§3. Середньовічна історіографія

Середньовічна історіографія, що присвятила себе виробленню цих концепцій, є в одному розумінні продовженням елліністичної та римської історіографії. Не змінився метод. Середньовічний історик усе ще залежить у фактажі від традиції і не має ніякої ефективної зброї, щоб ту традицію критикувати. Тут він перебуває в однаковому становищі з Лівієм, зберігаючи і слабкість Лівієву, і його силу. Він не має засобів для дослідження розвитку тих традицій, що дійшли до нього, чи для аналізу їх, розкладання на всю різноманітність їхніх компонентів. Єдина його критичність є особистою, ненауковою, несистематичною, і ця критичність часто

/108/

заводить його в те, що нам видається дурною довірливістю. А з другого боку, його звіт часто засвідчує неабияку стилістичну вартість і силу уяви. Наприклад, скромний чернець із Сент-Олбенса, який залишив нам Flores Historiarum, приписувані Метью Вестмінстерському, розказав нам оповідки про короля Альфреда й пиріжки, про леді Годіву, про короля Кану та на узбережжі біля Бозема й таке інше, і ці оповідки можуть бути казковими, але є незнищенними перлинами літератури й заслуговують не менш за Фукідідову історію, аби їх плекали як κτηματα ες αιει [нетлінні скарби].

Але, на противагу Лівієві, середньовічний історик трактує цей матеріал із універсалістської точки зору. Навіть у Середньовіччі націоналізм був реальністю, зате історик, що лестив міжнаціональним чварам та національній гордині, знав, що він на хибному шляху. Його справою було не вихваляти Англію чи Францію, а оповідати оті gesta Dei [дії Господні]. Він бачив історію не як просту гру людських мет, де йому б стати на сторону своїх друзів, а як процес, що має свою власну об’єктивну необхідність, у яку виявляється втягнутим і найрозумніший та наймогутніший людський чинник, і то не тому, що Бог є лиховмисним руйнівником, як у Геродота, а тому, що Бог — прозірливий творець і має свій власний промисел, порушити який не дозволить жодній людині; таким робом людський чинник виявляється захопленим силою потоку божественного промислу, і той потік несе його, байдуже, чи згідно з його волею, а чи супроти неї. Історія як воля Господня порядкує сама собою, і її впорядкованість зовсім не залежить від волі діяча дати їй лад. Не плановані жодною людською істотою, виникають і втілюються в життя плани, і навіть ті люди, кому здається, начебто вони докладають зусиль супроти виникнення цих планів, насправді вносять до них свій внесок. Вони можуть убити Цезаря, але їм не зупинити падіння республіки; вже саме те убивство додає нову рису до того падіння. Отже, весь загальний хід історичних подій є таким критерієм, що дозволяє судити індивідів, які беруть у ньому участь ¹. Обов’язок індивіда полягає в тому, щоб стати знаряддям, охочим вико

_____________

¹ Славетний Шіллерів афоризм «Die Weltgeschichte ist das Weltgericht» [«Історія всесвітня — суд всесвітній»] є відомим середньовічним правилом, оживленим наприкінці XVIII сторіччя й типовим для тієї середньовічності, що багато в чому характеризувала романтиків.

/109/

нати свої об’єктивні завдання. Хай-но він надумає опиратися цьому обов’язку — він ані зупинить, ані змінить його; все, на що він спроможеться, так це забезпечить собі осуд від нього, занапастить себе й переведе своє життя на ніщо. Це — патристична, Отців Церкви доктрина: ранньохристиянський письменник Іполит дає визначення Дияволові як ο αντιταττων τοις κοσμικοις [ворогові всього світоладу].

