Вибрана бібліографія до філософії колінгвуда

Boucher, D. (ed.), R. G. Collingwood: Essays in Political Philosophy (Oxford, 1989).

— The Social and Political Thought of R. G. Collingwood (Cambridge, 1989).

Debbins, W. (ed.), R. G. Collingwood: Essays in the Philosophy on History (Austin, Tex., 1965) (an edition of Collingwood’s articles on philosophy on history from 1921 to 1930).

Donagan, A., The Later Philosophy of R. G. Collingwood (Oxford, 1962; repr. Chicago, 1985).

Johnston, W. M., The Formative Years of R. G. Collingwood (The Hague, 1967).

Krausz, M. (ed.), Critical Essays on the Philosophy of R. G. Collingwood (Oxford, 1972).

Mink, L. O., Mind, History, and Dialectic: The Philosophy of R. G. Collingwood (Bloomington, Ind., 1969; repr. Middletown, Conn., 1987).

Patrick, J., The Magdalen Metaphysicals: Idealism and Orthodoxy at Oxford, 1901-1945 (Macon, Ga., 1985).

Rubinoff, L., Collingwood and the Reform of Metaphysics: A Study in the Philosophy of Mind (Toronto, 1970).

Russell, A. F., Logic, Philosophy and History: A Study in the Philosophy of History Based on the Work of R. G. Collingwood (Lanham, Md., 1984).

Saari, H., Re-enactment: A Study in R. G. Collingwood’s Philosophy of History (Abo, 1984).

Shalom, A., R. G. Collingwood, philosophe et historien (Paris, 1967).

Skagestad, P., Making Sense of History: The Philosophies of Popper and Collingwood (Oslo, 1975).

Taylor, D. S., R. G. Collingwood: A Bibliography. The Complete Manuscripts and Publications, Selected Secondary Writings, with Selective Annotation (New York, 1988).

van der Dussen, W. J., History as a Science: The Philosophy of R. G. Collingwood (The Hagua, 1981).

ІДЕЯ ІСТОРІЇ

З М І С Т

ВСТУП

§1. Філософія історії……………………………………………………………………….…..54

§2. Природа, предмет, метод і цінність історії.…………………………………………..….60

§3. Проблематика I—IV частин.………………………………………………………..…….64

Частина І. ГРЕКО-РИМСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

§1. Теократична історія і міф.……………………………………………………………...…67

§2. Геродот і створення наукової історії……………………………………………………..71

§3. Антиісторична тенденція давньогрецького мислення.………………………………….73

§4. Давньогрецька концепція природи й цінності історії.…………………………………..75

§5. Давньогрецький історичний метод і його межі.…………………………………..……..79

§6. Геродот і Фукідід…………………………………………………………………………..82

§7. Елліністичний період………………………………………………………..…………….86

§8. Полібій.………………………………………………………………………………….….88

§9. Лівій і Таціт.……………………………………………………………………….……….91

§10. Характер греко-римської історіографії:

(І) гуманізм……………………………………………………………………………….96

§11. (II) субстанціалізм.……………………………………………………………….………98

Частина II. ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА

§1. Фермент християнських ідей……………………………………………………………102

§2. Характерні риси християнської історіографії.………………………………………….105

§3. Середньовічна історіографія.……………………………………………………………108

§4. Історики Ренесансу.………………………………………………………………..…….113

§5. Декарт.…………………………………………………………………………………….115

§6. Картезіанська історіографія.……………………………………………………………..118

§7. Антикартезіанство: (І) Віко……………………………………………….……………..120

§8. (II) Локк, Берклі та Г’юм.…………………………………………………..……………129

§9. Просвітництво.…………………………………………………………………..………..134

§10. Наука людської природи……………………………………………………….……….141

Частина III. НА ПОРОЗІ НАУКОВОЇ ІСТОРІЇ

§1. Романтизм……………………………………………………………….………………..145

§2. Герде………………………………………………………………………...…………….148

§3. Кант……………………………………………………………………………………….152

§4. Шіллер…….…………………………………………………………..…………………..165

§5. Фіхте……….…………………………………………………………..………………….167

§6. Шеллінг……………………………………………………………………..…………….173

§7. Гегель……………………………………………………………………….…………….175

_____________

[¹ Вступ і частини І—IV написані 1936 — 1940 pp.]

