§7. Антикартезіанство: (і) Віко

Першим був напад Віко, що працював у Неаполі на початку XVIII сторіччя. Праця Віко цікава тим фактом, що він був насамперед блискучим істориком із доброю підготовкою, який поставив собі завдання сформулювати засади історичного методу подібно до того, як Бекон сформулював прин

/121/

ципи методу загальнонаукового; і в ході цієї конструктивної роботи наштовхнувся на опір картезіанської філософії — як чогось такого, проти чого необхідно було розгорнути полеміку. Обгрунтованість математичного знання він не став піддавати сумніву, а виступив із запереченням картезіанської теорії знання з її не висловленим чітко припущенням, що неможливий ніякий інший різновид знання. Тож він і напав на картезіанський принцип, що критерій істини є ясною і виразною ідеєю. Віко вказав на те, що насправді це є лише суб’єктивний або ж психологічний критерій. Той факт, що я гадаю, нібито мої ідеї є ясними і виразними, доводить тільки те, що я вірю в них, а не в їхню істинність. Цими словами Віко по суті погоджується із Г’юмом, який стверджував, що віра є ніщо інше, як жвавість наших сприйнять. Будь-яка, хоч яка хибна ідея, говорить Віко, може переконати нас у своїй позірній самоочевидності, й немає нічого легшого, ніж гадати, що наші переконання є самоочевидними, тоді коли насправді вони є безпідставними вигадками, яких ми доходимо внаслідок софістичної аргументації, — ще одна г’юмівська теза. Чого ми потребуємо, доводить Віко, так це якогось принципу, аби з його допомогою розрізняти те, що може бути пізнане, від того, що пізнаним бути не може; доктрини необхідних меж людського знання. Це, звісно, веде Віко до поділяння позиції Лока, чий критичний емпіризм мав послужити відправним пунктом для другої головної атаки на картезіанство.

Віко знаходить цю засаду в доктрині, що verum et factum convertuntur [істинне і вчинене збігаються]: себто умовою того, щоб бути здатним що-небудь пізнати істинно, зрозуміти його на противагу простому сприйняттю, є вимога, що пізнавач мав би сам те що-небудь зробити. Згідно з цією засадою природа є зрозумілою тільки для Бога, а от математика зрозуміла людині, оскільки предмети математичної думки є фікціями чи гіпотезами, що їх вибудував математик. Будькотрий відтинок математичного мислення починається з такої собі fiat: нехай ABC буде трикутником і нехай АВ = АС. Саме тому, що цим актом своєї волі математик будує трикутник, тому, що це — його factum, він і може мати про нього істинне знання. Це не є «ідеалізмом» у буденному значенні слова. Існування трикутника не залежить від його пізнаності —

/122/

пізнавати речі не означає творити їх; навпаки, нічого не можна пізнати, якщо воно ще не створене, і те, чи даний розум спроможний щось пізнати, залежить від того, як те щось створено.

Із цієї засади verum — factum випливає, що історія, яка, емфатично кажучи, є чимось, створеним людським духом, улягає особливій адаптації для того, щоб стати предметом людського пізнання. Віко розглядає історичний процес як такий собі процес, через який людські істоти вибудовують системи мови, звичаю, права, урядування і т. ін.: себто він думає про історію як про історію генези й розвитку людських суспільств та їхніх інституцій. Ось тут ми вперше подибуємо цілковито сучасну ідею того, що є матеріалом історії. Немає ж бо ніякої такої антитези поміж ізольованими діями людей і тим божественним планом, що тримає їх при купі, яка була для Середньовіччя; а з другого боку, хто припустив би, що первісна людина (якою особливо цікавився Віко) передбачала, що має вийти колись, із розвитком того, що вона започаткувала; план історії — це цілковито людський план, але він не передіснує у вигляді такого собі нереалізованого наміру своєї власної поступової реалізації. Людина — це ніякий не простий деміург, що формує людське суспільство подібно до того, як Платонів Бог творить світ за якимось ідеальним зразком; мов сам Господь Бог, вона є справжнім творцем, що дає життя разом і формі, й змістові в сукупній праці свого власного історичного розвитку. Устрій людського суспільства людина створює з нічого, і тому кожна деталь цього устрою — це людський factum, до найбільшої міри пізнаваний людським розумом як таким.

Віко тут наводить наслідки своїх тривалих досліджень історії таких речей, як право й мова. Він з’ясував, що такі дослідження здатні приносити настільки певне знання, як і те знання, що його Декарт приписував результатам математичних та фізичних досліджень; і він змальовує спосіб, у який виникло це знання, кажучи, по суті, що історик може реконструювати у своїй голові той процес, у ході якого ці речі були створені людиною в минулому. Існує якась заздалегідь установлена гармонія між розумом історика й предметом, який він збирається дослідити; але ця заздалегідь установлена гармонія, на відміну від Лейбніцової гармонії, засно

/123/

вується не на чуді — засновується вона на звичайній людській природі, що єднає історика з тими людьми, чию працю він вивчає.

