§2. Геродот і створення наукової історії

Коли порівнювати з усім цим, то праця давньогрецьких істориків, як вона дійшла до нас у всій докладності історичних творів V сторіччя, Геродота й Фукідіда, переносить нас у цілковито інший світ. Ці греки цілком ясно й свідомо визнавали як те, що історія є чи може бути наукою, так і те, що вона має справу з діями людей. Давньогрецька історія — це не легенда, а дослідження; це є спроба дати відповіді на певні запитання про речі, щодо яких люди визнають себе невігласами. Вона є не теократична, а гуманістична; речі, що їх вона досліджує, є не τα θεια [божественне], а τα ανθρωπινα [людське]. До того ж вона й не міфічна. Досліджувані події не є подіями в недатованому минулому, на початку речей: це — події в датованому минулому, що відбулися певне число років тому.

Це аж ніяк не означає, нібито легенда, чи то у формі теократичної історії, чи то у вигляді міфа, була чимось чужим грецькому духові. Творіння Гомера — це не дослідження, а легенда, і то значною мірою теократична. Боги, що діють у Гомера, втручаються в людські справи способом, не дуже відмінним від способу, яким діють у теократичних історіях Близького Сходу. Подібним же чином Гесіод дав нам зразок міфа. Ані не означає це, що ці елементи легенди, теократичні чи міфічні, залежно від випадку, цілком відсутні навіть у класичних працях істориків V сторіччя. Ф. М. Корнфорд у своєму Thucydides Mythistoricus (Лондон, 1907) звернув увагу на існування таких складників навіть у затятого науковця Фукідіда. Звісно ж, він мав цілковиту слушність, і подібні елементи легенди помітно часто подибуються у Геродота. Але Що характерне для цих двох греків, так це не той факт, що їхнє історичне мислення містило в собі певний залишок еле

/71/

ментів, які ми назвали б неісторичними, а те, що зовсім поруч із цим спадком містилися складники того, що ми називаємо історією.

Чотири характерні риси історії, що їх я перелічив у Передмові, є такі: (а) що вона є наукова або ж починається із ставлення запитань, тоді як записувач легенд починає з того, що щось знає, і розповідає, що знає; (б) що вона гуманістична або ж ставить запитання про речі, які були вчинені людьми у певні моменти в минулому; (в) що вона раціональна або ж грунтує відповіді, які дає на свої запитання, на підставах, власне, посилається на свідчення; (г) що вона саморозкривається або ж існує задля того, щоб казати людині, що таке людина, розповідаючи їй, що зробила людина. Щодо Геродота, то в нього чітко виявляються перша, друга й четверта з цих характерних рис. (І). Той факт, що історія як наука є грецьким винаходом, закарбовано й по сьогодні в самому її найменні. Історія — грецьке слово, що означає просто дослідження чи розпитування. Геродот, уживши це слово в заголовку своєї праці, тим самим «означує літературну революцію» (за висловом Круазе, історика давньогрецької літератури ¹). Попередні письменники були λογογραφοι [логографи], записувачі оповідей, що «ходили» між людьми. «Історик, — кажуть Гау й Велс, — вирушає на «пошуки» істини». Саме вжиток цього слова та приховані у ньому значення й роблять Геродота батьком історії. Перетворення запису легенд на науку історії не було природженим для еллінського духу — це був винахід V сторіччя, і людиною, що той винахід зробила, був Геродот. (II). Нам так само ясно, що історія для Геродота є гуманістичною на відміну як від міфічної, так і від теократичної оповіді. Як він заявляє у своєму вступному слові, його завдання — описувати вчинки людей. (III). Його мета, як сам він її описує, полягає в тому, щоб прийдешні покоління не забули тих учинків. Тут ми маємо мою четверту характерну рису історії, а саме: що вона служить знанню людини про людину. Зокрема, вказує Геро

_____________

¹ Histoire de la litterature grecque. — T. II. — C. 589. У Гау та Велса, «Коментар Геродота» (Оксфорд, 1912). — Т. І. — С. 53.

/72/

дот, вона розкриває людину як раціонального діяча: себто її функція — це почасти відкривати, що люди зробили, а почасти — відкривати, чому вони те зробили (δι ην αιτιην επολεμησαν [чому вони воювалися]). Геродот не обмежує своєї уваги голими подіями; він розглядає ці події в цілковито гуманістичній манері як дії людських істот, що мали підстави чинити так, як вони чинили, а історика якраз і цікавлять ці підстави.

Ці самі три моменти з’являються знову і в передмові фукідіда, який, очевидно ж, написав її, оглядаючись на вступне слово Геродота. Фукідід, пишучи аттичним, а не іонійським діалектом, звісно, не вживає слова Історія, але посилається на нього іншими термінами; аби ствердити, що він ніякий не логограф, а вчений-дослідник, який ставить запитання замість повторювати легенди, він захищає свій вибір предмета, кажучи, що події, давніші за епізоди Пелопоннеської війни, не можуть бути визначені з точністю — σαφως μεν ευρειν αδυνατα ην. Він наголошує на гуманістичному завданні й на саморозкривальній функції історії — висловами, змодельованими з виразів свого попередника. І в одному відношенні доповнює Геродота, оскільки Геродот не згадує про свідчення (третю із згаданих вище характерних рис), і читачеві доводиться вишукувати по всій його сукупній творчості, яка ж Геродотова думка про свідчення; а от Фукідід указує недвозначно, що історичне дослідження грунтується на свідченні, εκ τεκμηριων σκοπουντι μοι, «коли я розглядаю [щось] у світлі свідчення». Що Геродот і Фукідід думали про природу свідчення та як його тлумачить історик, це є тема, до якої я повернуся в §5.