§ 10. Наука людської природи

У §1 цієї частини я вказував, що Г’юмова атака на духовну субстанцію стала філософською провісницею наукової історії, оскільки вона стерла останні сліди субстанціалізму греко-римської філософії. У §8 я показав, як Лок та його послідовники переорієнтовували філософію в напрямку історії, хоч і не усвідомлювали того повністю. Що ж не дозволило історії XVIII сторіччя стати науковою і пожати всі плоди філософської революції? Не дозволив рудимент субстанціалізму, що лишався непомічений у просвітницькому пошукові науки людської природи. Достеменно як, наприклад, античні історики уявляли собі римський характер річчю, що ніколи не виникала, а завжди існувала, завжди бувши тією самою, так і історики XVIII сторіччя, визнавши, що вся істинна історія є історією людства, припускали, що людська природа існувала від самого створення світу точнісінько такою, якою вона існувала серед них самих. Людська природа уявлялась субстанціалістично як щось статичне й перманентне, як такий собі незмінний субстрат, над яким прокочувалися всі історичні переміни та всі людські діяння.

Історія, мовляв, ніколи не повторювалась, а от людська природа лишалася вічно незмінною.

Це припущення є, як ми переконалися, у Монтеск’є, але ж воно залягає в тилу усієї філософської праці XVIII сторіччя, не кажучи вже про давніші періоди. Картезіанські вроджені ідеї є тими способами думання, які є природними для людського розуму як такого, і то скрізь і завжди. Для Лока людське розуміння є чимось повсюди однаковим, хоч і недорозвиненим у дітей, ідіотів та дикунів. Кантівський дух, що як інтуїція є джерелом простору й часу, як розуміння — джерелом категорій і як розум — джерелом Ідей Бога, свободи та безсмертя, це — чисто людський дух, але Кант без будь-якого дослідження припускає, що він і є єдиний вид людського духу, який існує чи існував одвіку. Навіть такий скептичний мислитель, як Г’юм, приймає це припущення, як я вже натякнув. У своїй передмові до «Трактату про людську природу» він пояснює задум своєї праці, зауважуючи, Що «всі науки мають відношення, більше чи менше, до люд

/142/

ської природи, і хоч би як далеко будь-котра з них, здавалося б, відбігла від неї, вона все ж таки вертатиметься назад, таким чи таким пасажем. Навіть «Математика», «Природна філософія» та «Природна релігія» [себто три картезіанські науки: математика, фізика й метафізика] є до певної міри залежними від науки про ЛЮДИНУ: адже вони улягають людському пізнанню, люди судять про них своїми силами й здібностями». Звідки випливає, що «наука про людину», себто та наука, що досліджує «засади й дії нашої здатності розуміння», «наші смаки й почуття» та «людей, якими вони є, об’єднані в суспільстві», є «єдиним міцним підмурівком для усіх інших наук».

І при всьому цьому Г’юм не виказує ані найменшого здогаду, що та людська натура, яку він аналізує у своїй філософській праці, є природою західного європейця початку XVIII сторіччя, та що коли цей же самий замір здійснити у великому часовому чи просторовому перенесенні, то здобуті наслідки можуть бути вельми відмінними. Він завжди вважає, що наша здатність розуміння, наші смаки й почуття і так далі є чимось абсолютно одностайним і незмінним, що лежить в основі усіх історичних змін і їх обумовлює. Як я вже припускав, його атака на духовну субстанцію мала б, у разі успіху, знищити цю концепцію людської природи як щось міцне, постійне та однорідне, але нічого подібного вона не зробила, оскільки Г’юм підмінив ідею духовної субстанції ідеєю постійних тенденцій пов’язувати ідеї певними способами, а ці закони асоціативності виявились такими самими однорідними й незмінними, як і всяка субстанція.

Г’юмове скасування духовної субстанції призвело до установлення принципу, що ми ніколи не повинні відділяти того, чим є дух, від того, що він чинить, тож природа духу є не чим іншим, як способами, якими він мислить і діє. Таким чином поняття духовної субстанції перетворилося на поняття психічного процесу. Але саме собою це не унеобхіднило історичної концепції духу, адже не всякий процес є історичним процесом. Процес є історичним тільки тоді, коли він створює свої власні закони, а, згідно з Г’юмовою теорією духу, закони психічного процесу готові й незмінні від самого початку. Він не думав про дух як такий, що навчається думати й діяти новими способами, коли розвивається процес

/143/

його діяльності. Він, звісно ж, гадав, що його нова наука про людську природу, коли її успішно осягнуть, сприятиме подальшому прогресу мистецтв і наук — але не через зміни в самій людській природі (про таку можливість він навіть думки не припускає), тільки через удосконалення нашого розуміння її.

