§ 8. Гегель і Маркс

Історіографія XIX сторіччя не відмовилася від Гегелевої віри в те, що історія є розумною, раціональною (вчинити так — означало б відмовитися від самої історії), а скорше поставила за мету створити таку собі історію конкретного духу, наголошуючи на тих елементах, що їх знехтував Гегель у своїй формальній «Філософії історії», та намагаючись виробити з них якусь солідну цілість. Із ближчих до вчителя учнів Баур спеціалізувався на історії християнського вчення, а Маркс — на історії економічної діяльності, тоді як Ранке згодом мав застосувати системно свою концепцію історичних рухів чи періодів як реалізацію такої концепції чи ідеї, як протестантизм. Капіталізм у Маркса чи протестантизм у Ранке є «ідеєю» в істинно гегелівському розумінні: думкою, концепцією людського життя, якої дотримується сама людина, а отже, спорідненою з кантівською категорією, але такою категорією, що історично обумовлена; якимось способом мислення, що його люди набувають у певний час і що згідно з ним улаштовують усе своє життя, аби тільки переконатися, що ця ідея змінюється за своєю власною діалектикою, стаючи відмінною ідеєю, та що спосіб життя, який виражав її, не хоче триматися купи, а розпадається, перетворюючись на вираження другої ідеї, котра замінює першу.

Марксів погляд на історію має і силу, й слабкість Гегелевої точки зору: її силу — в прониканні крізь факти до логічного вузла понять, що лежать в основі тих фактів; її слабкість — у вибиранні одного котрогось аспекту людського життя (у Гегеля — політичного, в Маркса — економічного) як такого, що в цьому розумінні є сам собою цілковито раціональним. Маркс, як і Гегель, наполегливо доводив, що історія людства є не якимось певним числом різноманітних паралельних історій, економічних, політичних, мистецьких, релігійних тощо, а однією-єдиною історією. Але, як і Гегель, він знов же уявляв цю єдність не як органічну цілість, де кожна нитка

/186/

кожного процесу, що розвивається, зберігає і свою неперервність, і тісний зв’язок із іншими нитками інших процесів, а як таку єдність, де є тільки одна неперервна нитка (у Гегеля — нитка політичної історії, у Маркса — історії економічної), а інші фактори не мають ніякої своєї власної неперервності, бувши, для Маркса, в кожний момент свого розвитку просто відбитками основного економічного факту. Це привело Маркса до парадоксальних висновків: коли, наприклад, певні люди дотримуються певних філософських поглядів, то для дотримування їх у тих людей немає ніяких філософських підстав, а тільки підстави економічні. Засновані на цій засаді історичні студії політики, мистецтва, релігії, філософії не можуть мати ніякої реальної історичної цінності; вони ж бо є простими вправляннями у дотепності, коли, наприклад, реальну й важливу проблему знаходження зв’язку між квакерством і банковою справою підмінюють тим, що кажуть: насправді квакерство є просто способом, у який банкіри думають про банкову справу. Цей марксівський парадокс є, одначе, просто симптоматичним свідченням антиісторичного натуралізму, яким заражена більша частина Марксової філософії і який найкраще можна проілюструвати, пославшись на його ставлення до Гегелевої діалектики.

Всім відомо, як Маркс похвалився тим, що він узяв Гегелеву діалектику й «поставив її з ніг на голову»; але сказав він більше, ніж хотів сказати. Гегелева діалектика починається із думки, переходить до природи й закінчується духом. Маркс не повернув цього порядку навпаки. Він удався тільки до першого й другого термінів, опустивши третій, а хотів він сказати, що, тоді як Гегелева діалектика починається з думки й переходить до природи, його діалектика починається із природи й переходить до думки.

Маркс не був претензійним невігласом у філософії, тож ні на мить не припускав собі, нібито пріоритет думки перед природою в Гегеля означає, що Гегель розглядає природу як продукт духу. Він знав, що Гегель, як і сам він, розглядав дух як продукт (діалектичний продукт) природи. Знав, що слово «думка», у тому розумінні, в якому Гегель називав логіку «наукою думки», означає не думаюче, а думане. Логіка для Гегеля є не наукою того, «як ми думаємо», а наукою платонічних форм, абстрактних сутностей, «ідей» — якщо ми не забуваємо приймати всерйоз Гегелеве застереження, що ми

/187/

не повинні припускати, нібито ідеї існують тільки в людських головах. Це було б «суб’єктивним ідеалізмом», а ця річ Гегелеві була відворотна. Згідно з його уявленням, «ідеї» просто потрапляють до людських голів, тому що люди здатні мислити, і коли б ті «ідеї» не були незалежними від людського думання ними, не було б тоді ані людей, ані навіть будь-якого світу природи, адже ці «ідеї» є логічним каркасом, у якому тільки й можливий світ природи та людей, немислячих і мислячих істот.

