Основні риси філософії історії (1928) 1 Вступ

Цей нарис заторкує те, що авторові видається найважливішими питаннями в теорії історії. Ці питання погруповано під чотирма заголовками, що їх, віддаючи шану Кантовим критичним статтям, я назвав відповідно: «Якість», «Кількість», «Співвідношення» і «Модальність». У «Якості» я розглядаю питання, чи є історія реальною, а коли так, то в якому розумінні; а відповіддю на це питання є концепція, що надалі зватиметься ідеальністю історії. Це йде першою чергою, бо це фундаментальне; всі інші порушені питання розв’язуються посиланням на нього або виведенням із нього. Під заголовком «Кількість» розглядається питання: універсальність проти окремішності — питання, чи слід уявляти історію як єдину універсальну світову історію, а чи як множинність окремих історій. Відповідь тут та, що, коли дивитися під кутом зору ідеальності історії, це розрізнення знімається, і ми залишаємося із концепцією історичної думки як спроби розв’язання історичної проблеми, що є окремим-конкретним, бо це буває щоразу свіжа й відмінна проблема; але й універсальним, оскільки, бувши в даний момент єдиною проблемою в істориковій свідомості, вона для нього в цю мить є єдиною історичною проблемою, яка тільки існує на світі. Під заголовком «Співвідношення» на обговорення ставиться питання про внутрішню структуру історичного факту. Припустивши, що в розділі «Кількість» ми вже підійшли до концепції монографії в її універсальності й окремішності, ми тепер з’ясовуємо, що першою умовою такої монографії є єдність предмета; другою — упорядкована узгодженість подій, а третьою — та повнота, якою події витлумачують предмет так, щоб утворилася повна цілість частин, що взаємно пояснюють одна одну. Із цього погляду можна пояснити точне значення прогресу. В розділі «Модальність» трактується питання певності або логічного статусу історії. Припустивши ідеальність історії, можна дати остаточну відповідь скептицизмові, який заперечує наукову цінність історії; і ми можемо продемонструвати, як історик, через емпіричну методологію археологічної науки та через чисту методологію філософії, стає спроможним — не по-справ

_____________

¹ Оригінальний документ знаходиться в «Архіві Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки», від. 12. На титульній сторінці написано: «Квітень 1928 p.».

/526/

жньому «знати» минуле, як воно дійсно відбулося, чого він і не може, і не домагається, а розв’язувати, із сумлінністю й певністю, конкретні історичні проблеми, що постають перед його інтелектом у вигляді наявних у нього свідчень.

Весь цей нарис, який він є, виглядає каркасом чи начерком того, що легше було б виписати на більшому просторі, вставляючи ілюстрації, критику та альтернативні твердження. У своєму теперішньому вигляді він напевне заведе читача на манівці, тому що доведення в ньому нібито спирається на одну-єдину точку — на ідеальність історії, і з неї ж нібито й виводиться дедуктивно. Той читач, що захоче розбити цю аргументацію, через це, природно, зосередить свою увагу на ідеальності історії, намагаючись підірвати це положення й гадаючи, начебто коли воно впаде, то розсиплеться і вся аргументація. Але він помилиться. Ті декілька моментів, сформульованих у ході доведення, є фактично тими спостереженнями, що я їх зробив у процесі моїх історичних студій, провадячи їх з особливою увагою до проблем методу. Жоден із них не виводився дедуктивно із концепції ідеальності історії. Навпаки: ідея розглянути їх усі в світлі цієї концепції сяйнула авторові десь аж надвечір, коли вже більшість їх були йому добре знані як плоди його досвіду археологічних досліджень. Ось чому тепер, коли вони викладені тут в ось такому порядку, у вигляді єдиного ланцюга аргументації, автор просить читача пам’ятати, що позиція кожної ланки в ланцюзі є гарантованою не просто її відношенням до першої ланки, а ще й крюйс-пеленгами із досвіду історичних досліджень. Принцип ідеальності історії не є підставою для заперечень, наведених у другому розділі супроти концепцій чисто універсальної або суто партикулярної історії; спрямованість цих заперечень стане очевидною кожному, хто уважно їх продумає, і вона вже відома усім мислячим історикам; а все, чим може в цьому випадку зарадити принцип ідеальності історії, це надати нам такий погляд, виходячи з якого можна дати відповідь на ці заперечення й виправдати звичайну процедуру істориків.

