Частина і греко-римська історіографія

§1. Теократична історія і міф

Якими кроками й через які стадії прийшла до нас сучасна європейська ідея історії? Оскільки я не думаю, щоб будь-котра з цих стадій існувала десь поза середземноморським регіоном, себто поза Європою, Близьким Сходом (від Середземного моря до Месопотамії) та північно-африканським узбережжям, то краще утримаюсь від будь-яких висловлювань про історичну думку в Китаї чи в якій іншій частині світу, окрім того згаданого регіону.

Ось я запитував приклад із ранньої месопотамської історії — із документа, датованого близько 2500 року до Р. X. Кажу «історії», але я мав би сказати радше «квазіісторії», адже, як я вже вказував, думка, висловлена в цьому документі, нагадує те, що ми називаємо історією, коли висловлюємо твердження про минуле, але ця думка відрізняється від цієї історії, по-перше, тим, що такі заяви не є відповідями на питання чи вислідами розвідок, а лише чистими ствердженнями того, що вже знає письменник; і, по-друге, закарбовані в тому документі подвиги не є людськими діями, а, напочатку принаймні, діями божественними. Боги ж уявляються за аналогією з людськими правителями; вони скеровують дії королів та вождів достоту так, як ті скеровують дії своїх людей-підцанців: ієрархічна система урядування переноситься нагору такою собі екстраполяцією. Замість ряду: підданець, нижчий урядовець, вищий урядовець, король — ми маємо ряд: підданець, нижчий урядовець, вищий урядовець, король, бог. Чи король і бог чітко розрізняються, так що бог уявляється дійсним головою громади, а король — його слугою, а чи король і бог якось ототожнюються, причому король уявляється як втілення бога або принаймні як щось більш чи менш божественне, а не просто смертна людина, є питанням, зачіпати яке нам немає потреби, адже, хоч би як ми на нього відповіли, вислід буде той, що урядування сприймається теократично.

/67/

Історію такого гатунку я пропоную називати теократичною історією; і в цій фразі слово «історія» означатиме не власне історію, себто історію наукову, а таке собі ствердження відомих фактів заради інформування осіб, кому ці факти не відомі, але хто, поклоняючись відповідному богові, повинен знати подвиги, що в них той бог появив себе.

Є ще один вид квазіісторії, приклади якої ми також знаходимо в месопотамській літературі; це — міф. Теократична історія, хоч вона первісно й не є історією людських дій, усе ж таки стосується людей у тому розумінні, що божественні герої оповіді є надлюдськими правителями людських суспільств, і дії їхні, отже, є діями, чиненими почасти для цих суспільств і почасти — через них. У теократичній історії людство не є діячем, а почасти знаряддям, почасти — об’єктом закарбованих тих дій. До того ж ці дії осмислюються як такі, що мають певні місця в часових серіях, як такі, що в певні моменти відбуваються в минулому. А міф навпаки — зовсім не клопочеться людськими діями; він цілковито очищений від людського складника, і герої оповіді-міфа — це просто боги. І ті божественні дії, що їх записано, не є датованими подіями минулого; як по правді, то вони уявляються такими, що відбулися в минулому, але в минулому без дат, яке настільки віддалене, що ніхто й не знає, коли це було. Те минуле перебуває поза всякими нашими підрахунками часу й називається «початком речей». Тому коли міф подається начебто в часовому оформленні, себто розповідає про події, що відбуваються одна слідом за одною в певному порядку, це оформлення не є, строго кажучи, часовим, а ніби-часовим: оповідач користується термінологією часової послідовності як метафорою, що править для вираження відношень, уявлюваних ним не як дійсно часові. Матеріал, що отак міфічно подається мовою часової послідовності, є у власне міфові відношеннями між різними богами чи різними елементами божественної природи. Отже, власне міф завжди має характер теогонії.

