§4. Історики Ренесансу

Наприкінці Середніх віків одним із найголовніших завдань європейської думки було переорієнтувати заново історичні дослідження. Великі теологічні й філософські системи, що заклали підвалини під визначення загального плану історії a priori, на той час уже перестали нав’язувати згоду, і з приходом Ренесансу було здійснене повернення до гуманістичного погляду на історію — погляду, що засновувався на точці зору давніх греків і римлян. Сумлінне дослідництво знов набуло ваги, оскільки людські дії вже не сприймалися приниженими до нікчемності у порівнянні з божественним

/113/

промислом. Історична думка ще раз поставила людину в центр своєї картини. Але, незважаючи на відновлення інтересу до греко-римської філософії, ренесансна концепція людини глибоко відрізнялася від греко-римської; і коли такий письменник, як Макіавеллі, на початку XVI сторіччя висловив свої погляди на історію у вигляді коментаря до перших десяти книг Лівія, він не поновлював Лівієвого погляду на історію. Для цього історика доби Відродження людина не була такою, якою її зображала антична філософія, що контролює свої дії і творить свою долю працею свого інтелекту, а такою людиною, якою її показувала християнська думка: істотою, наділеною пристрастю й поривом. Таким чином історія стала історією людських пристрастей, що розглядались як необхідні вияви людської природи.

Позитивними плодами цього нового руху стали передовсім великі очисні зусилля, спрямовані на усунення всякої фантастичної та зле обгрунтованої середньовічної історіографії. Наприклад, Жан Боден ¹ у середині XVI сторіччя довів, що прийнята схема періодів «чотирьох імперій» засновувалась не на сумлінній інтерпретації фактів, а на довільній схемі, запозиченій із «Книги Даниїла» ²; й численні дослідники, переважно італійського походження, заповзялися спростовувати легенди, в яких різні країни позаховували власне невігластво про своє походження; наприклад, Полідор Вергілій на початку XVI сторіччя вщент розбив давню байку про заснування Британії троянцем Брутом і заклав підвалини критичної історії Англії.

На початок XVII сторіччя Бекон зумів підсумувати ситуацію, розділивши свою карту знання на три великі володіння: поезії, історії та філософії, якими правлять три

_____________

¹ Methadus ad facilem historiarum cognictonem (1566). — P. VII: «Confutatio eorum qui quatuor monarchias ... statuunt».

² Ознакою середньовічних тенденцій романтизму кінця XVIII сторіччя, на які я вже покликався у випадку з Шіллером, є те, що Гегель знов утверджує давно підірвану схему «чотирьох імперій» у своєму пасажі про світову історію наприкінці Philosophic des Rechts. Читачі Гегеля, призвичаєні до його незмінної звички поділяти кожен предмет, відповідно до взірця діалектики, на тріади, жахаються, коли натрапляють у його нарисі світової історії на заключних сторінках тієї книги поділ історії на чотири відтинки, що називаються: «Східна імперія, Грецька імперія, Римська імперія, Германська імперія». Такі читачі схиляються тоді до думки, що цього разу факти виявились дужчими за гегелівську діалектику. Але це не факти пробилися крізь діалектичну схему — це рецидив середньовічного розбивання на періоди.

/114/

здібності: уява, пам’ять і розуміння. Сказати, що пам’ять панує над історією, означає визнати, що основною працею історії є пригадування й запис минулого в його дійсних фактах так, як вони дійсно відбулися. Цим Бекон наголошує, що історія повинна бути, понад усе, інтересом до минулого заради самої себе. Це — заперечення претензії істориків на знання майбутнього, а ще заперечення тієї ідеї, що головна функція історика — це виявляти божественний план, який начебто проходить через низку фактів. Історик цікавиться самими тільки фактами.

Однак становище визначеної так історії було нестійке. Вона-бо вивільнилася від помилок середньовічної думки, але їй ще належало знайти свою власну, притаманну тільки собі функцію. Вона мала певну програму — повторне відкриття минулого, проте не мала методів чи засад, за допомогою яких могла б бути виконана ця програма. Власне, Беконове визначення історії як володіння пам’яті було хибне, тому що минуле потребує тільки історичного дослідження, оскільки воно не запам’ятовується і не може бути запам’ятоване. Коли б воно могло бути запам’ятоване, тоді й не було б потреби в істориках. Беконів сучасник Кемден уже працював, у найкращій ренесансній традиції, над топографією та археологією Британії, показуючи, як незапам’ятована історія може бути реконструйована з даних — десь так, як, у той самий час, природознавці користувались даними як основою для наукових теорій. Питання про те, як історикове розуміння допомагає йому заповнити прогалини його пам’яті, Бекон так і не поставив.