Великим завданням середньовічної історіографії було відкрити й витлумачити цю високу мету чи божественний план. Адже то був план, що розгортався у часі, а отже, через певну низку стадій, і якраз віддзеркалення цього факту породило концепцію історичних діб, кожна з яких започаткувалась котроюсь епохальною подією. А вже одна ця спроба розрізнити періоди в історії є ознакою розвиненої і зрілої історичної думки, що не боїться інтерпретувати факти замість просто допевнюватися в них; але ж і тут, як і в усьому іншому, середньовічна думка, дарма що їй ніколи не бракувало хоробрості й оригінальності, показала себе неспроможною виконати свої обіцянки. Щоб проілюструвати це твердження, я візьму один-єдиний приклад із середньовічної періодизації. У XII сторіччі Йоахім Флорський поділив історію на три періоди: правління Отця, або ж Бога невтіленого, себто дохристиянська ера; правління Сина, або ж християнська ера; і правління Святого Духа, яка має початися у майбутньому. Це посилання на майбутню епоху висвітлює важливу характерну рису середньовічної історіографії. Коли середньовічному історикові кидали виклик, вимагаючи пояснити, звідкіля йому відомо, що в історії є взагалі якийсь план, він звичайно відповідав, що знає це з одкровення Божого; це була частина того, що Ісус відкрив людині стосовно Бога. І це одкровення, мовляв, не тільки дало ключа до того, що Бог уже зробив у минулому, а й показало нам, що Бог іще збирається зробити в майбутньому. Отже, одкровення Христове дало нам погляд на цілу історію світу, від його створення в минулому й до його кінця в майбутньому, як та історія проглядає в безчасовому й вічному видінні Божому. Тож середньовічна історіографія виглядала кінця історії як чогось наперед визначеного Богом і переданого через одкровення людині; отже, вона містила в собі й певну есхатологію.

/110/

Есхатологія завжди приходила в історію як сторонній складник. Історикова справа — знати минуле, а не майбутнє, тож як тільки історики заявлять, нібито вони здатні визначити майбутнє ще до його здійснення, так і знаймо: напевне щось у них негаразд із їхньою основоположною концепцією історії. Навіть більше: ми можемо достеменно знати, що ж саме там негаразд. А скоїлось ось що: вони розкололи єдину реальність історичного процесу на дві окремішності, одна з яких визначає, а друга є визначуваною: абстрактний закон і голий факт, універсальне й окреме. Вони гіпостазували загальне в несправжню окремішність, щодо якої припускається, ніби вона існує сама собою і для самої себе, і все ж у тій ізольованості вони уявляють її як таку, що визначає хід окремих подій. Загальне-універсальне, ізольоване таким чином від часового процесу, в тому процесі не працює — воно працює тільки над ним. Часовий процес є чимось пасивним, що його формує якась безчасова сила, прикладаючи до нього працю іззовні. Звідси випливає таке: оскільки ця сила працює достеменно в один і той самий спосіб за всіх часів, знання того, як вона працює нині, є також знанням того, як вона працюватиме в майбутньому, і коли ми знаємо, як вона визначила перебіг подій в будь-котрий виокремлений час, ми тим самим дізнаємось, як вона визначить це в будь-котрий інший час, і тому ми можемо передрікати майбутнє. Отже, в середньовічній філософії ця цілковита опозиція між об’єктивним промислом Божим і суб’єктивним завданням людини, уявлювана так, що промисел Божий виявляється як нав’язування історії певного об’єктивного плану, без будь-якого огляду на суб’єктивні цілі людини, неминуче провадить до тієї ідеї, що людські цілі не мають ніякого значення для ходу історії та що єдиною силою, котра визначає його, є божественна природа. Звідси випливає таке: коли здійснилось одкровення божественної природи, ті, кому це відкрилося через віру, можуть побачити через віру ж, яким повинне бути майбутнє. Може видатись, що це має якісь риси спорідненості з субстанціалізмом, але це є дещо цілковито відмінне, а саме — трансцендентальність. Бог у середньовічній теології є не субстанцією, а чистим актом; тоді як трансцендентальність означає, що божественна діяльність уявляється не як така, що працює в людській

/111/

діяльності й через неї, а як така, що працює поза нею та бере над нею гору; що не є іманентною у світі людської дії, а трансцендентно пронизує той світ.

