Частина II вплив християнства

§1. Фермент християнських ідей

Історія європейської історіграфії знає три великі кризи. Першою була криза V сторіччя до Р. X., коли народилась ідея історії як науки як така собі форма дослідження, ιστοριη. Другою була криза IV й V сторіч по Р. X., коли ідея історії була перемодельована під революційним впливом християнської думки. Я маю зараз описати цей процес і показати, як християнство відкинуло дві з провідних ідей греко-римської історіографії, а саме: (І) оптимістичну ідею людської природи й (II) субстанціальну ідею вічних сутностей, що лежать в основі історичної зміни.

(І). Той моральний досвід, що його виражало християнство, містив у собі як один із найважливіших складників розуміння людської сліпоти в дії: не випадкової сліпоти, викликаної індивідуальним браком прозірливості, а сліпоти необхідної, притаманної самій дії. За християнською доктриною, це неминучість, що людина повинна діяти в темряві, не знаючи, що ж вийде з її дії. Ця неспроможність досягнення цілей, ясно уявлюваних наперед, яка по-грецькому називається αμαρτια, «невлучення в ціль», більше не розглядається як випадкова — це вже постійний складник людської природи, котрий постає із становища людини як людини. Це — первородний гріх, на якому так наголошував св. Августин і який він пов’язував психологічно із силою природного бажання. Людська дія, з цього погляду, не є визначною у світлі цілей, наперед уявлюваних інтелектом; приводиться вона в рух a tergo [з допомогою тертя] безпосереднім та сліпим жаданням. І то не лише неосвічений простолюдин, а взагалі людина як така, що робить, що хоче робити, замість продумати розумний хід дії. Бажання є не приборканим конем Платонової метафори, а утеклим конем: «гріх» (якщо вдатися до цього технічного терміну теології), у який воно нас уводить, не є гріхом, що його ми вибираємо свідомо, аби скоїти; це — /наш

102/

внутрішній, первородний гріх, притаманний нашій природі. Звідси випливає, що здобутки свої людина завдячує не силам своєї власної волі та власного розуму, а чомусь, існуючому поза нею, що спонукає її прагнути цілей, яких варто добиватися. Тож людина поводиться, з погляду історика, начебто вона сама є мудрим архітектором своєї власної долі; але ж мудрість, появлена в її дії, належить не їй, бо це мудрість Бога, чиєю милістю бажання людини спрямувалися до достойних мет. Тож і плани, здійснювані через людську дію (такі плани, маю на увазі, як завоювання світу Римом), реалізуються не тому, що їх задумували люди, вирішуючи, чи добрі ж вони, й придумуючи засоби на їх виконання, а тому, що люди, роблячи час від часу те, що в ту мить їм хотілося робити, здійснювали промисли Божі. Ця концепція милості є співвідносною з концепцією первородного гріха.

(II). Християнська доктрина творення кинула виклик метафізичному вченню про субстанцію греко-римської філософії. Згідно з цією доктриною ніщо не є вічним, окрім Бога, і все інше створено Богом. Людська душа вже не розглядається як колишнє існування ab aeterno, і її несмертність у тому розумінні заперечується; кожна душа вважається новим творінням. Подібно ж і народи й нації, коли розглядати їх у сукупності, є не вічними сутностями, а творіннями Божими. І те, що Бог створив, Він же може й змінити, переорієнтувавши його природу на нові цілі; отже, виявом Своєї милості Він може здійснити розвиток у тому чи тому напрямку в характері особи чи народу, вже Ним створених. Навіть так звані субстанції, що їх терпіла ранньохристиянська думка, не є насправді субстанціями, як їх уявляли собі мислителі античності. Людська душа все ще називається субстанцією, але тепер вона уявляється як субстанція, створена Богом у певний час і залежить від Бога стосовно її продовженого існування. Світ природи все ще називається субстанцією, але з тим самим визначенням. Сам Господь усе ще називається субстанцією, але Його характер як субстанція визнається тепер непізнаваним: не тільки не відкритим для людського розуму без Його допомоги, але й навіть нездатним бути показаним. Усе, що ми можемо знати про Бога, це — Його Діяльність. Поступово, з дією цього ферменту християнства, зникли навіть ці квазісубстанції. Аж у XIII сторіччі св. Тома Аквінський викинув за борт концепцію божественної субстанції і визначив Бога в термінах діяльності як actus purus.