Ці «ідеї» утворили не тільки каркас для природи — вони зробили й каркас для історії. Історія як ті дії, в яких людина виразила свої думки, була в загальних обрисах своєї структури ще заздалегідь закладена тими умовами, що тільки за них може існувати мислительна діяльність, дух. Серед цих умов є й такі дві: по-перше, дух повинен виникнути й продовжувати мешкати у світі природи; по-друге, він повинен працювати, осягаючи ті необхідності, що ховаються за природою. Відповідно й історична діяльність людини, діяльність, що має місце чи продовжується, має місце чи продовжується в котромусь природному середовищі, бо інакше й не могла б відбуватися; але її зміст, себто що зокрема люди думають і що зокрема люди роблять, аби виразити цю думку, визначається не природою, а «ідеями», тими необхідностями, що їх вивчає логіка. Тож логіка є ключем до історії — в тому розумінні, що думки й дії людей, як їх вивчає історія, ідуть за взірцем, який є різнобарвним варіантом того чорно-білого взірця, що його заздалегідь уже накреслила логіка.

Ось про що думав Маркс, коли казав, що перевернув Гегелеву діалектику догори ногами. Роблячи ту заяву, Маркс мав на оці історію — чи не єдине, чим він дуже цікавився. Його зауваження зводилося до того, що, тоді як для Гегеля саме логіка, оскільки вона йшла поперед природи, мала визначати взірець, за яким розвиватися історії, а природа тільки й мала визначати, що оточення для розвитку історії, для Маркса природа була чимось більшим за довкілля для історії: вона була джерелом, із якого брався її взірець. Немає сенсу, гадав він, брати взірці для історії з логіки, подібно до того, як Гегель узяв знаменитий свій взірець для трьох стадій свободи: «У східному світі — вільний один; у греко-римському світі — вільних декілька; а в світі сучасному — вільні всі».

/188/

Чи не краще було брати взірці із світу природи, як те зробив Маркс, проголосивши свою не менш славетну формулу «первісного комунізму, капіталізму, соціалізму», значення термінів для якої відверто взято не з «ідей», а з природних фактів.

Маркс робив те, що заново стверджував основоположну засаду історичного натуралізму XVIII сторіччя — принцип, що історичні події мають природні причини. Не доводиться сумніватися в тому, що його повторне утвердження цієї засади мало й свою відмінність. Гегелівська сторона родоводу його думки дала їй право виплекати термін «діалектичний». Той матеріалізм, на якому так дуже наполягав Маркс, не був звичайним матеріалізмом XVIII сторіччя; це був «діалектичний матеріалізм». Різниця тут аж ніяк не нікчемна, але й перебільшувати її не слід. Діалектичний матеріалізм був усе ж таки матеріалізмом. І відповідно весь сенс Марксового чаклунського фокусу із гегелівською діалектикою зводився ось до чого: тоді як Гегель відірвався від історичного натуралізму XVIII сторіччя, але не досяг повністю такої історії, яка була б незалежною, проголосивши принаймні таку вимогу (адже історія, що не визнає ніякого авторитету, окрім логічної необхідності, не могла б обгрунтовано претендувати на звання незалежної), Маркс повернувся назад, до тієї вимоги, й ще раз віддав історію під владу природничої науки, вільною від якої проголосив був її Гегель.

Цей Марксів крок був ретроградством, одначе, подібно до стількох інших ретроградських кроків, ретроградським він більше видавався зовні, аніж був насправді, адже територія, евакуацію якої він здійснював, так ніколи й не була зайнятою по-справжньому. Гегель був висунув вимогу створити незалежну історію, але фактично цієї мети він не досяг. Він добачив, так би мовити, пророчо, що в принципі історію треба визволити із стану учнівства у природничої науки, але своєю власною історичною думкою він того повного визволення фактично не добився. Себто він не добився визволення стосовно того, що він звичайно називав історією, а саме історії політичної та економічної — тієї царини, в якій Гегель не був великим майстром і в якій сам здебільшого задовольнявся компілятивними методами. Одначе у своїй історії

/189/

філософії і тільки в ній він таки по-справжньому заволодів історичною нивою, і саме тут він, мабуть, переконався сам, як переконав і багатьох читачів, що його вимога незалежності для історичної думки є виправданою в принципі. Оце ж і є одна з причин того, чому діалектичний матеріалізм завжди мав найбільші успіхи в політичній та економічній історії, а в історії філософії — найбільші невдачі.

Хай навіть Марксове перевертання гегелівської діалектики догори ногами було кроком назад, воно ж було й підготовкою до дальшого поступу. Грунтувалось воно на реальностях ситуації, яку Гегель заповів своїм учням, і зокрема воно привело до великого поступу в розробленні того особливого різновиду історії, історії економічної, в якій Гегель був слабкий, а Маркс — винятково сильний. Коли все сучасне трактування історії філософії іде від Гегеля як великого сучасного знавця цього предмета, то все сучасне трактування економічної історії іде, в тому самому розумінні, від Маркса. І все ж сьогодні не можна вже лишати дослідницьку практику на тому місці, де полишив її Гегель стосовно історії філософії, чи там, де зоставив її Маркс стосовно економічної історії, ані не можна, щоб теорія історії ниділа там, де Гегель лишив її зі своєю «філософією історії», чи там, де зоставив її Маркс із своїм «діалектичним матеріалізмом». Це були вимушені засоби, якими такий тип історії, що не переріс іще компілятивної стадії свого розвитку, намагався приховати недоліки, що були тій стадії притаманні через прийняття нею неісторичних методів. Вони належать до ембріології і історичної думки. Адже ті умови, що їх виправдовували й фактично робили необхідними, більше не існують.