/52/

§8. Гегель і Маркс…………………………………….………………………………………185

§9. Позитивізм………………………………………………………………...………………189

Частина IV. НАУКОВА ІСТОРІЯ

§1. Англія…………………………………………………………………...…………………198

(І) Бредлі……………………………………..………………………………………….198

(II) Наступники Бредлі………………………………………………..………………..207

(III) Історіографія кінця XIX сторіччя……………………………………..…………209

(IV) Б’юрі…………………….………………………………………………………….212

(V) Оукшот…………………….…………………………………..……………………217

(VI) Тойнбі………………………………………………..…………………………….226

§2. Німеччина…………………………………….………………………..………………….233

(І) Віндельбанд…………………………….……………………………………………233

(II) Ріккерт……………………………………………………………..………………..237

(III) Зіммель……………………………………………………………………………..238

(IV) Дільтей…………………………………………………….……………………….240

(V) Меєр…………………………………….…………………………..……………….245

(VI) Шпенглер……………………………….………………….………………………251

§3. Франція……………………………………….………………………..………………….253

(І) Спіритуалізм Равессона…………………………………………………………….253

(II) Ідеалізм Лашельє…………………………………………………….……………..256

(III) Еволюціонізм Бергсона………………………………..………………………….257

(IV) Сучасна французька історіографія……………………………………………….260

§4. Італія………………………………………………..……………………………………..262

(І) Нарис Кроче 1893 року…………………………………………….……………….262

(II) Друге формулювання Кроче: Логіка…………………………………...…………265

(III) Історія та філософія……………………………………………………………….268

(IV) Історія і природа………………………..…………………………………………269

(V) Остаточний погляд Кроче: самостійність історії…………..…………………….274

Частина V. ЕПІЛЕГОМЕНИ

§1. Природа людини й історія людства [1936]………………….………………………….278

§2. Історична уява [1935]…………………………………………………………………….308

§3. Історичне свідчення [1939]………………………………………………………………328

§4. Історія як повторне програвання колишнього досвіду [1936]…………………….…..364

§5. Предмет історії [1936]…………………………………………………………...……….388

§6. Історія і свобода [1939]…………………………………………………………………..403

§7. Прогрес як витвір історичного мислення [1936]……………………………………….409

ВСТУП

§1. Філософія історії

Ця книга є нарисом у галузі філософії історії. Термін «філософія історії» придумав у XVIII сторіччі Вольтер, який тоді мав на увазі не що інше, як критичну чи наукову історію, такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки замість переповідати вишукані по старих книгах всілякі оповідки. Цю саму назву вживав Гегель та й інші мислителі кінця XVIII сторіччя, але вони вкладали в неї інше значення, тлумачачи її просто як універсальну чи світову історію. А третє значення цього вислову знаходимо у кількох позитивістів XIX сторіччя, для яких філософією історії було відкривання загальних законів, що керують ходом подій, переповідання яких є справою історії.

Завдання, що їх покладали на «філософію» історії Вольтер і Гегель, могла виконати лише сама історія, тоді як позитивісти намагалися зробити з історії не філософію, а емпіричну науку на кшталт метеорології. В кожному з цих випадків саме концепцією філософії визначалась концепція філософії історії: для Вольтера філософія означала незалежне й критичне мислення; для Гегеля вона означала осмислення світу як єдиного цілого, а для позитивізму XIX сторіччя — відкривання всезагальних законів.

Я вживаю термін «філософія історії» в іншому, відмінному від усіх цих значенні, тож, аби пояснити, яке розуміння я в нього вкладаю, скажу спочатку дещо про мою концепцію філософії.

Філософія — це мислительна діяльність. Розум, що філософує, ніколи не думає просто про якийсь предмет, а завжди, думаючи про будь-котрий предмет, думає також і про свою власну думку про той предмет. Тож філософію можна назвати думкою другого ступеня, думкою про думку. Наприклад, визначити відстань від Сонця до Землі — це завдання для думки першого ступеня, в цьому випадку для астрономії, тоді як визначення того, що ж достеменно ми робимо, коли визначаємо відстань від Сонця до Землі, є за

/54/

вданням для думки другого ступеня, в цьому випадку для логіки або теорії науки.

