§2. Природа, предмет, метод і цінність історії

Що таке історія, що, яким чином вона вивчає та яке її призначення — це такі запитання, на які різні люди відповідають по-різному. Проте, незважаючи на всі відмінності, багато чого в цих відповідях буде спільного. Цю спільність можна визначити ще вужче, якщо уважно вивчити відповіді, відкинувши ті, що дані некваліфікованими свідками. Історія, подібно до теології та природничої науки, є особливим різновидом думки. Якщо це так, то на запитання щодо природи, предмета, методу й значення цієї форми думки мають давати відповіді спеціалісти з двома якостями.

По-перше, вони повинні мати досвід у цій формі думки. Вони мусять бути істориками. До певної міри всі ми нині

/60/

історики. Усі освічені люди пройшли курс навчання, який включає певну кількість історичного знання. Але це ще не дає їм права висловлювати свою думку стосовно природи, предмета, методу й цінності історії. Адже, по-перше, той досвід історичного мислення, який вони здобули, є досить поверховим, тож засновані на ньому судження будуть не краще обгрунтовані, ніж враження про французів людини, котра побувала на вихідних у Парижі. По-друге, будь-який досвід, надбаний звичайними освітніми шляхами, буде не тільки поверховим, а й неодмінно застарілим. Отриманий таким чином досвід засновується на підручниках, які завжди відображають не те, що думають реальні живі історики нині, а те, що вони гадали десь у минулому, коли використали для створення своїх підручників іще сирий матеріал. І не лише висновки історичної думки робляться застарілими на той час, коли вони потрапляють до підручника. Те саме відбувається і з основними засадами історичного мислення — такими, як ідеї щодо природи, предмета, методу й цінності цього мислення. І третій, пов’язаний із попереднім, момент: своєрідна ілюзія, притаманна будь-якому знанню, здобутому під час навчання, — ілюзія остаточності. Коли учень перебуває у statu pupillari, що вимагає шанобливого ставлення до хоч би якого предмета, він має вірити в чітку й незмінну визначеність речей, бо ж підручники та його вчителі вважають їх за такі. Але коли він вийде із цього стану й почне самостійно вивчати котрийсь предмет, тоді з’ясується, що немає нічого раз і назавжди визначеного. Тоді помалу зникає догматизм — незмінна ознака незрілості. Учень дивиться на так звані факти уже новими очима. Він каже сам собі: «Мій учитель та підручники стверджували, що це і це є істиною, але ж чи так воно насправді? Які у них підстави вважати щось за істинне й чи достатні вони?» З іншого боку, якщо він лишить позаду свій статус учня й перестане вивчати цей предмет, то ніколи не позбудеться цього догматичного підходу. 1 це робить його людиною, котра особливо не годиться для того, щоб відповідати на запитання, про які я допіру згадав. Приміром, ніхто не зможе відповісти на них гірше за філософа, випускника Оксфорду, який колись замолоду був читав Грейтса та прослухав якось курс історії і вважає нині, що його юнаць

/61/

кий досвід історичного мислення дає йому право судити, що таке історія, про що вона, як вона діє та яке її призначення.

Друга якість, необхідна для того, щоб відповісти на ці запитання, полягає в тому, що людина повинна не лише мати досвід історичного мислення, а й розмірковувати про цей досвід. Така людина мусить бути не тільки істориком, а ще й філософом, і, зокрема, її філософська думка має бути спеціально зорієнтована на історичні проблеми. Нині цілком можливо бути досить добрим істориком (хоч і не істориком найвищого гатунку) і при цьому не розмірковувати про своє історичне мислення. Бути хорошим учителем історії (хоч і не взірцем учителя) навіть легше без подібної рефлексії. В той же час важливо пам’ятати, що спочатку приходить досвід, а осмислюється він уже потім. Навіть історик, котрий найменше вдається до рефлексії, володіє першою потрібною якістю. Він-бо отримав досвід, який треба осмислити, і коли його просять це зробити, його розмірковування дістають добру нагоду появити свою корисність. Історик, котрий ніколи особливо не займався філософією, напевне дасть розумніші й корисніші відповіді на наші запитання, аніж філософ, якому ніколи не доводилося вивчати історію.