У чому ж тут річ? А в тому, що маятник думки відхилився від абстрактного та однобокого гуманізму греко-римської історіографії й сягнув однаково абстрактного й однобокого теоцентричного погляду в історіографії середньовічній. Дія провидіння в історії визначається, але визначається у такий спосіб, що людині не лишається нічого робити. Одним із наслідків цього є те, що історики, як ми переконалися, уводили себе в оману, гадаючи, нібито вони можуть передбачити майбутнє. Ще одним наслідком цього є те, що у своєму заповзятому старанні виявити загальний план історії, вірячи при цьому, що цей план належить Богові, а не людині, вони схильні були шукати сутності історії поза самою історією, відвертаючись від людських дій, щоб вишукати план Божий, а це призводило до того, що фактичні деталі дій людини ставали для них відносно неважливими, і вони занедбували перший обов’язок історика, ту готовність докладати безконечні зусилля, аби з’ясувати, що ж сталося насправді. Ось чому середньовічна історіографія така слабка в критичному методі. І ця слабкість була не випадковою. Тут не залежало від обмеженої наявності у вчених джерел та матеріалів. Залежало від обмеженості не того, що вони могли зробити, а того, що вони хотіли зробити. Вони не хотіли доскіпливого й наукового вивчення дійсних фактів історії; чого вони хотіли, так це доскіпливого й наукового вивчення божественних атрибутів, такої собі теології, що надійно стояла б на подвійному підмурівку віри й розуму, і щоб вона надала їм спроможність визначати a priori, що мало трапитись і що має ще трапитися в історичному процесі.

Наслідком цього стало те, що коли середньовічну історіографію розглядають із точки зору історика — чистого науковця, того різновиду історика, що дбає тільки про точність фактажу, вона виглядає не лише незадовільною, а й свідомо, відворотно заплутаною; тож історики XIX сторіччя, які назагал прийняли суто академічний погляд на природу історії, поставилися до неї з крайнім браком симпатії. Сьогодні, коли ми не такі одержимі вимогою критичної точності, а більше зацікавлені у витлумаченні фактів, ми

/112/

здатні подивитися на неї прихильнішим оком. Ми настільки зійшли назад, до середньовічного погляду на історію, що міркуємо про нації та цивілізації, які підіймаються й падають, скоряючись якомусь такому законові, що має мало спільного з цілями людських істот, із яких складаються ті нації й цивілізації, і ми, либонь, не такі вже загалом і неприхильні до теорій, які вчать нас тому, що великомасштабні історичні зміни відбуваються завдяки якомусь такому різновидові діалектики, що діє об’єктивно й формує історичний процес через необхідність, яка не залежить від людської волі. Це веде нас до трохи ближчого контакту із середньовічними істориками, і якщо ми повинні уникнути помилок, до яких схильні призводити подібні до їхніх ідеї, нам корисно буде вивчати середньовічну історіографію і дивитись, як та антитеза між об’єктивною необхідністю і суб’єктивною волею призводила до занедбання історичної сумлінності, зманюючи істориків у не гідну вченого довірливість і сліпе прийняття традиції. У середньовічного історика було задосить виправдань для свого ненаукового в цьому розумінні підходу, адже ж ніхто доти ще не відкрив, як критикувати джерела й допевнюватись у фактажі по-науковому, бо це була праця для історичної думки тих сторіч, що прийшли на зміну Середнім вікам; але для нас, коли вже ту роботу зроблено, немає ніяких виправдань; і коли б ми повернулися до середньовічної концепції історії з усіма її помилками, то проілюстрували б і прискорили той занепад цивілізації, що його, передчасно, либонь, проголошують декотрі історики.