Це не означає, нібито філософія є наукою про розум, дух або психологією. Психологія є думкою першого ступеня; вона підходить до розуму в такий самий спосіб, у який біологія підходить до життя. Вона не займається співвідношенням між думкою та її об’єктом, а має справу безпосередньо з думкою як із чимось цілком відокремленим від об’єкта, чимось, що просто буває на світі як особливий різновид явища; річчю, що її можна розглядати саму по собі. Філософія ніколи не цікавиться думкою самою по собі; вона завжди розглядає її у відношенні до її об’єкта, і тому об’єкт цікавий їй тією ж мірою, що й думка.

Цю відмінність між філософією та психологією можна проілюструвати різними підходами цих дисциплін до історичного мислення, яке є особливим різновидом мислення, спрямованим на особливий різновид об’єкта, що його ми умовно визначимо як минуле. Психолог може зацікавитися історичним мисленням; він може аналізувати своєрідні різновиди психічних подій, які відбуваються в головах істориків; він міг би, наприклад, доводити, що історики — це люди, які вибудовують вигаданий світ, достоту як митці, оскільки вони занадто невротичні для того, щоб жити діяльним життям у реальному світі, ото тільки, на відміну від митців, проектують свій вигаданий світ у минуле, бо пов’язують джерело своїх неврозів із минулими подіями свого дитинства, всякчас повертаючись і повертаючись назад у марному намаганні розплутати ці свої неврози. Цей аналіз може зайти в ще більші подробиці й продемонструвати, як інтерес історика до такої видатної постаті, як Юлій Цезар, виявляється вираженням його ставлення до свого батька із того часу, коли історик був дитиною, і таке інше. Я не хочу сказати, нібито такий аналіз є марнуванням часу. Я лише змалював типовий випадок такого аналізу, аби вказати на те, що він зосереджує свою увагу винятково на суб’єктивній стороні в початковому суб’єктивно-об’єктивному співвідношенні. Він займається думкою історика, а не об’єктом цієї думки — минулим. Весь психологічний аналіз історичної думки був би точнісінько таким самим, навіть коли б зовсім не було такої

/55/

речі, як минуле, коли б Юлій Цезар був вигаданим персонажем і коли б історія була не знанням, а чистою вигадкою.

Для філософа ж тим фактом, що вимагає уваги, було б не минуле саме по собі, як для історика, ані сама по собі думка історикова про це минуле, як для психолога, а обидві ці речі в їхньому взаємозв’язку. Думка у її відношенні до об’єкта вже є не просто думкою, а знанням; отже, чим для психології є теорія чистої думки, психічних подій, абстрагованих від будь-котрого об’єкта, тим для філософії є теорія знання. Тоді як психолог питається: як мислять історики? — філософ ставить питання так: як пізнають історики? Яким чином доходять вони свого розуміння минулого? Із другого ж боку, розуміти минуле як річ у собі, стверджувати, наприклад, що остільки років тому відбулися такі й такі події, — це справа історика, а не філософа. Філософ цікавиться тими подіями не як речами в собі, а як речами, відомими історикові, й питається він не про те, які були ті події та коли й де відбувалися, а про те, що ж у них є такого, що надало змогу історикам пізнати їх.

Отже, філософові доводиться думати про розум історика, але при цьому він не дублює роботи психолога, бо для філософа історикова думка є не комплексом психічних явищ, а системою знання. Він також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього — це не низка подій, а система пізнаних речей. Це можна висловити ще й таким чином: філософ, наскільки він осмислює суб’єктивний бік історії, є епістемологом, а наскільки осмислює бік об’єктивний, то — метафізиком; але таке формулювання було б небезпечним, адже було б помилкою висловлювати припущення, нібито можливо розглядати окремо епістемологічну й метафізичну частини філософської праці. Філософія не може розділяти на окремішності вивчення пізнання й вивчення того, що пізнається. Ця неможливість прямо випливає з уявлення про філософію як про думку другого ступеня.

