6.2. Розвиток Колінгвудової філософії історії: від 1935 року

У роки після 1930-го Колінгвуд зосередився на інших предметах. У філософії він повернувся до тієї роботи, що вилилася в «Нарисові про філософський метод», описаному в його пізнішому звітові для факультету як «призначений в якості вступного слова для низки філософських праць, заснованих на концепції викладеного в ньому методу». Вперше це було зроблено у його «Нотатках до такої собі метафізики» за 1933 — 1934 роки, викладених на кількастах рукописних сторінках. У цих нотатках дається розбір розмаїтих, почина

_____________

³⁵ Він згадує, що його «філософські й історичні студії в їхній взаємопов’язаності» за останні чотири роки поступово досягли «тимчасового розв’язання найголовніших проблем».

/35/

ючи із співвідношення між матерією, життям і духом, космологічних та споріднених із ними теорій, серед яких і доктрини Александера та Вайтгеда. Окрім цього, Колінгвуд зосередився на своїй роботі археолога й історика. Наслідком цієї діяльності стали кілька публікацій: як на тему економічних аспектів Британії періоду римського панування, так і про доримську «передісторію» цієї місцевості, а 1935 року він вивершив свій внесок до «Британії періоду римського панування та англійських поселень».

Хоча Колінгвуд не розробив власної космологічної теорії, його праця в цій галузі принесла два важливі проміжні продукти. У своїх «Нотатках до такої собі метафізики» він дав історичний огляд природних теорій, про які читав лекції в 1934, 1935 та 1937 роках. Ці лекції були переглянуті в 1939 — 1940 роках і вилилися, як ми вже переконалися, в публікацію «Ідеї природи». По-друге, Колінгвудів розгляд співвідношення між природою і духом привів до вироблення його позиції стосовно різниці між природними й історичними процесами: зокрема, він виробив погляд, що різниця між ними засновується по суті на тому факті, що в природі минуле слід розглядати як відокремлене від теперішнього, тоді як у процесах духу, типових для людської історії, минуле утримується в теперішньому.

В рукописі «Дійсність як історія», написаному у грудні 1935 року й схарактеризованому Колінгвудом як «експериментальне есе, призначення якого — випробувати, як далеко може зайти теза про те, що вся реальність є історією і все знання — історичним знанням», ця теза досліджується далі. Тут зачіпаються також її наслідки для історичного знання, яке протиставляється природничій науці. Принцип історичного розуміння, доводить Колінгвуд, полягає в тому, що плин дійсності стає зрозумілим, не зводячись більше до фіксованих сутностей, як у давньогрецькій філософії, чи до фіксованих законів, як у сучасній науці. У тому ж самому нарисі розглядаються й наслідки цієї позиції для ідеї людської природи, причому людина характеризується як «бунтівливе дитя» природи.

Із Колінгвудовою працею «Дійсність як історія» ми підійшли до «другої стадії» в розвитку його філософії історії

/36/

(перша тривала від 1925 до 1930 року). Ми пересвідчилися, що в 1930 році він дійшов тимчасового викінчення своїх ідей на цю тему, і в наступні роки вже працював над іншими предметами. Одначе в 1935 році Колінгвуд повернувся до філософії історії — своєю «Історичною уявою», нарисом, який нині є добре відомим завдяки оприлюдненню в «Ідеї історії». Той факт, що він прочитав цю працю з нагоди свого вступу на посаду 28 жовтня 1935 року, був свідченням його наміру й далі, вже на своїй новій кафедрі, продовжувати розгляд зв’язку між філософією та історією, започаткований ще десять років тому. За цим з’явився рукопис «Дійсність як історія», а в січні 1936-го він прочитав доповідь на тему «Чи здатні історики бути безсторонніми?». У березні того самого року був написаний перший начерк «Людської природи й історії людини», остаточна версія якого була передрукована в «Ідеї історії».

