§6. Картезіанська історіографія

Насправді ж Декартів скептицизм аж ніяк не спантеличив істориків. Скорше вони поводилися так, ніби прийняли кинутий їм виклик, таку собі спонуку взятися і виробити для самих себе свої власні методи, переконавши самих себе в тому, що критична історія можлива, а тоді повернутися знову до філософів, маючи в руках новий світ знання. Протягом другої половини XVII сторіччя постала нова школа історичної думки, яка, попри парадоксальне звучання фрази, може бути названа «картезіанською історіографією» — десь так, як французька драма того самого періоду називалась школою картезіанської поезії. Я називаю її картезіанською історіографією, тому що вона засновувалась, як і Декартова філософія, на методичному скептицизмові й на

/119/

безкомпромісному визнанні критичних засад. Головною ідеєю цієї нової школи була вимога, щоб свідчення письмових авторитетів не приймалися без попереднього піддавання їх процесові критики, заснованої щонайменше на трьох правилах методу: (1) на Декартовому власному, не висловленому чітко правилі, що жоден авторитет не повинен спонукати нас повірити в те, що, як ми знаємо, не могло статися; (2) на правилі, що різні авторитети мають бути порівняні між собою та узгоджені; (3) на правилі, що письмові авторитети мають бути перевірені з допомогою нелітературних свідчень. Уявлювана таким чином історія все так само засновувалась на письмових джерелах чи на тому, що Бекон назвав би пам’яттю, але ж відтепер історики вчилися трактувати свої авторитети в грунтовно критичному дусі.

Як приклади цієї школи я вже згадав Тільмона та болландистів. Тільмонова «Історія римських імператорів» була першою спробою написати римську історію із систематичною увагою до погодження тверджень різних авторитетів; болландисти ж, школа вчених-бенедиктинців, заповзялися переписати житія святих на критичній основі, очищаючи їх від перебільшено чудесних елементів та глибше заходячи, ніж будь-хто робив це до них, у проблему джерел і способи формування традиційних переказів. Саме цьому періодові й особливо болландистам ми завдячуємо ідею аналізу того чи того переказу, коли беруться до уваги спотворення, яких він зазнав, поки дійшов до нас через всіляке посередництво, і коли таким чином можна позбутися раз і назавжди старої дилеми: чи приймати все купно як істинне, а чи відкидати його як фальшиве. Водночас провадилися докладні дослідження можливостей удавання до монет, написів, статутів й ілюстрування ними оповідей та описів істориківлітераторів. Саме протягом цього періоду, наприклад, Джон Горслі з Морпета в Нортумберленді зробив першу систематизовану колекцію римських написів у Британії, ідучи в цьому слідом за італійськими, французькими та німецькими вченими.

На цей рух філософи дуже мало звертали уваги. Єдиний із провідних величин, на кого це справило велике враження, був Лейбніц, хто приклав новий метод історичної науки до історії філософії, добившись при цьому важливих резуль

/120/

татів. Щоправда, він ніколи не писав про це багато, але його праця наскрізь пронизана знанням давньої та середньовічної філософської думки, й саме йому ми завдячуємо концепцію філософії як неперервної історичної традиції, де новий прогрес виявляється не через висування цілковито нових та революційних ідей, а через збереження й розвивання того, що він називає philosophia perennis [вічна філософія], перманентних і незмінних істин, що були завжди знані. Ця концепція, звісно, надто вже наголошує на ідеї постійності й замало на ідеї зміни; філософська істина уявляється дуже перебільшено як незмінне вмістище зовнішніх і вічно відомих правд і вельми применшено як щось таке, що завжди потребує повторного творення зусиллям думки, що пронизує минуле; але цим ми тільки констатуємо, що це характерно, що Лейбніцова концепція історії належала до такого періоду, коли ще не були з достатньою яснотою продумані співвідношення між постійним і змінним, між істинами розуму й правдами факту. Лейбніц намічає лише rapprochement, зближення між почужілими сферами філософії та історії, але ще не дієвий контакт між ними.

Незважаючи на цей сильно виражений історичний нахил у Лейбніца й попри ту блискучу працю, що зробила Спінозу засновником біблійної критики, загальна тенденція картезіанської школи була різко антиісторична. І то був достеменно саме цей факт, що призвів до загального занепаду й дискредитації картезіанства. Могутній новий рух історичної думки, який зростав, так би мовити, в умовах заборони картезіанською філософією, вже самим своїм існуванням становив спростування тієї філософії; тож коли настала пора для вирішальної атаки на її засади, людьми, що повели ту атаку, цілком природно, стали мислителі, головним конструктивним інтересом яких була історія. Я дещо розповім про дві такі атаки.