Якщо таким є загальний характер філософського мислення, то що ж я маю на увазі, коли обмежую термін «філософія», додаючи ще слово «історії»? Яке таке значення я вкладаю в особливу філософію історії, що воно відрізняє її від філософії взагалі та від філософії чогось там іще?

/56/

Загалом усі погоджуються, хоч і не дуже впевнено, що існують розгалуження в межах єдиного корпусу філософії. Більшість людей розрізняє логіку або теорію пізнання й етику або теорію дії, хоча багато хто з них, роблячи це розрізнення, пристав би і на те, що пізнання є в певному розумінні різновидом дії та що дія, як її вивчає етика, є (або принаймні включає в себе) певні різновиди пізнання. Думка, яку вивчає логіка, прагне знайти істину, а тому є прикладом діяльності, спрямованої до певної мети, а це вже будуть етичні концепції. Дією, яку вивчає філософ-мораліст, є така дія, що засновується на знанні чи вірі, що є добре, а що — погане, а знання чи віра — це епістемологічна концепція. Отже, логіка й етика — взаємопов’язані й по суті нероздільні, хоч і різняться між собою. Якщо вже існує філософія історії, то вона буде тісно пов’язана з іншими спеціальними філософськими дисциплінами — не меншою мірою, ніж ці дві, логіка й етика, пов’язані між собою.

Тоді ми повинні поставити питання: чому філософія історії має бути предметом спеціального вивчення замість улитися до загальної теорії пізнання? Від самих початків європейської цивілізації люди мислили якоюсь мірою історично, але ж ми рідко розмірковуємо над тією своєю діяльністю, яка нам дається зовсім легко. Лише коли ми переборюємо труднощі, нам доводиться осмислювати наші зусилля. Отже, матеріал філософії як організовано-науковий розвиток самосвідомості залежить час від часу від особливих проблем, у яких, на будь-котрий даний час, люди натрапляють на особливі труднощі. Якщо ми поглянемо на особливо значні теми філософії будь-котрого народу в будь-котрий період його історії, то виявимо ознаки особливих проблем, на розв’язання яких спрямовувалась уся енергія їхнього духу. А периферійні та другорядні теми виявлять нам речі, що не становили для тих народів особливих труднощів.

Наша ж філософська традиція тягнеться неперервною лінією від Греції VI сторіччя до Р. X., а на той час особливою проблемою думки було завдання закласти основи математики. Ось чому давньогрецька філософія ставила математику в центр картини, яку малювала, і коли обговорювала теорію знання, то мала на увазі передовсім теорію знання математичного.

/57/

Відтоді й до минулого сторіччя в європейській історії були два великі конструктивні періоди. В Середні віки головні питання думки пов’язувалися з теологією, тому й філософські проблеми поставали з богословських роздумів, і стосувалися вони відносин Бога й людини. Від XVI до XIX сторіччя основне зусилля думки було спрямоване на закладення підвалин природничої науки, а філософія взяла собі за головну тему відношення людського духу, як суб’єкта до речей світу природи, які оточують його в довколишньому просторі, як об’єкта. Протягом усього цього часу, звичайно, люди також мислили історично, але їхня історична думка завжди була мисленням порівняно простого й навіть рудиментарного типу; вона не порушувала проблем, які здавалися їй занадто тяжкими для розв’язання, і її ніколи не змушували розмірковувати про саму себе. Але у XVIII сторіччі люди почали осмислювати історію критично — так само, як вони вже навчилися критично осмислювати зовнішній світ, почавши вважати історію за особливий різновид думки, який чимось був несхожий на математику, теологію чи природничу науку.

Наслідком цього розмірковування стало те, що теорія пізнання, яка виходила із припущення, що математикою, чи теологією, чи природничою наукою або ж трьома ними разом узятими можуть вичерпуватися проблеми пізнання взагалі, перестала задовольняти людей. Історична думка має свій власний предмет із його власними особливостями. Минуле, що складається з конкретних подій, які відбулися в просторі й часі, а більше вже не відбуваються, не може бути осягнуте з допомогою математичного мислення, оскільки математичне мислення осягає об’єкти, що не мають ніякого особливого розташування в просторі й часі, і то саме завдяки цьому бракові особливого часо-просторового розташування вони є пізнаваними. Ані не може минуле бути осягнуте теологічним мисленням, тому що об’єкт цього типу мислення — єдиний та безмежний, а історичні події є кінцевими й численними. Не осягнути його й природничо-науковим мисленням, оскільки істини, що їх відкриває природнича наука, перевіряються спостереженням та експериментом, які дають нам наочну доказовість, тоді як минуле вже зникло й наші припущення щодо нього ніколи не можуть бути перевірені так, як ми перевіряємо наші природничо-наукові гіпотези.