Окрім цих есе, не тільки рукопис «Нотаток про історію історіографії та філософії історії» за 1936 рік, а й, зокрема, лекції на тему філософії історії за той самий рік недвозначно засвідчують відродження Колінгвудового інтересу до предмета філософії історії. Своєю побудовою ці лекції повністю відрізняються від тих, що були читані в 1926 та 1928 роках; обставини їх оприлюднення в «Ідеї історії» ми вже обговорювали вище. Цікаво зазначити, що у своїх «Нотатках про історію історіографії та філософії історії», писаних, очевидно, як підготовчий матеріал для лекцій, Колінгвуд повертається до предмета повторного програвання колишнього мислення ³⁶. «Ця формула потребує добрячого пояснення», — зауважує він, а тоді розгортає міркування про двозначність слова «мислення», яке може означати і noesis (акт мислення), і noema (предмет мислення). Його висновок такий: історія має розглядатись як noeseos noesis (акт мислення про акт мислення). Акт мислення історика, доводить Колінгвуд, — це особливий різновид думки, оскільки не лише предмет його мислення, а й відношення до нього є особливе: «адже цей акт у його окремішньому випадку поглинає об’єкт у себе,

____________

³⁶ Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. Від. 13. — С. 19 — 22.

/37/

робить його чинником у самому собі», натякаючи на його трансцендентність. Те, на що посилається Колінгвуд у цьому пасажі, є концепцією «інкапсуляції» колишнього мислення в теперішньому мисленні історика, як це пояснюється в «Автобіографії» (с. 114). Одначе в розділі «Ідеї історії», у якому викладається вчення про повторне програвання і який є частиною «Метафізичних епілегомен», лекцій за 1936 рік, ця концепція у Колінгвуда ще не є чітко виробленою.

Після своїх лекцій на тему філософії історії за 1936 рік Колінгвуд знову звернувся до інших предметів (хоча лекції прочитано повторно в 1937 році), а цього разу то були переважно фольклор та метафізика. Але, починаючи з «Автобіографії», написаної у вересні 1938 року, Колінгвуд повернувся знову — втретє — до філософії історії, маючи цього разу план написати «Засади історії». Хоча він розпочав роботу над цим твором у лютому 1939 року, під час свого перебування в нідерландській Ост-Індії, автор його, як ми вже знаємо, так і не вивершив. (Побіжно варто згадати, що «Нарис про метафізику» написано в проміжний період на борту корабля, що віз Колінгвуда на схід).

Оскільки Колінгвуд, пишучи «Засади історії», мав намір створити цілковито нову книгу на цю тему, цікаво було б поміркувати, до якого ж нового підходу він міг би вдатися. Заходити в спекуляції такого типу — справа небезпечна, оскільки лишилась, окрім видрукуваних в «Ідеї історії» уривків, сама схема книги ³⁷.Одначе декотрі дороговкази таки є, і їх доречно було б тут навести. Вражає, по-перше, що після лекцій 1928 та 1936 років у третьому розділі Колінгвудових «Засад історії» (втрачених, як уже зазначалося вище) був наявний третій варіант розгляду питання повторного програвання. Цікаво спостерегти, що тепер Колінгвуд протиставляє повторне програвання «мертвому минулому й повноті» й не розглядає його, як робив те раніше, в контексті питання, яким чином є можливе історичне знання та як має вивчатися історія.

Тож справді ймовірно, що в «Засадах історії» Колінгвуд хотів наголосити на декотрих ширших відлунках учення про

____________

³⁷ Передруковано у: Ван дер Дуссен. Історія як наука. — С. 431 — 432.

/38/

повторне програвання. Вказівка на їхній контекст дається в рукописах, де містяться попередні нотатки на тему історіографії й де він говорить, що повторно програване минуле «не є чимось таким, що перестало траплятися», та що минуле, актуалізоване в такий спосіб, «є тією самою річчю, якою знають її історично» ³⁸. Тож можна припустити, що у втраченій частині «Засад історії» обговорення доктрини повторного програвання Колінгвуд відкривав заново у контексті ідеї актуальності минулого в теперішньому, яке протиставлялось поняттю мертвого й завершеного минулого.

План «Засад історії» вказує не тільки на те, що доктрина повторного програвання розглядалася тут у новому й ширшому контексті, а також на те, що Колінгвуд мав намір ще й узгодити її зі своєю загальною ідеєю історії. Свідчення цього можна знайти, наприклад, у четвертому розділі першої частини «Засад історії», яку Колінгвуд був назвав «Історія як самопізнання духу» і яку Нокс видав під заголовком «Історія і свобода». У цьому короткому нарисі Колінгвуд розвиває чудову аргументацію стосовно ідеї тісного зв’язку між історією a parte subjecti й історією a parte objecti. Ідея історії як самостійної науки, вільної від домінування науки природничої, доводить він, є не тільки тісно пов’язаною, а й фактично невіддільною від поняття, що розумова дія вільна від домінування природи і будує свій власний світ людських справ, Res Gestae, «за своїм призволом і в свій власний спосіб» (с. 407). Колінгвуд висуває навіть таку думку, що тільки тоді можна збагнути ідею свободи людини у всій її повноті, коли вже є розвинена ідея історії як самостійної науки. Це доведення може розглядатись як приклад того, що у вступному розділі «Ідеї історії» називається «другою стадією філософії історії». Цю стадію Колінгвуд протиставляє такому етапові, де філософію історії розуміють як аналіз історії, як особливий вид знання, і описує її як «повний перегляд усіх філософських питань у світлі досягнень філософії історії в її вужчому значенні» (с. 60).