Тому я запропоную такі відповіді на мої чотири запитання, які, на мою думку, виявляться прийнятними для будь-якого сучасного історика. Ці готові відповіді є приблизними й служать для попереднього визначення предмета нашого дослідження, протягом якого я буду їх обстоювати й розвивати.

(а). Визначення історії. Гадаю, кожен історик погодиться зі мною в тому, що історія — це різновид дослідження або розвідки. Мене поки що не цікавить, якого воно типу, це розвідування. Важить те, що історія належить до розряду того, що ми називаємо науками, себто до форм думки, з допомогою яких ми ставимо запитання й намагаємося дати на них відповіді. Загалом наука — і це важливо усвідомити — полягає не в тому, щоб збирати все, що ми вже знаємо, й класифікувати зібране тим чи тим способом. Її завдання — зосередитися на чомусь, що нам невідоме, й намагатися його розкрити. Розкладати пасьянс із речей, які ми вже знаємо, може бути корисним засобом для цієї мети, але аж ніяк не самою метою. Це — щонайбільше тільки засіб. Наукову

/62/

цінність він має лише в тому випадку, коли нова класифікація дає нам відповідь на вже поставлені запитання. Ось чому справжня наука починається з усвідомлення нашого невігластва — невігластва не в усьому, а лише в певному питанні: зародження парламенту, причин раку, хімічного складу сонця, способу примусити працювати помпу без застосування м’язових зусиль людини, коня чи якої іншої тяглової тварини. Наука розкриває суть явищ, і в цьому розумінні історія є наукою.

(б). Предмет історії. Науки відрізняються одна від одної тим, що розкривають явища різного роду. Що ж розкриває історія? Я відповідаю: res gestae — дії людей, які відбулися в минулому. Хоча ця відповідь зачіпає безліч інших запитань, чимало яких досить суперечливі, все ж, хоч би як на них відповідати, ці відповіді не спростовують твердження, що історія є наукою res gestae, спробою відповісти на запитання про дії людини, які мали місце в минулому.

(в). Як діє історія? Діє історія шляхом інтерпретації свідчень, і свідчення тут — це збірна назва для речей, які поодинці називаються документами. А документ є річчю, що існує тут і нині, даючи змогу історикам, що його осмислюють, отримувати відповіді на запитання, які він, документ, ставить стосовно минулих подій. І тут знову виникає маса складних запитань, що вимагають відповіді, приміром: які мають бути характерні риси свідчення та як його інтерпретувати? Але на цьому етапі їх не слід порушувати. Але відповіді на ці запитання існують, і історики погодяться зі мною в тому, що історична процедура, або ж метод, зводиться по суті до інтепретації свідчень.

(г). І нарешті: яке ж призначення історій Це, певне, найтяжче з усіх запитання. Людина, що відповідає на нього, має мислити ширше, ніж та, котра береться відповідати на три попередні. Вона повинна розмірковувати не лише про історичне мислення, а й про інші речі, адже сказати, що щось існує «для» чогось, це означає припустити якесь розрізнення між А та Б, де А годиться для чогось, а Б є тим, для чого щось годиться. Але я хочу запропонувати відповідь і висловити міркування, якого не заперечить жоден історик, хоча подальші запитання, для яких воно послужить поштовхом, будуть численні й складні.

/63/

Моя відповідь буде така: історія призначена «для» самопізнання людства. Існує загальна думка, що людині важливо пізнати саму себе, і це означає пізнати не лише свої особливості, те, чим відрізняєшся від інших людей, а й свою природу як людини. Пізнати себе — це, по-перше, пізнати, що таке бути людиною; по-друге, — пізнати, як це бути людиною ось такого типу, як ти, і, по-третє, — пізнати, що значить бути людиною, якою є тільки ти й ніхто більше, крім тебе. Пізнати себе — це довідатися, на що ти здатен, а оскільки ніхто не знає своїх спроможностей, поки не спробує щось зробити, то єдиний спосіб про це довідатися — поглянути, що людина вже зробила. Отже, цінність історії полягає в тому, що вона показує нам, що людина зробила, а отже, й вчить нас, що таке людина.