/58/

Отже, теорії пізнання, що виникли, аби пояснити математичне, теологічне й природничо-наукове знання, не зачіпають особливих проблем знання історичного, а коли б ті теорії захотіли подати себе в якості вичерпних пояснень пізнання, із цього, по суті, випливало б, що історичне пізнання взагалі неможливе.

Усе це не мало значення, поки історичне пізнання не стало фактом свідомості філософів, наштовхнувшись на особливі труднощі й виробивши на їх подолання особливі технічні засоби. Та коли це вже сталося (десь так у XIX сторіччі), ситуація на той час була така, що поширені тоді теорії пізнання були зорієнтовані на специфічні проблеми природничої науки, успадкувавши традицію, засновану на вивченні математики й теології, а цієї нової історичної техніки, що розросталася на всі боки, до уваги ще не брали. Тому потрібне було спеціальне дослідження, завданням якого стало б вивчити цю нову проблему чи групу проблем, проблем філософських, породжених існуванням упорядкованої та систематизованої історичної науки. Це нове дослідження могло б цілком виправдано претендувати на звання філософії історії, і саме до цього дослідження є внеском ця моя книга.

Дослідження проходитиме у два етапи. По-перше, треба буде розробити філософію історії, але таким чином, щоб вона не опинилась у такому собі водонепроникному відсіці, бо у філософії подібного немає, — а у відносно незалежних умовах, як спеціальне вивчення спеціальної проблеми. Ця проблема вимагає особливого розгляду хоча б тому, що традиційні філософії нею не займаються, тож розглядати її треба окремо від інших питань, оскільки, за загальним правилом, усяка філософія заперечує те, чого не ствержує. Так що традиційні філософії несуть із собою невисловлене чітко переконання: історичне пізнання неможливе. Тож філософія історії тим часом не повинна їх зачіпати, аж поки не спроможеться сама вибудувати незалежне доведення того, що історія — можлива.

Другим етапом буде вироблення зв’язків між тією новою галуззю філософії і давніми традиційними доктринами. Будь-яке доповнення до комплексу філософських ідей змінює якоюсь мірою все, що досі до нього входило, а поява нової філософської науки робить необхідним перегляд усіх

/59/

дотеперішніх філософських дисциплін. Наприклад, поява сучасних природничих наук та породженої їхнім осмисленням філософської теорії вплинула на традиційну логіку, породивши повсюдне невдоволення логікою силогізмів і замінивши їх новими методологіями Декарта і Бекона; так само вплинули вони й на теологічну метафізику, яку XVII сторіччя успадкувало від Середніх віків, і породило нові концепції Бога, які ми знаходимо, наприклад, у Декарта й Спінози. Спінозин Бог — це Бог середньовічного богослов’я, переінакшений у світлі науки XVII сторіччя. Отже, в часи Спінози філософія науки вже не була окремою галуззю філософського дослідження, відділеною від інших дисциплін: вона проникла у них і створила вивершену філософію, всю пронизану науковим духом. У нашому випадку таке означатиме повний перегляд усіх філософських питань у світлі досягнень філософії історії в її вужчому значенні, і це дасть життя новій філософії — філософії історії в широкому розумінні, себто вивершеній філософії, осягнутій з історичної точки зору.

Із цих двох етапів якщо наша книга представить перший, то ми маємо бути задоволені. Що я намагаюсь досягти нею, так це провести філософське дослідження природи історії як особливого типу чи різновиду знання, із своїм особливим предметом вивчення, лишаючи поки що осторонь подальші питання щодо того, як це дослідження вплине на інші сфери філософського пізнання.