§5. Давньогрецький історичний метод і його межі

Цілком ясно, що саме так Геродот і уявляв собі свідчення й метод. Це не означає, ніби він некритично вірив у все, що тільки розповідали йому очевидці. Навпаки, на практиці він дуже критично ставився до їхніх оповідей. 1 тут знову він є типовим давнім греком. Давні греки загалом були вправні у практиці судочинства, тож для елліна не становило особливих труднощів застосувати до історичного свідчення той самий вид критики, який він звичайно спрямовував проти свідків у суді. Праця Геродота й Фукідіда засновується переважно на показаннях свідків, з якими той чи той історик мав особистий контакт. І його вміння дослідника зводилося до того факту, що він, напевне, мов на перехресному допиті, розпитував свідка минулих подій доти, доки в пам’яті самого інформанта історична картина тих подій поставала набагато повнішою і докладнішою, ніж була б, коли б той просто з власної волі захотів усе розповісти. В ході цього процесу у свідомості інформанта вперше мало скластися справжнє знання про колишні події, які той сприйняв, але про які мав доти тільки δοξα, а не επιστημη.

Таке уявлення про спосіб, у який той чи той давньогрецький історик збирав свій матеріал, свідчить про велику різницю між цим способом і тим, у який сучасний історик може використовувати оприлюднені мемуари. Замість легковірної певності з боку інформанта в тому, що його засновані на першому враженні спогади відповідають фактам, у його свідомості могли виробитися очищені й випробувані вогнем критики спомини, що витримали натиск запитань на кшталт: «А ти цілком певен, що запам’ятав усе це саме так? Чи не суперечиш ти зараз тому, що казав мені вчора? Як ти узгодиш твій звіт про цю подію із зовсім відмінною від твоєї

/79/

розповіддю того чи того чоловіка?» Безсумнівно, саме цей метод використання показань свідків і надав такої надзвичайної солідності й узгодженості тим розповідям, що їх врешті записали Геродот і Фукідід про Грецію V сторіччя до Р. X.

В істориків V сторіччя не було жодного іншого методу, що заслуговував би на ім’я наукового, але мав він три обмеження.

По-перше, він неминуче нав’язував своїм користувачам короткість історичної перспективи. Сучасний історик знає, що, коли б йому відповідна спроможність, він міг би стати інтерпретатором усього минулого людства; але хай там що могли думати давньогрецькі філософи про Платонів опис філософа як оглядача всього часу, вони б нізащо не зважилися припустити, що тими своїми словами Платон описує саме їх. Цим методом вони прив’язали самі себе, мов коротким ретязком, який відпускав їх настільки далеко, наскільки сягала жива пам’ять, а єдиним джерелом, яке вони могли критикувати, був свідок, із яким вони могли переговорити вічна-віч. Це правда, що вони переказують і події з дальшого минулого, але як тільки грецьке історичне писання пробує відірватися від свого ретязка, воно стає чимось набагато слабшим і ненадійнішим. Наприклад, ми не повинні уводити себе в оману думкою, ніби з тим, що Геродот розповідає нам про VI сторіччя, чи з тим, що Фукідід розказує нам про події перед Пентеконтаетією [П’ятдесятиріччям], пов’язана якась наукова цінність. Із погляду нашого, людей XX сторіччя, ці давні перекази у Геродота й Фукідіда вельми цікаві, але ж вони є чистою логографією, а не строгою наукою. Це — передання, які історик, переповідаючи їх нам, не спромігся піднести до рівня історії, бо нездатний був переплавити їх у тиглі єдиного відомого йому критичного методу. 1 все-таки цей контраст у Геродота й Фукідіда між малоймовірністю всього, що було давніше за живу пам’ять, і критичною точністю викладу того, що перебувало в межах живої пам’яті, є ознакою не невдачі історіографії V сторіччя, а її успіху. Головним щодо Геродота й Фукідіда є не те, що для них віддалене минуле все ще лежить поза межами наукової історії, а те, що в її рамки потрапляє минуле недавнє. Нау

