів влади стежити за реалізуються настанови влади.

Форми політ влади розрізняють за суб’єктом правління:

Монархія – єдиновладне, спадкоємне правління однієї особи. Тиранія – одноосібне деспотичне правління насильницьким методом. Аристократія – влада кращих(верхівкою). Тимократія – форма олігархії, за якою державна влада належить привілейова ній більшості. Теократія – влада церкви. Охлократія – влада натовпу, що спирається на миттєві настрої. Демократія – влада народу на основі закону.

36. Легітимність політичної влади

Легітимність — це визнаність, законність влади, взаємодовір’я між суспільством і владою, тобто народ визнає владу. Вона включає в себе 2 компоненти: думка народу як має здійснюватись влада і увідомлення верхами свого права на владу.

2 типи легітимності:

1. Ліберально-демократична

2. Вождистсько-плебісцитарна. Базується на визнанні прав окремої особи та виборності влади.

1. Традиційна легітимність — панування на ґрунті традиційного авторитету, на ґрунті звичаю, вірі в їх наступність.

2. Харизматичне — на вірі в особливі якості вождя або окремої групи осіб, в їх виняткову місію в розвитку держави.

3. Раціональна легітимність — панування, що спирається на раціональну оцінку, переконання в розумності існуючих порядків.

37. Проблема влади в сучасному українському суспільстві

Пол система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’язати низку проблем, що з них центр місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.

Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до минулого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов «системної згоди» — добровільно погодитися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

За сучасних умов постає надзвичайно складне в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого — у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.

23 серпня 1996 р., прийняття нової Конституції має надзвичайно велике значення: «По-перше, як гарантії незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. По-друге, як суспільного договору, що створює принципово нові засади для утвердження стабільності в країні, морально-психологічної єдності народу, піднесення його духовності. По-третє, як механізму конструктивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України. По-четверте, як фундаментального правового регулятора, завдячуючи якому держава та суспільство перестають бути залежними від світогляду політичних діячів. По-п’яте, як засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу».

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від тривалих та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Але розвиток подій в свідчить, що для демократичного розвитку необхідна чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання.

Інша небезпека — елітарний авангардизм досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів із владних структур в опозицію. теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освіченням населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством.