§2. Гердер

Першим і в багатьох відношеннях найважливішим вираженням цього нового ставлення до минулого були Гердерові «Ideen zur Philosophie der Menschengeschichte» [«Ідеї з філософії історії людства»], чотиритомне видання яких побачило світ між 1784 і 1791 роками. Людське життя Гердер розглядає як нерозривно пов’язане з його облаштуванням серед світу природи. Загальний характер цього світу, як його уявляв собі мислитель, уподібнюється до такого собі організму, призначенням якого є вирощувати в самому собі вищі організми. Цей фізичний всесвіт є чимось на кшталт лона, де, в особливо сприятливому регіоні, що його з цієї точки зору можна розглядати як центр усесвіту, викристалізовується Сонячна система. Це — ще одне лоно, в межах якого його власні особливі умови вирощують Землю, яка, наскільки нам відомо, вирізняється з-поміж планет як театр, придатний для життя, і, в тому розумінні, як прихисток для наступної стадії еволюції, як центр Сонячної системи. В межах матеріальної структури Землі постають особливі формації мінералів, особливі географічні організми (континенти) й таке інше. Життя, у своїй первісній формі життя рослинного, є подальшим виробленням чи кристалізацією якогось украй складного його різновиду. Тваринне життя є подальшим виокремленням із життя рослинного, а людське життя — подальшим виокремленням із тваринного. І в кожному випадку нове виокремлення існує в певному середовищі, що складається з невиокремленого лона, з якого постало нове, і це нове є не чим іншим, а фокусною точкою, в якій внутрішня природа того лона зосереджує свою повну реалізацію. Таким чином людина є довершеною або типовою твариною, тварини — довершеними рослинами і так далі.

/149/

І в той же самий спосіб, тільки через два ступені, людська природа є довершеністю природи рослинної; отже, пояснює Гердер, статева любов у людини є насправді тим самим, що й цвітіння та плодоношення у рослин, тільки в піднесенні до вищої спроможності.

Гердерів загальний погляд на природу є відверто телеологічним. Він осмислює кожну стадію еволюції як таку, що їй призначено природою готуватися до наступної стадії. Ніщо не є самодостатнім кінцем. Але у випадку людини цей процес сягає своєї кульмінації, адже людина якраз і є таким самодостатнім кінцем: вона-бо своїм розумовим і моральним життям виправдовує своє існування. Оскільки природа, створюючи людину, мала своїм завданням появити на світ раціональне створіння, людська природа розвивається як система духовних сил, повний розвиток яких лежить усе ще в майбутньому. Отже, людина є ланкою, що єднає два світи: природний світ, із якого вона виросла, та світ духовний, який насправді не стає дійсним через людину, оскільки він існує вічно у вигляді духовних законів, а реалізується на Землі.

Як природна істота людина ділиться на різні раси людства, кожна з яких тісно пов’язана із своїм географічним довкіллям і має свої оригінальні фізичні та розумові риси, тим довкіллям сформовані; але кожна раса, раз утворившись, є особливим типом людськості й має свої власні постійні характерні риси, які визначаються не безпосереднім відношенням раси до її природного оточення, а її власними природженими особливостями (достоту як рослина, сформована в одному середовищі, лишається тією самою, коли її пересадити в інше довкілля). Отже, чуттєві та образні здібності різних рас по-справжньому відрізняються; кожна раса має своє власне поняття про щастя і свій власний життєвий ідеал. Але й це расово диференційоване людство є, знов же, лоном, у якому виростає вищий тип людського організму, власне історичний організм, себто раса, життя якої не стоїть на місці в статиці нерухомості, а розвивається в часі до все вищих і вищих форм. Тим привілейованим центром, у якому розвивається історичне життя, є Європа, і це завдяки її географічно-кліматичним особливостям; отож тільки в Європі життя людини є по-справжньому історичним, тоді як у Ки

/150/

таї, чи в Індії, чи серед тубільців Америки немає ніякого істинно-історичного прогресу, а тільки така собі статично-незмінна цивілізація або ж низка змін, де старі форми життя замінюються новими, без того сталого накопичувального розвитку, який є особливістю історичного прогресу. Тож Європа є привілейованим регіоном людського життя, як людина є привілейованою серед тварин, тварини — серед живих організмів, а організми — серед існувань мінерального рівня.

Твір Гердера дивовижно багатий розсипами плідних і цінних думок. Із написаних на цю тему книг ця — чи не найбагатша, чи не найдужче стимулює думку. Але думка в ній часто розвивається надто поквапливо, не завжди як слід в’яжеться купи. Гердер не був обачливим мислителем; доскочивши висновку за методом аналогії, не вдавався до перевірки, а ще він не був критичний щодо своїх ідей. Наприклад, насправді не відповідає істині теза, буцім Європа — це єдина країна, що має історію, хоча, безперечно, це був єдиний край, про який у Гердерів час європейці мали чимало історичних відомостей. І його доктрину про відмінності між расами, цей вирішальний ступінь у всій його аргументації, не слід приймати без прискіпливого розгляду.