Із плану «Засад історії» можна виснувати, що Колінгвуд і справді мав намір розробити в цій книзі філософію історії

_____________

³⁸ Архів Колінгвуда Бодлеянської бібліотеки. — Від. 13. — С. 19.

/39/

«в широкому розумінні», себто опрацювати невиявлені відтінки своїх ідей в царині історії для контексту певних загальних філософських питань. Це з’ясовується, коли наприкінці свого плану «Засад історії» він говорить, що «історія є запереченням традиційного розрізнення між теорією і практикою», адже це розрізнення засновується на прийнятті «споглядання природи, де припускається знаходження об’єкта» як «нашого типового випадку знання», тоді як в історії «об’єкт повторно програється і тому зовсім не є об’єктом». «Якщо це дбайливо опрацювати, — додає він, — тоді без ніяких труднощів постане така характеристика історичної моральності й історичної цивілізації, яка буде противагою нашій «науковій» характеристиці».

Цієї частини «Засад історії» Колінгвуд так і не опрацював, основною причиною чого, як ми бачили, було те, що, коли спалахнула війна, він вирішив написати «Нового Левіафана». Певні аспекти цього доведення, однак, були розвинені в цій книзі, а ще конкретніше — в його лекціях про «Добро, Справедливість, Користь», прочитаних 1940 року ³⁹. У цих лекціях Колінгвуд досліджує концепцію обов’язку разом із поняттям користі й справедливості. Тоді як дві останні категорії містять у собі певні ступені примхливості й ірраціональності, обов’язок є вираженням реальної свободи й розумності, оскільки заснована на ньому дія є строго індивідуальною і виникає з усвідомлення індивідуального становища. Факт усвідомлення діячем своєї дії та свого становища як унікальних Колінгвуд прирівнює до історії. Адже історія також має справу з «індивідуальними діями, що їх чинять людські істоти в індивідуальних становищах». Окрім цього, доводить Колінгвуд, історик у своїй діяльності історика усвідомлює «своє власне становище історика», який має у своєму розпорядженні певні свідчення минулого, а також усвідомлює «свою дію в цьому становищі, а саме свою діяльність як інтерпретатора цих свідчень» ⁴⁰.

Так ми бачи

______________

³⁹ Витяги з цих лекцій передруковано у: Девід Баучер (ред.). «Р. Дж. Колінгвуд: Нариси про політичну філософію» (Оксфорд, 1989). — С. 150 — 159. Повний текст цих лекцій опубліковано в Баучеровому переглянутому виданні «Нового Левіафана» (Оксфорд, 1992). — С. 391 — 479.

⁴⁰ Девід Баучер (ред.). «Р. Дж. Колінгвуд: Нариси про політичну філософію» (Оксфорд, 1989). — С. 155.

/40/

мо, як Колінгвуд у своєму нарисі «Історія і свобода» прирівнює сміливу затію історика до певної візії в ширшому філософському питанні, цього разу — стосовно етики, особливо до його погляду на концепцію обов’язку. Це й справді можна розглядати як частину опрацювання історичної моральності, як вона згадана в плані для «Засад історії», тоді як історична цивілізація мала бути опрацьована в «Новому Левіафані».

