§8. Антикартезіанство: (II) Лок, Берклі та г’юм

Другою і, за далекосяжністю історичних наслідків, куди дієвішою атакою на картезіанство став напад, здійснений Локовою школою, що її кульмінацією був Г’юм. Напочатку емпіричність цієї школи, хоча вона вже стояла у свідомій опозиції до Декарта, не мала ніякого свідомого відношення до проблем історичної думки. Але із розвитком школи поступово з’ясувалося, що точка зору, яку вона випрацьовувала, могла бути використана і в інтересах історії, хай навіть у негативному розумінні, себто для розгрому картезіанства, яке позбавило історію її місця на карті знання. Лок та Берклі у своїх філософських писаннях не виказують ніякої особливої зацікавленості проблемами історичної думки (хоча Локів опис свого методу як «історичного ясного методу» засвідчує, що він добре усвідомлював співвідношення між своїм власним антикартезіанством і вивченням історії. У своєму «Есе» (Передмова, §2) він зазначає, що цим хоче сказати, що його метою є дати «звіт про способи, через які наші розуміння змогли досягти цих понять про речі, що ми їх маємо». Отже, наші «поняття про речі» Лок трактує точнісінько так, як Віко тлумачить манери й звичаї; картезіанська проблема співвідношення між ідеями й речами виключалася в кожному випадку як проблема, що не виникає взагалі). Але той захват, із яким у Франції прийняли Локову філософію проводирі Просвітництва — Вольтер із енциклопедистами, чиї

/130/

інтереси були чітко зорієнтовані в напрямку історії, — свідчить, що ця філософія була якимось чином пристосована до того, щоб послужити зброєю для історичної думки — спочатку для її захисту, а потім і для контратаки супроти Декартової традиції. Бунт проти картезіанства є фактично головною негативною рисою французької філософії XVIII сторіччя; її головні позитивні риси — це, по-перше, її дедалі гучніше історичне звучання і, по-друге, прийняття нею локівського типу філософії; і очевидним є те, що всі ці три речі були взаємозалежні.

Головні тези Локової філософії можна легко перелічити. В будь-якому разі, гадається мені, ясно буде, що негативною тезою є антикартезіанство, а позитивною — внесок до переорієнтації філософії в напрямку історії.

1. Заперечення вроджених ідей і наполягання на тому, що знання набувається через досвід. — Концепція вроджених ідей — це антиісторична концепція. Якщо все пізнання зводиться до з’ясування наших вроджених ідей і якщо усі такі ідеї містяться як потенціальні можливості в кожному людському розумі, то теоретично все можливе знання може бути продуковане заново кожною людиною самотужки, без нічиєї сторонньої допомоги, й немає ніякої потреби в сукупному вибудовуванні того корпусу знань, який і є особливою роботою історії. Якщо всяке знання засновується на досвіді, то це — історичний продукт; істина, як уже ствердив повторно Бекон ¹, — це дочка часу; найкраще знання є плодом найзрілішого та найбагатшого досвіду. Отже, історичний погляд на проблему знання уже міститься, непрямо висловлений, у першій книзі Локового «Есе».

2. Заперечення будь-якого аргументу, покликаного стати містком між ідеями та речами, причому це заперечення засновується на тій доктрині, що пізнання займається не якоюсь такою реальністю, що відмінна від наших ідей, а узгодженням та неузгодженням самих наших ідей. — У застосуванні до фізичної науки ця доктрина є очевидно парадоксальною, адже в фізичній науці ми начебто маємо метою пізнання чогось, що не піддається зведенню до ідей; але в

_____________

¹ Novum Organum. — Кн. І. — §L XXXIV, цитуючи Авла Гедлія, Noctes Atticae. — XII, 11.

/131/

застосуванні до нашого історичного пізнання таких людських інституцій, як мораль, мова, право й політика, вона не тільки буде позбавлена парадоксальності, а й стане найприроднішим способом розгляду цих речей, як ми вже в тому переконалися.