Узявши на озброєння ці чотири кантівські заголовки, автор, хоча нібито цим і потурає архітектонічній педантичності проминулого дня, насправді, безперечно, плекає вороже до них ставлення. Нині вважається, що будь-яка система — це гірше, ніж ніякої системи, та що всяке намагання розташувати низку проблем у їхньому природному порядку, замість просто викласти у тому порядку, в якому вони виникли в авторовій голові, є ознакою не тільки педантичності, а й безплідності духу. Але чи не заходить нинішня мода тро

/527/

хи задалеко у своїй реакції проти систем? Звісно ж, принцип «ніякої системи» — це щось більше, ніж місце для тимчасового перепочинку думки, ніж одномоментна кристалізація чогось, що дуже скоро розвіється без сліду; і звісно ж, це «ніякої системи» може цілковито задовольнити будь-які два уми: ще й набагато більше, ніж може цілковито задовольнити той самий ум в різні часи. Та якщо хтось сприйме це як доказ проти систематичного мислення, йому добре було б нагадати про того слугу, що відмовився чистити своєму панові чоботи, адже назавтра вони ж будуть знов брудні. Мислити системно — означає викладати думку прозоро і впорядковано, так підбивати підсумки в мислительній справі, щоб ясно показати, на чому стоїш і як посувається твоє діло. Підбити підсумки — аж ніяк не означає описати стан твоєї справи раз і назавжди, а ще менш — підмінити цим цілоденну роботу твоєї крамнички; але той, хто через ці факти утримується від підбивання підсумків, просто показує всім, що не тямить у цій справі, й випадково підкидає своїм сусідам чудову підставу не вірити йому більше. Так само й філософ, коли надто зважатиме на швидкий біг своєї думки й через це утримається від спроби висловити те, що нині думає, в систематизованій формі, дасть своїм сусідам підставу гадати, що те, що нині відбувається в його свідомості, не є поступом (що мало б бути поступом від чогось певного до чогось іншого), а плутаниною. Отже, якась система потрібна буває завжди, коли робиш виклад чогось, тож і для нинішнього мого заміру оце четвірне розрізнення Якості, Кількості, Співвідношення та Модальності виявилося зручною формою, щоб у неї вкласти матеріали, які потребують вираження.

Одна проблема, що, як, можливо, сподівався читач, мала бути по всій формі розглянута ще на початку, виявилась полишеною зовсім збоку; це — проблема співвідношення між історією a parte subjecti, історичною думкою, та історією a parte objecti, історичним фактом. Непрямо ця проблема обговорюється і розв’язується доктриною про ідеальність історії, адже ця доктрина стверджує, що історичний факт, яким його знає історик, по суті відноситься до думки, яка його знає. Але, можливо, буде доречним розглянути в цьому вступі певний аспект цієї проблеми, власне, питання, чи філософія історії є теорією історичного мислення, а чи теорією історичного факту; сказати б інакше, чи вона є методологічною, а чи метафізичною за своїм завданням.

/528/

Філософія історії, в тому розумінні цього виразу, якого йому надавали у XVIII сторіччі, була метафізичною філософією. Вона намагалася вибудувати теорію природи та структуру історичного факту й довести, що цей, коли його розглядати як особливий різновид дійсності, має свої особливі риси й містить у собі особливі типи послідовності, повтору, прогресу й такого іншого. Навіть в руках у Гегеля, останнього великого (і незрівнянно глибшого за інших) представника цієї давньої концепції, метафізичний аспект філософії історії лишився на першому плані, і в його послідовників, таких, як Конт, Маркс і Спенсер, ідея метафізичної філософії панувала неподільно.

Розбито цю ідею вже аж на зламі сторіччя. А ще до того звично розвинулась концепція філософської теорії історичної думки як особлива галузь логіки чи теорії знання; але тільки у зв’язку із появою присвяченої цій темі праці Кроче метафізичну філософію історії замінено методологічною. Це був перший по-справжньому вирішальний крок уперед, що його від часів Гегеля зробила філософія історії.

Та коли поєднати методологічний погляд на філософію із доктриною про ідеальність історії, знімаються всі заперечення проти метафізичної філософії історії. Бо ж тепер ми переконуємося, що необхідні форми й умови історичної думки визначають необхідні форми й умови її предмета. Тому все, що говориться про історію a parte subjecti, може бути повторене, mutatis mutandis, і стосовно історії a parte objecti.

Ось цей погляд і прийнято в цьому нарисі. Зникла та прірва, що, за емпіричною чи позитивістською філософією, відділяла історичну думку від історичного факту. Ми переконуємося, що історична думка та її предмет є нероздільними, причому останній має тільки ідеальне існування в першій і для неї ж; і тому методологічна теорія необхідних форм історичної думки є також метафізичною теорією необхідних форм історичного факту ².

_____________

² Наприкінці дописано: «Квітень 1928 р. Ле-Мартуре, Дьє, Дром». Ле-Мартуре — це назва сільської садиби, розташованої недалеко від містечка Дьє департаменту Дром, що на південному сході Франції. На цю садибу Колінгвуд посилається у своїй «Автобіографії», с. 107.

/529/