У філософському розумінні ця концепція суперечила самій собі. Коли те, що ми навчилися краще розуміти, є чимось іншим, ніж ми самі, наприклад, хімічні властивості матерії, то наше вдосконалене розуміння його ніяким чином не вдосконалило самої речі. Коли ж, із другого боку, те, що ми розуміємо краще, є наше власне розуміння, тоді вдосконалення в тій науці є вдосконаленням не тільки в її суб’єкті, а й в об’єкті її також. Коли нам щастить істинніше осягнути людське розуміння, тоді нам щастить удосконалити й наше власне розуміння. Звідси випливає, що історичний розвиток науки про людську природу спричиняється також до історичного розвитку самої людської природи.

Це так і не відкрилося філософам XVIII сторіччя, тому що вони засновували свою програму для науки про дух на аналогії з усталеними природничими науками й не завважили браку повної паралельності між обома випадками. Такі вчені, як Бекон, указували, що вдосконалене знання природи дає нам удосконалену владу над природою, і це була цілковита правда. Кам’яновугільний дьоготь, наприклад, як тільки розгадано його хімічну будову, перестає бути відходами, стаючи сировиною для виробництва фарб, смол та інших продуктів, але сам факт здійснення цих хімічних відкриттів ніяким робом не змінює природи кам’яновугільного дьогтю чи похідних від нього продуктів. Природа ані руш із місця — яка була, такою і зостається, байдуже, чи ми розуміємо її, чи ні. Висловлюючись мовою Берклі, це Божа думка, а не наша, робить природу такою, якою вона є; коли нам щастить пізнати природу, цим ми не створюємо нічого нового, а тільки передумуємо нашим розумом Божі думи. Філософи XVIII сторіччя вважали, що достеменно ці самі принципи стосувалися й пізнання нашого власного духу, називаючи його людською природою, аби виразити свою концепцію про його подібність до власне природи, як вона називається. Людську природу вони уявляли як щось таке, що не зрушить з місця, хоч би як багато чи мало хтось про неї знав, достеменно як незрушною є природа. Вони без за

/144/

питань прийняли хибний принцип, який можна викласти у вигляді задачки на «потрійне правило»: знання про природу: природа: знання про дух: дух. Це припущення фатальним чином викривило їхню концепцію історії у двох напрямках.

(1). Припустивши, що людська природа є постійною, вони унеможливили для самих себе вироблення концепції історії самої людської природи, адже з подібної концепції випливало б, що людська природа є не постійною, а змінною сутністю. XVIII сторіччя прагнуло мати універсальну історію, історію людини, але ж справжня історія людини мала б бути історією того, як людина зробилася тим, чим вона є, а з цього випливало б думати про людську природу — ту людську природу, що дійсно існувала у Європі XVIII сторіччя, як про продукт певного історичного процесу; проте людська природа розглядалась як незмінна передумова будьякого такого процесу.

(2). Та сама помилка підсунула їм неправильний погляд не тільки на минуле, а й на майбутнє, тому що спонукала їх сподіватися на утопію, де всі проблеми людського життя мали бути розв’язані. Адже якщо сама людська природа не улягає ніяким змінам, то коли ми навчимося краще її розуміти, кожне нове стосовно неї відкриття розв’язуватиме проблему за проблемою з тих, що бентежать нас нині через наше невігластво, і не створюватиме при цьому ніяких нових проблем. Тому розвиток нашого знання про людську природу поступово звільнятиме нас від різних труднощів, що змушують нас тяжко трудитися нині, й внаслідок цього людське життя ставатиме дедалі краще й краще, щасливіше й щасливіше. І якщо поступ у науці про людську природу приведе до відкриття фундаментальних законів, які керують її виявами, що мислителі тієї доби вважали за цілком можливе — за аналогією із тим, як учені XVIII сторіччя відкрили основоположні закони фізики, — тоді й настане щасливе тисячоліття. Отже, у XVIII сторіччі концепція прогресу грунтувалась на тій самій хибній аналогії між знанням про природу і знанням про дух. Істина тут та, що коли людський дух навчається краще себе розуміти, то він тим самим навчається й діяти новими, відмінними способами. Коли б котрась раса людей досягла того самопізнання, до якого прагнули мислителі XVIII сторіччя, вона почала б діяти незнаними доти способами, а ці нові способи діяльності покликали б до життя нові моральні, соціальні та політичні проблеми, і щасливе тисячоліття як було, так і лишилося б недосяжно далеким.