/103/

А в XVIII сторіччі Берклі відкинув геть концепцію матеріальної субстанції, а Г’юм — концепцію духовної субстанції. Тоді ж були й споруджені лаштунки для третьої кризи в історії європейської історіографії та для довго затримуваного приходу історії як, нарешті, науки.

Упровадження християнських ідей мало троякий ефект щодо способу, в який уявлялась історія:

(а). Зросло нове ставлення до історії, згідно з яким історичний процес є здійсненням не людських мет, а Божого промислу; Божий же промисел — це завдання для людини, мета, що повинна бути втілена в людському житті й через діяльність людських бажань, а роль Бога в цьому здійсненні обмежується визначенням наперед мети й визначенням час від часу предметів, яких бажають людські істоти. Таким чином, кожна людина-діяч знає, чого вона хоче, й того добивається, але не знає, чому вона того хоче; причиною, чому вона того хоче, є те, що Бог спонукав її хотіти ось це, аби прискорити процес здійснення Його промислу. В одному розумінні людина є діячем упродовж історії, адже все, що трапляється в історії, трапляється за її волею; в іншому ж розумінні — єдиним діячем є Бог, оскільки лише через вияв Божого провидіння здійснення людської волі в будь-котрий даний момент веде до саме цього результату, а не до відмінного наслідку. В одному розумінні, знов же, людина і є тією метою, заради якої й відбуваються історичні події, адже мета Бога — це благо людини; в іншому розумінні людина існує лише як засіб для здійснення Господньої мети, адже Бог створив її тільки на те, щоб виробити свій промисел у термінах людського життя. Завдяки цьому новому ставленню до людської дії історія дістала величезний здобуток, бо ж визначення того, що все, що трапляється в історії, необов’язково трапляється через чиєсь свідоме бажання, аби воно трапилося, є необхідною передумовою розуміння всякого історичного процесу.

(б). Цей новий погляд на історію уможливлює бачення не лише дій історичних діячів, але й існування, і природи самих цих діячів як знарядь промислів Господніх і тому як історично важливих. Достоту як індивідуальна душа є річчю, створеною в повноті часу, щоб мати саме ті характерні риси, яких вимагає час, якщо має бути сповнений промисел Бо

/104/

жий, так і річ на кшталт Риму не є одвічною сутністю, а проминущою річчю, що з’явилася на світ у підходящий час історії, аби виконати певну визначену функцію і щезнути, коли та функція буде виконана. Це було глибокою революцією в історичному мисленні; це означало, що процес історичної зміни вже уявлявся не таким, що тече, так би мовити, по поверхні речей, впливаючи тільки на їхні випадковості, а таким, що захоплює і саму їхню субстанцію і веде таким чином до справжнього творення та дійсного руйнування. Це — застосування до історії християнської концепції Бога не як простого робітника, що ліпить світ із праматерії, а як творця, хто з нічого викликає світ до існування. 1 тут історія дістала незмірний набуток, адже визначення того, що історичний процес творить свої власні засоби, так що окремі сутності на кшталт Риму чи Англії є не передумовами, а плодами того процесу, є першим кроком до осягнення особливих характерних рис історії.

(в). Ці дві модифікації в концепції історії взято, як ми переконалися, із християнських доктрин первородного гріха, милості й творення. А третя засновувалась на універсалізмові християнської позиції. Для християнина всі люди є рівні перед лицем Господа: немає жодного обраного народу, жодної привілейованої раси чи класу, жодної спільноти, чиї долі були б важливіші за судьби інших. Усі люди й всі народи є втягнутими у здійснення Божого промислу, й тому історичний процес є скрізь і завжди такий самий, і кожна його частина є частиною того самого цілого. Християнин не може задовольнитися римською, чи єврейською історією, чи будь-котрою іншою частковою і партикуляристською історією: він вимагає історії світу, всезагальної історії, чиєю темою був би загальний розвиток Божих промислів, складених для людського життя. Влиття християнських ідей переборює не тільки характерні для греко-римської історії гуманізм та субстанціалізм, а й її партикуляризм.