Це нове ставлення до історії є глибоко антикартезіанським, адже вся структура картезіанської системи обумовлювалась проблемою, котра не постає у світлі історії; це — проблема скептицизму, проблема співвідношення між ідеями й речами. Декарт, розпочинаючи свої дослідження методу природничої науки із скептичної точки зору, що переважала на той час у Франції, мусив для початку запевнити сам себе в тому, що дійсно існує така річ, як матеріальний світ. Для історії, як її уявляв собі Віко, ніякої подібної проблеми не могло й існувати. Скептична точка зору — неможлива. Історія, на думку Віко, не переймається минулим як минулим. Вона переймається насамперед фактичною структурою того суспільства, в якому ми живемо, тими манерами й звичаями, що їх ми поділяємо з людьми, які живуть довкола нас. Аби вивчати їх, нам не треба питатися, чи й справді вони існують. Таке питання не має ніякої ваги. Декарт, дивлячись на вогонь, запитував сам себе, чи, на додачу до його власної ідеї вогню, ще існує і реальний вогонь. Для Віко, що розглядав таку річ, як італійська мова його часу, не могло виникнути ніяке подібне питання. Розрізнення поміж ідеєю такої історичної реалії та самою реалією було б позбавлене ваги. Італійська мова є достеменно тим самим, чим вона є на думку людей, що нею послуговуються. Для історика остаточною є людська точка зору. Що про італійську мову думає Бог, це таке питання, яке історикові немає потреби ставити, адже він знає, що йому на це питання не відповісти. Для нього пошуки речі в собі — безглузді й марні. 1 сам Декарт наполовину визнав це, коли сказав ¹, що в питаннях моралі його правилом є приймати закони й інституції країни, де він живе, й керуватися в поведінці щонайкращими судженнями, що, як він переконався, є прийняті довколишнім загалом, припустивши, таким чином, що індивід не зумів би сам собі придумати такі речі а пріорі, а повинен визнавати їх як історичні факти, що належать суспільству, серед якого він живе. Щоправда, Декарт ці правила приймав тільки тимчасово,

______________

¹ «Міркування про метод», частина III.

/124/

сподіваючись, що настане такий час, коли він спроможеться вибудувати свою власну систему поведінки на якійсь метафізичній основі; але той час так і не настав, та й не міг би настати ніколи, зважаючи на природу випадку; Декартове сподівання було тільки одним із прикладів тих перебільшених поглядів, що їх він плекав про можливості спекуляції а пріорі. Історія — це такий різновид знання, де не розрізняються питання про ідеї та питання про факти, а весь сенс Декартової філософії якраз і полягає в розрізненні цих двох типів питання.

Разом із висунутою Віко концепцією історії як виправданою в філософському розумінні формою знання ішла і концепція історичного знання як такого, що здатне на набагато осяжніший розвиток. Як тільки історик дасть відповідь на питання, яким чином є можливе історичне знання взагалі, він може переходити до розв’язання історичних проблем, що доти лишалися нерозв’язними. Це досягається створенням ясної концепції історичного методу й виробленням правил, яким він улягав би. Віко особливо цікавився тим, що він називав історією далеких і темних періодів, себто розширенням історичного знання, і в зв’язку з цим установив певні правила методу.

По-перше, він вважав, що певні періоди історії мають загальний характер, забарвлюючи кожну деталь, що виринає в інших періодах, так що два різні періоди можуть мати той самий загальний характер, завдяки чому можна робити аналогічні доведення від одного періоду до іншого. Як приклад він установлює загальну подібність між гомерівським періодом давньогрецької історії та європейським Середньовіччям, називаючи обидва періоди родовим найменуванням «героїчні». Їхніми спільними рисами були такі речі, як правління військової аристократії, аграрне народне господарство, баладна література, мораль, що засновувалась на ідеї особистої доблесті й лояльності, й таке інше. Тож аби довідатися про гомерівську добу більше, ніж про неї може розповісти Гомер, нам слід узятися за вивчення Середньовіччя, а тоді подивитись, наскільки широко ми можемо прикласти набуті там відомості до ранньої Греції.