Із зазначеного вище можна виснувати, що Колінгвуд наприкінці свого життя переважно був зацікавлений у розробленні філософії історії в широкому розумінні, яка є «вивершена філософія, вся пронизана науковим духом» (с. 60). Одначе він не обмежився цим аспектом, адже перший розділ «Засад історії» заторкує концепцію свідчення. Ілюстрацією може бути те, що у своїй останній книзі, присвяченій історії, Колінгвуд ізнову взявся за це питання, адже саме воно стало прикладом головної зміни його філософії історії, яка сталась у 1920-х роках: ми вже переконалися в тому, що це — провідна тема «Меж історичного знання» та ще й вихідна точка лекцій за 1926 рік. Оскільки і в «Історичній уяві» відношення до свідчення називається «найважливішим» правилом методу для історика (с. 325), ми бачимо, що Колінгвуд особливу увагу приділяв концепції свідчення на початку трьох «фаз» у розвитку філософії історії. Цю концепцію, звісно, треба розглядати в рамках ширшого контексту Колінгвудової епістемології.

Той факт, що в «Ідеї історії» розташовано поруч «Історичну уяву» й «Історичне свідчення», може навести на думку, ніби вони разом становлять єдиний аргумент. Це було б некоректно, адже ці дві праці не тільки написано з інтервалом у чотири роки між ними (першу — 1935, а другу — 1939 року), а ще й, коли придивитися пильніше, у них міститься різна аргументація, навіть суперечлива у певних істотних відношеннях.

В «Історичній уяві» Колінгвуд розрізняє три погляди на історію, які він називає «теорією здорового глузду», історичним критицизмом та конструктивною історією. В «Історичному свідченні» теж робиться подібне розрізнення. Цього разу Колінгвуд розрізняє компілятивну історію, критичну історію та наукову історію. В той час як компілятивну

/41/

історію автор ототожнює з «теорією здорового глузду», критична історія, хоч як це дивно, оцінюється інакше. Адже в «Історичній уяві» вона кваліфікується як частина «Коперникової революції» й пов’язується з беконівським підходом (с. 315 — 317), тоді як в «Історичному свідченні» автор уже критикує її як стадію в розвитку компілятивної історії, хоч і «напередодні свого розпаду» (с. 340). Це різке розрізнення, що його робить Колінгвуд у своєму останньому нарисі, між критичною та науковою історією, звісно ж, не відповідає звичайній позиції Колінгвуда. Адже зазвичай він не тільки наголошував на тому, що свідчення необхідно завжди розглядати, ставлячи певні запитання, але й застерігав, що їх, свідчення, треба пов’язувати з певними засадами інтерпретації.

Те, що аргументація, розгорнута в «Історичному свідченні», виходить за рамки докладніш розглянутих точок зору, що їх Колінгвуд розвиває деінде, може бути також проілюстроване способом, у який він обговорює вивідну природу історії. У цьому першому розділі «Засад історії» історичні висновки порівнюються з виведеннями дедуктивної та індуктивної природи. Одначе Колінгвуд так і не розробив характеру історичного висновку. Про це він тільки й каже, що, подібно до точної науки, історія творить примус. Він стверджує навіть, що історичний аргумент можна довести «з остаточністю математичної теореми» (с. 343). І робить єдине визначення, що це слушне для наукової, а не для компілятивної історії. Цієї тези Колінгвуд не підтверджує ніякою аргументацією, обмежуючись практикою історичної науки, мало не кажучи: «Я не доводжу — я кажу вам» (с. 343).

Колінгвудова невдача у доведенні тези, що висновок в історії може бути так само переконливим, як і доказ у математиці, є, звісно, джерелом слабкості, яка дістала належну дозу критики. Очевидним є те, що в «Історичному свідченні» природа співвідношення між свідченням та науковим знанням не потрактована задовільним чином. Одначе в «Історичній уяві», хоча й тут природа історичного висновку не розглядається досить чітко, предмет трактується адекватніше. Адже в цьому есе наголошується на імажинативній-

/42/

уявлюваній та конструктивній природі історичної думки, й можна сказати, що це саме цей аспект і відіграє чільну роль в історичних висновках. На противагу тому, що говориться в «Історичному свідченні», тут стверджується також, що «в історії, так само як і в усіх поважних справах, жодне досягнення не буває остаточним» (с. 326).

Весь попередній розбір приводить нас до висновку, що цей розділ, присвячений «Історичному свідченню», не можна по правді вважати за Колінгвудову остаточну, хай навіть найбільш обмірковану думку про цей предмет. У зв’язку з цим слід особливо взяти до уваги той факт, що це — лише перший начерк першого розділу «Засад історії». Аби обговорення цього самого предмета вийшло більш задовільне, нам доведеться повернутися до лекцій, присвячених філософії історії, що їх Колінгвуд читав у 1926-му й 1928 роках.