Наприклад, розгляньмо головну лінію вавилонської «Поеми про створення світу». Наявна вона у вигляді тексту VII сторіччя до Р. X., але він претендує на куди більшу давність і, безперечно, є копією якихось набагато давніших текстів, /

68/

що, можливо, відносяться аж до того періоду, що й документ, який я вже цитував:

«Оповідь починається з виникнення всіх речей. Ще нічого не існує, немає навіть богів. Із цієї ніщоти виникають космічні принципи Апсу, прісна вода, й Тіамат, вода солона». Першим кроком у цій теогонії є народження Мумму, первістка Апсу й Тіамат. «Боги ростуть і розмножуються. Потім вони бунтуються проти [цієї первісної] божественної тріади. Апсу вирішує знищити їх... Але мудрий Еа вдається до чарів і перемагає. Він насилає могутнє закляття на води, стихію Апсу, присипляє свого предка» і бере Мумму в полон. Тоді Тіамат «задумує помститись за переможеного. Вона одружується з Кінгу, ставить його на чолі свого війська і доручає йому нагляд за таблицями судьби». Еа розгадує її заміри й відкриває їх древньому богові Аншару. Спочатку Тіамат перемагає цю спілку, але тут з’являється Мардук, який викликає Тіамат на двобій, убиває її, розтинає її тіло надвоє, «мов рибину», і створює з однієї половини Тіамат небо, де вміщує зорі, а з другої половини — землю. А з Мардукової крові створили людину ¹.

Ці дві форми квазіісторії, теократична історія та міф, панували на всьому Близькому Сході аж до виникнення Греції. Наприклад, Моавітський камінь (IX сторіччя до Р. X.) є зразковим документом теократичної історії, адже він засвідчує, що небагато змінилося в тій формі мислення між однією та двома тисячами літ:

«Я — Меша, син Кемоша, володар Моаву. Мій батько був володарем Моаву тридцять літ, а після батька я став володарем. 1 я зробив це високе місце для Кемоша, бо він порятував мене від падіння і дав мені перемогу над моїми ворогами.

Омрі, володар Ізраїлю, був гнобителем Моаву протягом багатьох довгих днів, тому що Кемош гнівився на його країну. Син заступив його на престолі, але він також сказав: «Я гнобитиму Моав». Це було в мої дні, що він сказав ці слова. Але я переміг його і його дім. І Ізраїль загинув навіки.

_____________

¹ Жан, у Ейра, цит. твір. — С. 271 і наст.

/69/

А Омрі був заволодів землею Мегедеба і жив там протягом свого життя і половини його синів життя, сорок літ; але Кемош відвоював цей край для нас за мого життя».

Або ж ось іще одна цитата з того звіту, вкладена в уста Асаргаддона, володаря Ніневії початку VII сторіччя до Р. X., про його похід супроти ворогів, що вбили його батька Сеннахеріба:

«Страх перед великими богами, панами моїми, подолав їх. Коли вони побачили натиск мого жахливого бою, їхні серця опинилися в п’ятах. Богиня Іштар, богиня битви і герцю, та, що любить моє жрецтво, ішла поруч мене й прорвала їхню лаву. Вона зламала бойову їхню лаву, і вони на зборах своїх сказали: «Це — наш володар» ¹.

Гебрейські письмена містять чимало як теократичної історії, так і міфа. З того погляду, з якого я нині характеризую ці давні літератури, квазіісторичні елементи Старого Заповіту не дуже відрізняються од відповідних складників месопотамської чи єгипетської літератури. Основна різниця тут полягає в тому, що теократичний елемент у цих інших літературах є загалом партикуляристський, тоді як у гебрейських писаннях він схиляється до універсалізму. Я хочу сказати, що боги, чиї діяння записано в цих інших літературах, розглядаються загалом як божественні проводирі конкретних суспільств. Бог гебреїв також, звісно, розглядається і в особливому розумінні як божественний проводир гебрейської спільноти; але під впливом «руху пророків», себто десь від середини VIII сторіччя й далі, вони дедалі більше уявляли собі Його як божественного проводиря всього людства, й тому вже сподівалися від Нього не захисту їхніх власних інтересів як протилежних іншим конкретним суспільствам, а справедливого воздаяння відповідно до їхніх заслуг і такого самого обходження й з іншими конкретними суспільствами. І ця тенденція: від партикуляризму в напрямку універсалізму — зачіпає не тільки теократичну історію гебреїв, а й їхню міфологію. На відміну від вавилонської легенди про створення світу гебрейська креаційна легенда містить у собі спробу,

_____________

¹ Там-таки, с. 364.

/70/

хай навіть не вельми вдало продуману (бо кожнісіньке дитя, гадаю, ставило батькам запитання, на яке немає відповіді: «А хто була Каїнова дружина?»), але все-таки спробу пояснити не тільки походження людини взагалі, а й походження різних народів, що на них, як відомо було авторам легенди, поділялося людство. І справді, можна навіть сказати, що особливістю гебрейської легенди порівняно з вавилонською є те, що вона замінює теогонію етногонією.