По-друге, він показав, що ці подібні періоди мають тенденцію повторюватися в тій самій послідовності. За кожним

/125/

героїчним періодом іде період класичний, де думка переважає над уявою, проза над поезією, промисловість над сільським господарством і мораль, заснована на мирі, — над мораллю, що грунтується на війні. За класичним періодом, своєю чергою, настає скочування до нового варварства уяви; це — те, що він називає варварством рефлексії, де все ще панує думка, але така думка, що вичерпала свою творчу силу й висновує самі лише позбавлені значення мережі штучних та педантичних розрізнень. Іноді Віко зображає цю свою циклічність у такому вигляді: спочатку провідною засадою історії є груба сила; потім — доблесна й героїчна сила; далі — доблесна справедливість; далі — блискуча оригінальність; далі — конструктивна рефлексія і насамкінець такий собі різновид розгульно-марнотратного багатства, яке руйнує те, що було вибудуване до нього. Але він цілком свідомий того, що будь-яка подібна схема є занадто жорсткою, аби не допускати незліченних винятків.

По-третє, цей циклічний рух не є простим періодичним повторенням історії через такий собі цикл фіксованих фаз; це — не коло, а спіраль; адже історія ніколи не повторюється, а приходить до кожної нової фази в такій формі, яка різниться тим, що відійшло раніше. Отже, християнське варварство Середньовіччя різниться від поганського варварства гомерівської доби всім тим, що робить його неповторним вираженням лише християнського духу. З цієї причини, оскільки історія завжди творить таку чи таку новизну, цей циклічний закон не дозволяє нам провіщати майбутнє, і саме в цьому виявляється різниця його застосування у Віко і в давній греко-римській ідеї старого колового руху в історії (яка подибується, наприклад, у Платона, Полібія та в ренесансних істориків на кшталт Макіавеллі й Кампанелли), і тут цей закон узгоджується із тією засадою, на основоположну важливість якої я вже посилався: що щирий історик ніколи не займається пророцтвами.

Далі Віко переходить до переліку певних упереджень, яких повинні завжди остерігатися історики; чогось подібного до «ідолів» у Беконовому Novum Organum. Він розрізняє п’ять таких джерел помилки:

1. Пишні думки стосовно античності, себто упередження на користь перебільшеної оцінки багатства, могутності, ве

/126/

личі тощо періоду, що його вивчає історик. Принцип, що його Віко висловлює тут у негативній формі, є тим принципом, згідно з яким колишній період історії варто вивчати не заради внутрішньої цінності його досягнень, узятих, як вони є самі собою, а заради його відношення до загального ходу історії. Це упередження — дуже реальне; наприклад, я з’ясував, що люди, які цікавляться культурою провінцій Риму, ніяк не хочуть повірити у те, що я довів, засновуючись на археологічних даних: що Лондон доби римської колонізації нараховував усього близько 10 000 — 15 000 жителів. Їм би хотілося, щоб ця цифра сягала 50 000 — 100 000, тому що у них хибне уявлення про велич античності.

2. Зарозумілість націй. Кожна нація, коли звертається до своєї колишньої історії, має упередження на користь змалювання її в щонайпривабливіших барвах. Історії Англії, писані англійцями й для англійців, не надто розводяться про англійські військові невдачі і таке інше.

3. Зарозумілість учених людей. Ця вада, як її витлумачує Віко, прибирає особливої форми упередженості з боку самого історика, спонукаючи його припускати, що й ті люди, про кого він думає, були, як і він, ученими та дослідниками і взагалі людьми схильного до розмірковувань інтелекту. Академічний розум уявляє собі, що й ті люди, якими він цікавиться, мали б бути особами академічного штибу. Насправді ж, гадає Віко, найбільших успіхів добивалися в історії ті люди, чий розум найменше схилявся до академічності. Історична велич і схильний до рефлексії інтелект вельми рідко поєднуються в одній особі. Шкала цінностей, за якою поціновується життя самого історика, дуже відрізняється від тієї шкали, що правила життями головних його персонажів.

4. Оманливість джерел або те, що Віко називає схоластичною спадкоємністю націй. Ця хиба полягає в припусканні того, що коли дві нації мають подібну ідею чи інституцію, то одна з них повинна була запозичити це в другої; і Віко показує, що це засновується на запереченні оригінальної творчої здатності людського розуму, який може самотужки відкривати відкриті вже десь ідеї, не запозичуючи їх ні в кого іншого. Цілком слушно Віко застерігає істориків від такої помилки. В дійсності ж навіть там, де відомо напевне, що одна

/127/

нація вчила іншу, як от Китай вчив Японію, Греція — Рим, Рим — Галлію і так далі, учень незмінно навчається не того, що може дати вчитель: він засвоює тільки ті уроки, до яких його зробив готовим його попередній історичний розвиток.