3. Заперечення абстрактних ідей і наполягання на тому, що всі ідеї — конкретні. — Як показав Берклі, це є, тільки непрямо висловлене, у Лока, і парадоксальне воно у застосуванні до математики й фізики, але знов же є очевидно природним способом осмислення історії, де знання складається не з абстрактних узагальнень, а з конкретних ідей.

4. Концепція людського знання як такого, що йому з необхідності бракує абсолютної істини й певності, але що є здатним досягти (вислів Лока) такої певності відповідно до потреб нашого становища; або ж (як формулює це Г’юм), що розум неспроможний розвіяти хмари сумніву, але що сама Природа (наша людська природа) є достатньою для цього завдання, накладаючи на нас у нашому практичному житті абсолютну необхідність жити, розмовляти й діяти, як це роблять інші люди. — Це — холодна втіха для картезіанського наміру щодо проблем математики й фізики, але це — солідна основа для історичного знання, оскільки воно достеменно займається тим, що Лок називає нашим становищем, дійсним станом людських справ або ж тим способом, у який люди живуть, розмовляють і діють.

Отже, англійська школа переорієнтовує філософію в напрямку історії, хоча загалом вона не усвідомлює з усією яснотою, що чинить саме це. Одначе у Г’юма очі трохи ширше розкриті на цю ситуацію, ніж у його попередників. Коли йдеться про такого рішучого й глибокого мислителя, щось та має означати той факт, що десь у тридцятип’ятирічному віці він полишив свої філософічні студії і зайнявся історичними дослідженнями. Якщо, у світлі його пізніших інтересів, ми пошукаємо в його філософських творах посилань на історію, то таких посилань знайдемо негусто; хай цього й небагато, але цілком достатньо, аби показати, що історія вже тоді цікавила його, що він думав про неї філософічно та що був надзвичайно впевнений у спроможності своїх філософських теорій пояснити проблеми, які виросли з тих його теорій.

/132/

Із цих його посилань я розгляну тут два. У першому з них ми бачимо, що Г’юм прикладає засади своєї філософії до випадку історичного знання, осмислюваного в дусі методів, випрацьованих ученими кінця XVII сторіччя.

«Ми віримо, що Цезаря вбито у приміщенні Сенату на березневі іди, й чинимо так тому, що цей факт визначено на підставі одностайних свідчень істориків, які погоджуються між собою в закріпленні за тією подією достеменно тих часу й місця. Ось ми маємо якісь знаки й літери, чи в пам’яті їх тримаючи, чи сприймаючи їх нашими відчуттями; про ті ж знаки ми подібним чином пам’ятаємо, що вони вживалися як ознаки певних ідей; ці ж ідеї містилися або в умах тих, хто був безпосередньо присутній при тій дії, діставши ті ідеї прямо з її [події] існування; або ж ідеї взято із свідчень інших людей, а ті — знов же з інших свідчень, за такою видимою градацією, аж поки ми доберемося до тих людей, що були очевидцями й глядачами події. Очевидним є те, що цей ланцюжок аргументів, а чи пов’язаність причин і наслідків спочатку засновується на цих знаках чи літерах, які ми бачимо чи пам’ятаємо, та що без авторитету пам’яті чи відчуттів усе наше розмірковування було б химерним та безпідставним» ¹.

Тут історик дістає свої дані через пряме сприйняття; вони є тим, що Г’юм називає враженнями: він і справді бачить перед собою певні документи. Питання тут таке: чому ці враження спонукають його повірити, що Цезаря вбито в певний час і в певному місці? Відповідь Г’юмова проста: поєднання цих видимих знаків із певними ідеями є реальною дійсністю, засвідченою нашою пам’яттю; оскільки ж це поєднання постійне, ми віримо, що люди, котрі первісно довірили ці слова паперові, хотіли ними сказати те саме, що й ми мали б ними казати; і таким чином ми віримо, припускаючи їхню правдивість, що вони вірили в те, що говорили, а саме: що вони й справді бачили, як Цезар загинув у той час і в тому місці. Це — цілком задовільне розв’язання для проблеми історії, як вона поставала перед істориком початку XVIII сторіччя, котрий був би задоволений, коли б довів, що

_____________

¹ «Трактат про людську природу». — Кн. І. — Ч. III. — §4.