/80/

кову історію щойно винайдено. Її царина все ще вузька, але в межах тієї царини вона міцно стоїть на ногах. До того ж ця вузькість охоплення матеріалу небагато важила для давніх греків, адже та неймовірна швидкість, із якою розвивалася й змінювалася їхня цивілізація, давала в їхнє розпорядження безліч першокласного історичного матеріалу в межах, установлених їхнім методом, тож із цієї причини вони й зуміли написати першорядні історичні твори, не розвиваючи того, чого насправді вони зовсім не розвивали: будь-якої живої зацікавленості сивою давниною.

По-друге, сам метод цих давньогрецьких істориків виключає вибирання теми. Геродот не міг би, подібно до Гіббона, почати з того, що забажав би написати велику історичну працю, а тоді питав би сам себе, про що ж йому писати. Єдиним, про що він міг би писати, були події, що трапилися в межах живої пам’яті людей, з якими він міг мати особистий контакт. Тут не історик вибирає тему, а тема сама вибирає історика; я маю на увазі, що історія пишеться тільки тому, що трапилися варті запам’ятовування речі, які просять, щоб знайшовся на них хронікер із числа сучасників, що їх бачили. Можна майже напевне сказати, що в Давній Греції не було істориків у тому розумінні, в якому були митці й філософи; не було людей, котрі б присвятили своє життя вивченню історії; історик був тільки автобіографом свого покоління, а автобіографія не є ж фахом.

По-третє, давньогрецький історичний метод унеможливлював збирання кількох окремих історій в одну історію, що охопила б їх усі. Нині ми вважаємо, що монографії на різні теми в ідеалі становлять частини такої собі універсальної історії, адже коли дбало підібрати їхні теми та дбало контролювати їхній діапазон і трактування, то вони могли б правити за розділи однієї-єдиної великої історичної праці; тож саме подібним чином такий письменник, як Гроут, і тлумачив Геродотову оповідь про Перську війну й Фукідідів звіт про війну Пелопоннеську. Але ж коли будь-котра дана історія є автобіографією якогось покоління, то її вже не переписати тоді, коли те покоління відійшло, адже загинуть ті свідчення, на яких вона засновувалась. Отже, працю, яку сучасник подій засновував на тих свідченнях, ніколи не можна буде включити до якогось більшого цілого, адже це —не

/81/

мов витвір мистецтва, дещо, наділене унікальністю й індивідуальністю статуї чи поеми. Твір Фукідіда є таким собі κτημα ες αιει [нетлінним скарбом], а Геродотову працю написано для порятунку славних подвигів від забуття з часом якраз тому, що коли вимре, пощезне їхнє покоління, цієї роботи вже не зробить ніхто й ніколи. Їм би видалося безглуздям, аби хтось надумав переписувати їхні історії чи вставляти їх до історії якогось довшого періоду. Ось чому для давньогрецьких істориків не могло бути й мови про щось таке, як історія Греції. Могла бути хіба історія якогось досить тривалого комплексу подій, як-от Перська чи Пелопоннеська війни; але це тільки за двох умов. По-перше, цей комплекс подій повинен бути сам у собі завершеним: він повинен мати початок, середину й кінець, достоту мов сюжет арістотелівської трагедії. По-друге, він повинен бути ευσυνοπτος, [зручним для огляду], мов арістотелівське місто-держава. Як Арістотель гадав ¹, що жодна спільнота цивілізованих людей під єдиним урядуванням не може перевищувати розміром кількість громадян, що можуть жити в межах досяжності поклику одного оповісника, обмежуючи таким чином величину політичного організму одним суто фізичним фактом, так і давньогрецька теорія історії передбачає, що ніяка історична оповідь не може сягати далі за число років людського віку, й тільки в його межах можуть бути застосовані наявні критичні методи.