Гердер, наскільки мені відомо, був першим мислителем, хто визнав у систематичний спосіб, що існують відмінності між різними типами людей та що людська природа є не однорідною, а різноманітною. Він зауважував, що китайську цивілізацію, приміром, могли зробити тим, чим вона є, не географія та клімат Китаю, а тільки особлива природа самих китайців. Якщо різні типи людей поселити в одне й те саме довкілля, то вони по-різному використовуватимуть ресурси того довкілля, а отже, й створять різні види цивілізації. Тож визначальним фактором в історії є певні особливості не людини взагалі, а того чи того людського типу. Ці певні особливості Гердер розглядав як особливості расові: себто успадковані психологічні характерні риси різновидів людського роду. Таким чином Гердер — батько антропології, якщо під цією назвою розуміти науку, що (а) розрізняє відмінні фізичні типи людей, а також (б) вивчає манери й звичаї цих різних типів як вираження психологічних особливостей, що узгоджуються з фізичними властивостями.

/151/

Це був важливий новий крок у розумінні людської природи, адже ця концепція визнавала, що людська природа є не даністю, а проблемою, не чимось повсюди однорідним, чиї фундаментальні характерні риси можна відкрити раз і назавжди, а чимось змінним, чиї особливі характерні риси вимагали окремого вивчення в окремих випадках. Але навіть у такому вигляді ця концепція не була по-справжньому історичною. Психологічні риси кожної раси вона розглядала як сталі й однорідні, так що замість просвітницької концепції єдиної сталої людської природи ми тепер отримали концепцію кількох сталих людських природ. І кожна з цих природ розглядається не як історичний продукт, а як передумова історії. Тут досі ще немає концепції характеру того чи того народу — характеру, яким його зробив історичний досвід народу; навпаки, сам цей історичний досвід розглядається просто як наслідок народного сталого характеру.

На сьогодні ми вже набачилися подостатком лихих наслідків цієї теорії, аби не бути насторожі супроти неї. Расова теорія цивілізації втратила свій науковий респект. Нині ми знаємо її лише як мудроване виправдання для національної пихи чи національної ненависті. Знаємо, що ідея того, що є європейська раса, чиї особливі чесноти роблять її гідною панувати над рештою світу, чи англійська раса, чиї вроджені якості просто зобов’язують її заснувати імперію, чи нордична раса, чиє панування в Америці є обов’язковою умовою американської величі й чия чистота в Німеччині є необхідною для чистоти німецької культури, — що ця ідея не має під собою наукового обгрунтування й веде до політичних катастроф. Знаємо, що фізична антропологія й антропологія культурна — це дві різні науки, й нам нелегко збагнути, як хтось міг їх переплутати. Ось чому ми не схильні дякувати Гердерові за те, що він започаткував отаку згубну доктрину.

Можна було б захищати його, доводячи, що його теорія расових відмінностей сама собою не дає підстави для віри в перевагу однієї раси над іншою. Можна б доводити, що з неї випливає тільки те, що кожен людський тип має свій власний спосіб життя, своє власне поняття про щастя і свій власний ритм історичного розвитку. За такого підходу суспільні інституції та політичні форми різних народів можуть

/152/

різнитися без того, щоб бути суттєво кращими чи гіршими в порівнянні одного з одним, і добрі якості котроїсь певної політичної форми ніколи не є абсолютно добрими якостями, а тільки добрими якостями стосовно того народу, що витворив ту політичну форму.

Але таке тлумачення не буде коректною інтерпретацією Гердерової філософії. Суттєвим для його точки зору є те, що ці відмінності між суспільними та політичними інституціями різних рас виводяться не з історичного досвіду кожної раси, а з її вроджених психологічних особливостей, а це є фатальним для правильності розуміння історії. Ті відмінності між різними культурами, які можна пояснити на цих засадах, не є історичними розбіжностями, як, скажімо, між середньовічною та ренесансною культурами, а позаісторичними, на кшталт відмінностей між спільнотами бджіл та мурахів. Людську природу поділено, але все ж таки це — людська природа, все ще природа, а не дух; і в термінах практичної політики це означає, що завдання створити чи удосконалити котрусь культуру уподібнюється завданню вивести чи поліпшити котрусь породу домашніх тварин. Як тільки прийнято Гердерову теорію рас, неминуче будуть прийняті й нацистські закони про шлюб.

Отже, своїм наступникам Гердер заповів проблему чіткого осмислення різниці між природою і людиною; природа як такий собі процес чи сума процесів, керованих законами, що сліпо виконуються; людина як такий собі процес чи сума процесів, керованих (як випало сформулювати це Кантові) не просто законом, а усвідомленням закону. Треба було показати, що історія є процесом цього другого типу: себто що життя людини є життям історичним тому, що воно — психічне або духовне життя.