§3. Антиісторична тенденція давньогрецького мислення

Тим часом я хотів би зазначити, яку дивовижну річ утнув Геродот, створивши наукову історію, адже він був давнім греком, а давньогрецьке мислення загалом має вельми чітку панівну тенденцію, не тільки несумісну із зростанням історичної думки, а ще й засновану, сказати б, на строго антиісторичній метафізиці. Історія — це наука про діяльність людей: історик береться розглядати речі, що їх чинили люди в минулому, а ці речі належать до світу зміни — такого світу, де речі виникають і зникають. Такі речі, відповідно до

/73/

поширеного в Давній Греції метафізичного погляду, не заслуговують на те, щоб їх знали, тож історія мала б бути неможливою.

Для давніх греків та сама трудність існувала і з світом природи, оскільки цей світ також був подібного, мінливого гатунку. Якщо все на світі міняється, питалися вони, то за що ж зачепитися в такому світі розумові? Вони були цілковито переконані в тому, що все, що гідне бути предметом щирого знання, повинне відзначатися сталістю, адже воно мусить мати якийсь власний визначений характер, тож і не може містити в самому собі сім’я власного руйнування. Коли щось має бути пізнаване, воно мусить бути визначене; коли ж воно визначене, то мусить бути так цілковито й винятково тим, чим воно є, що жодна зовнішня зміна й жодна зовнішня сила ніколи й нізащо не спроможуться перетворити його на щось інше. Грецька філософія досягла свого першого тріумфу, коли відкрила у предметів математичного знання дещо таке, яке задовольняло ці умови. Рівну смугу заліза можна зігнути дугою, рівне плесо води може бути збурене хвилями, але пряма лінія та площина, як їх уявляє математик, є вічними предметами, що не можуть міняти свої властивості.

Розвиваючи далі започаткований отак напрямок дискусії, давньогрецька думка виробила розрізнення між двома типами мислення: власне знанням /επιστημη/ й тим, що можна перекласти, як «гадка», «опінія» /δοξα/. Гадка-опінія є емпіричним напівзнанням, яке ми маємо про повсякчас мінливі факти реальної дійсності. Це є наше швидкоплинне знайомлення із швидкоплинними обставинами й фактами дійсного світу, й воно є істинним протягом свого власного тривання, тільки для свого «тут» і «тепер»; а ще воно — безпосереднє, необгрунтоване, безпідставне й недовідне. Істинне ж знання навпаки: залишається в силі не лише тут і тепер, а скрізь і завжди, і засновується воно на довідному міркуванні, маючи, таким чином, здатність натрапити на помилку й знешкодити її зброєю діалектичної критики.

Отже, як на давніх греків, то процес може бути пізнаваний тільки, поки його хтось сприймає, і ніколи не можна довести істинність знання про нього. Перебільшене ствердження цього погляду, яким ми дістаємо його від еле

/74/

атів, залюбки зловживає зброєю діалектики, що насправді є дійсною тільки супроти помилки у сфері так званого строгого знання, — зловживає, аби довести, що зміна не існує та що «гадки-опінії», які ми маємо про це змінювання, є насправді навіть не гадками, а чистими ілюзіями. Платон відкидає це вчення — він добачає у світі зміни щось, хоч і не збагненне по-справжньому, але принаймні настільки дійсне, що його можна сприймати; щось проміжне між ніщотою, з якою ототожнювали його елеати, й повною реальністю та ясністю вічного. За такою теорією історія мала б бути неможливою. Адже історія повинна мати дві ознаки: по-перше, вона повинна займатися минущим, по-друге — бути науковою чи довідною. Але за цією теорією все минуще не може бути пізнане з допомогою доказів; таке не може бути предметом науки — воно може тільки бути матеріалом αισθησις, сприйняття, через яке людська чутливість ловить швидкоплинний момент у його спливанні. Отже, для точки зору давніх греків суттєвим є те, що це моментальне чуттєве сприйняття речей, які змінюються щомиті, не може бути наукою чи основою для науки.