/133/

історичне знання є системою розумних переконань, заснованих на свідченні. І коли б філософ зміг піти далі й показати, як це зробив Г’юм, що жоден інший вид знання не є чимось більшим за систему розумних переконань, тим самим була б реабілітована претензія історії на своє місце на карті знання. По-друге, Г’юм чудово розумів, що сучасна йому філософська думка кидала сумнів на обгрунтованість історичного знання, і він відхиляється від свого шляху, аби спростувати той шаблонний аргумент, особливо тому, що той аргумент міг би претендувати (несправедливо, на його погляд) на підтримку його власних засад.

«Очевидним є те, що ми не можемо мати певності щодо жодного моменту давньої історії, якщо тільки ми не провели його через багато мільйонів причин та наслідків, а також через низку аргументів майже незмірної довжини. Перш ніж знання про той факт могло дійти до його першого історика, воно мало перейти через багато уст; і після того, як його зафіксовано письмово, кожна нова копія є новим предметом, зв’язок якого з попереднім є відомим лише з досвіду й спостереження. Чи не тому можна дійти висновку, виходячи з попереднього міркування, що свідчення усієї давньої історії на сьогодні мають бути втрачені, адже ланцюг причин збільшується, дедалі видовжується».

Далі Г’юм доводить, що це суперечить здоровому глуздові: свідчення давньої історії не занепадають отак просто, через саме видовжування. Розв’язання полягає в тому, що

«хоча ті сполучні ланки нечисленні... проте всі вони — однієї й тієї самої природи й залежать від сумлінності друкарів та переписувачів... Кроки не варіюються. Пізнавши один із них, ми вже й знаємо, які вони всі; і коли вже ми ступили один крок, то можемо не перейматися рештою» ¹.

Тож ми бачимо, що уже в двадцятих своїх літах, коли писався «Трактат», Г’юм, розмірковуючи над проблемами історичної думки, виснував, що картезіанські заперечення її — недійсні, та дійшов такої філософської системи, що, на його думку, спростовувала ці заперечення, а ще поставив історію на підвалини, щонайменше такі самі тривкі, як і в будь-котрої іншої науки. Я не заходитиму так далеко, аби назвати цілу його філософію обгрунтованим захистом історичної

_____________

¹ Там-таки, §13.

/134/

думки, але це безперечно було одним із її не названих прямо завдань; і мені видається, що, коли він дописав свій філософський твір і спитав сам себе, що ж він цим довів остаточно, то міг би з цілковитим правом сказати, що довів принаймні одну річ: що історія є законним і дійсним різновидом знання, більш законним фактично, ніж більшість інших галузей, адже вона не обіцяє більше, ніж може зробити, й не потребує опиратися на всілякі спірні метафізичні гіпотези. У тому загальному скептицизмові, куди його привело дослідження, найдужче постраждали саме ті науки, чиї претензії були щонайдогматичніші та якнайабсолютніші; вихор його філософської критики, прирівнюючи всяку думку до позиції природного й розумного переконання, не зачепив, лишив неушкодженою будівлю історії, яка одна могла задовольнити цю умову. І все ж Г’юм не зміг усвідомити до кінця повноту впливу своєї філософії на історію, тож за своїм внеском до історії його можна порівняти із діячами Просвітництва, адже, як і вони, англієць був відгороджений від наукової історії субстанціалістським поглядом на людську природу, який насправді зовсім не узгоджувався з його філософськими засадами.