§2. Характерні риси християнської історіографії

Всяка історія, писана за християнськими принципами, буде з необхідності універсальна, провіденційна, апокаліптична й періодизована.

/105/

(I). Це буде універсальна історія або ж історія всього світу, яка починатиметься з походження людини. Вона описуватиме, як різні людські раси з’явилися на світі й заселили різні придатні для проживання частини землі. Вона описуватиме розквіт і занепад цивілізацій і династій. У цьому розумінні греко-римська ойкуменічна історія не є універсальною, оскільки вона має партикуляристський центр тяжіння. Греція чи Рим є тим центром, навколо якого вона обертається. Християнська універсальна історія пережила Коперникову революцію, яка розбила саму ідею такого центру тяжіння.

(II). Вона приписуватиме події не мудрості людей, що їх творять, а виявам Провидіння, що заздалегідь визначає їхній хід. Теократична історія Близького Сходу не є провіденційною в цьому розумінні, бо вона не універсальна, а партикуляристська. Теократичний історик цікавиться справами котрогось конкретного суспільства, і Бог, що наглядає за цими справами, є одним Богом, для кого те конкретне суспільство є одним обраним народом. Провіденційна ж історія, з другого боку, трактує історію і справді як написану Богом п’єсу, але це така п’єса, де жоден персонаж не є авторовим улюбленцем.

(III). Вона візьметься вишукувати ясний взірець у цьому загальному ході подій і, зокрема, в цьому взірці віддасть центральне місце історичному життю Христа, яке, безперечно, буде однією з чільних визначених наперед закономірностей того взірця. Вона постарається зробити так, щоб її оповідь викристалізувалася довкола тієї події; події попередні трактуватиме як такі, що ведуть до неї чи готують її, тоді як подальші події вважатиме за такі, що розвивають її наслідки. Отож вона розділить історію на дві частини, до й після Христа, кожна з яких матиме свій власний особливий, унікальний характер: перша, сподівального характеру, полягатиме у сліпому готуванні до ще не об’явленої події; друга ж, задивлена назад, засновуватиметься на тому фактові, що одкровення вже зроблено. Історію, розділену отак на два періоди, період темряви й період світла, я називатиму апокаліптичною історією.

(IV). Розділивши минуле надвоє, надалі вона, цілком природно, схильна буде ділити розділи на підрозділи, аби та

/106/

ким чином розрізняти інші події, не такі важливі, як народження Христове, але важливі по-своєму, які надаватимуть усьому, що після них, відмінної від того, що було до них, якості. Так історія ділиться на епохи чи періоди, й кожен із цих періодів має свої власні характерні риси, кожен відокремлений від попереднього подією, що технічною мовою такого різновиду історіографії називається епохальною.

Фактично усі ці чотири складники були свідомо внесені в історичне мислення ранніми християнами. Можемо взяти як приклад Євсевія Кесарійського, що жив у III й на початку IV сторіччя. У своїй «Хроніці» він заповзявся скомпонувати історію, де б усі події були занесені в один хронологічний каркас, замість датування подій у Греції олімпіадами, подій у Римі — консулами і т. д., і т. ін. Це була компіляція — але вельми відмінна від компіляцій учених-язичників доби пізньої Імперії, адже надихалася вона новим завданням: показати, що хронологізовані отак події складаються у взірець із народженням Христа в центрі. Мавши саме цю мету на оці, Євсевій створив ще одну працю, так зване «Praeparatio Evangelica» [«Приготування до Євангелія»], де показав, що історію дохристиянського світу можна розглядати як такий собі процес, покликаний вивершитися Втіленням. Єврейська релігія, давньогрецька філософія, римське право, поєднавшись, утворили живлющий грунт, у якому змогло закоренитися християнське одкровення, щоб вирости й дати плід; коли б Ісус прийшов у світ у будь-який інший час, світ не зміг би прийняти Його.

Євсевій був лише одним із величезного числа людей, що силкувалися викласти в подробицях наслідки, що випливали із християнської концепції людини. Та коли ми бачимо, як стільки Отців, приміром, Єронім, Амвросій і навіть Августин, зневажливо й вороже висловлюються про поганську літературу й науку, то варто нагадувати собі, що ця зневага постає не з браку освіченості чи варварської байдужості до знання як такого, а з тієї енергії, з якою ці люди прагли до нового ідеалу знання, долаючи опозицію заради переорієнтації всієї структури людського мислення. У випадку ж історії — єдиної речі, яка нас тут цікавить, — ця переорієнтація не тільки увінчалася успіхом у той час, а й лишила свій спадок як постійне збагачення історичної думки.

/107/

Концепція історії як, у принципі, історії всього світу, де змагання, як от між Грецією та Персією чи між Римом і Карфагеном, споглядають безсторонньо, пильнуючи не успіху котроїсь із ворогуючих сторін, а розв’язки того змагання з точки зору наступних поколінь, стала загальним місцем. Символом цього універсалізму стало прийняття єдиного хронологічного каркасу для всіх історичних подій. Єдина універсальна хронологія, яку винайшов Ісидор Севільський у VII сторіччі, а популяризував Беда Високошановний у VIII, яка датувала все, що було до й після народження Христового, ще раз засвідчує, звідкіля походить ця ідея.

Провіденційна ідея стала банальністю. Наприклад, нас навчають у наших шкільних підручниках, що англійці у XVIII сторіччі завоювали собі імперію в якомусь нападі безтямності; себто вони здійснили те, що нам, коли ми оглядаємось назад, видається ніби планом, хоча в той час ніякого такого плану в їхніх головах не було.

Апокаліптична ідея стала банальністю, хоча історики ставлять свої апокаліптичні моменти де тільки хто забажає: Ренесанс, винайдення книгодрукування, науковий рух XVII сторіччя. Просвітництво у XVIII, Французька революція, ліберальний рух у XIX сторіччі чи навіть, як у марксистських істориків, майбутнє.

І ця ж ідея епохальних подій стала банальністю, а з нею і поділ історії на періоди, кожен із яких має свій власний особливий характер.

Усі ці складники, такі звичні для сучасного історичного мислення, цілковито відсутні в греко-римській історіографії; їх свідомо й наполегливо виробили ранні християни.