5. І останнє: існує упередження, коли гадають, нібито древні були краще за нас поінформовані про часи, що лежали ближче до них. Насправді, коли взяти приклад не із тих, що наводить Віко, то вчені часів короля Альфреда знали набагато менше про походження англосаксів, ніж знаємо ми. Засторога Віко проти цього упередження має велике значення, адже, коли розвинути її в позитивний бік, вона стає тією засадою, що звільняє історика від залежності від обов’язкової неперервності традиції, з якої він черпає своє знання; він-бо може з допомогою наукових методів реконструювати картину минулого віку, не послуговуючись узагалі ніяким переказом-традицією. Це є чітким запереченням положення, нібито історія залежить від того, що Бекон назвав пам’яттю, чи, коли сказати іншими словами, від тверджень авторитетів.

Віко не вдовольнився самими негативними застереженнями й пішов далі в позитивному напрямку, вказавши певні методи, зіпершись на які, історик може переступити через просте покладання на твердження авторитетів. Його зауваження, які я наведу, є для сучасних істориків банальностями, але в його час вони мали революційне значення.

1. Він показує, як лінгвістичні студії можуть кинути світло на історію. Етимологія може показати, яке життя вів той чи той народ, коли складалася його мова. Історик націляється на реконструкцію духовного життя, ідей народу, що його він вивчає; їхній словниковий запас свідчить про те, який ці люди мали запас ідей; і той спосіб, у який вони вживають давнє слово метафорично в новому розумінні, коли хочуть висловити нову ідею, засвідчує, який вони мали запас ідей, перш ніж народилося це нове поняття. Так, латинські слова intellegere й disserere показують, як, коли римлянам стали потрібні слова для «розуміння» та «обговорення», вони запозичили із сільськогосподарського словника слова, що означали «збирання колосків» та «засівання».

2. Він удається до подібного використання міфології. Боги первісної релігії представляють напівпоетичний спосіб вира

/128/

ження успільної структури того народу, що придумав їх. Тож і в греко-римській міфології Віко добачав представлення побутових, економічних та політичних умов життя древніх. Ці міфи були способом, у який той чи той первісний, обдарований уявою розум виражав для себе те, що більш схильний до рефлексії розум виклав би в кодексах права й моралі.

3. Він пропонує новий метод (хоч якою дивною може видатися нам його новизна) використання давнього переказу: приймати його не як буквально правдивий, а як непевну пам’ять про факти, спотворені через посередництво, чий ступінь рефракції ми спроможні визначити до певної міри. Усі перекази — правдиві, але жоден із них не має на увазі того, що каже; щоб віднайти їхнє правдиве значення, ми повинні знати, що за народ придумав їх і що ж саме ось такими словами хотів той народ сказати.

4. Аби підшукати ключа до такого перетлумачення, ми повинні пам’ятати, що розум різних людей на даній стадії розвитку буває схильний породжувати плоди одного й того самого виду. Дикуни, хоч би коли й де вони жили, є дикунами за своїм розумом; вивчаючи дикунів сучасних, ми можемо дізнатися, що являли собою дикуни давні, й таким чином розгадати, як слід тлумачити дикунські міфи й легенди, що ховають у собі факти історії сивої давнини. Діти — це теж своєрідні дикуни, тож дитячі чарівні казки також можуть допомогти нам просунутися в тому самому напрямку. Сучасні селяни багаті уявою і несхильні до рефлексії, тож і їхні уявлення кидають світло на уявлення первісного суспільства, — і таке інше.

Тепер підсумуймо: Віко вчинив дві речі. По-перше, він на повну силу використав поступ, що його досягли в критичному методі історики наприкінці XVII сторіччя, і проштовхнув цей процес іще на одну стадію далі, показавши, як історична думка може бути водночас і конструктивною, і критичною; урвавши її залежність від письмових джерел-авторитетів і зробивши її по-справжньому оригінальною і самостійною, спроможною завдяки науковому аналізові даних повертати назад істини, що були цілковито забуті. По-друге, він розробив філософські засади, непрямо висловлені в його історичній праці, аж до того моменту, коли він міг уже й провести контратаку на науково-метафізичну філософію

/129/

картезіанства, вимагаючи ширшої основи для теорії пізнання й критикуючи вузькість та абстрактність панівної філософської доктрини. Насправді він занадто далеко випередив свій час, аби зразу справити дуже великий вплив. Незвичайна заслуга його праці не визнавалась, аж доки, двома поколіннями пізніше, німецька філософія самотужки досягла погляду, вельми спорідненого з його власним, через великий розквіт історичних студій, який мав місце в Німеччині наприкінці XVIII сторіччя. Коли ж це сталося, німецькі вчені заново відкрили Віко й високо піднесли його, підтвердивши таким чином його доктрину про те, що ідеї поширюються не «дифузно», мов предмети торгівлі, а через незалежні відкриття кожною нацією всього, чого вона потребує на будь-котрій даній стадії свого розвитку.