§7. Елліністичний період

Після V сторіччя до Р. X. світогляд істориків зазнав розширення в часі. Коли давньогрецька думка, здобувшись на самоусвідомлення самої себе та своєї вартості, вирушила підкоряти світ, вона тим самим започаткувала таку сміливу справу, що одне покоління неспроможне було осягти масштабів його розвитку, але все-таки усвідомлення своєї власної місії надавало їй певності в істотній єдності того розвитку. Це допомогло давнім грекам перебороти той партикуляризм, що забарвив усю їхню історіографію до часів Александра Великого. Як на їхній погляд, то історія була по суті історією однієї котроїсь конкретної суспільної одиниці в один котрийсь конкретний час:

(І). Вони усвідомлювали, що та конкретна суспільна одиниця була всього-на-всього однією з-поміж багатьох подібних; і, в міру того, як вона вступала в контакт, дружній чи ворожий, з іншими протягом даного відтинку часу, ці інші з’являлися на сцені історії. Однак, хоча Геродот із цього приводу й повинен сказати щось про персів, він цікавиться ними не заради них самих, а тільки як ворогами греків — гідними поваги ворогами, але все ж ворогами й більш нічим. (II). Вони усвідомлювали, в V сторіччі й навіть раніше, що існує така річ, як людський світ, сукупність усіх окремих суспільних одиниць; називали вони її η οικουμενη, на відміну від ο κοσμος, світу природи. Але єдність цього людського світу для них була тільки географічною, а не історичною єдністю. Свідомість тієї єдності не була історичною свідомістю. Ідеї ойкуменічної історії, світової історії все ще не існувало. (III). Вони усвідомлювали, що історія конкретного суспільства, яким вони цікавляться, має велику протяглість в часі. Але вони не намагалися простежити її надто далеко вглиб минулого. Я вже пояснював причину цього. Єдиним придуманим доти справді історичним методом був той, що засновувався на перехресному допитуванні свідків; отже, задня межа царини будь-котрого історика диктувалася межами людської пам’яті.

Усі ці три обмеження були подолані в період, що дістав назву елліністичного.

(І). Символом парафіяльно-обмеженого світогляду еллінів V сторіччя є лінгвістичне розрізнення між греками й варварами. IV сторіччя не усунуло цього розрізнення, але скасу

/86/

вало його жорсткість. Це стало справою не теорії, а практики. В тогочасному світі відомим фактом стало те, що варвари могли робитися греками. Цю «грецизацію» варварів давні греки називали еллінізмом (ελληνιζειν означає розмовляти по-грецькому, а в ширшому розумінні — приймати грецькі манери й звичаї); тож елліністичний період є тим періодом, коли варвари засвоювали грецькі манери та звичаї. Таким чином давньогрецька історична свідомість, яка для Геродота була первісно усвідомленням ворожості між греками й варварами (Перські війни), стає усвідомленням співпраці між греками й варварами, такої співпраці, де перед ведуть греки, а варвари, йдучи під тим проводом, робляться греками, спадкоємцями грецької культури, а отже, й спадкоємцями грецької історичної свідомості.

(II). Завдяки завоюванням Александра Великого, в ході яких οικουμενη чи принаймні дуже велика її частина (причому частина, що включала всі негрецькі народи, в яких греки були особливо зацікавлені) стала єдиною політичною одиницею, «світ» зробився чимось більшим за простий географічний вираз. Він став історичним вираженням. Ціла Александрова імперія прилучилася тепер до єдиної історії грецького світу. В потенціальному розумінні її поділяла й ціла οικουμενη. Всяка більш-менш добре поінформована людина знала як доконаний факт, що грецька історія була єдиною вартісною історією від Адріатики до Індії та від Дунаю до Сахари. Для філософа, що взявся б розмірковувати над цим фактом, було цілком можливим поширити цю саму ідею на цілу ойкумену: «Каже поет: «Любе місто Кекропове!» Чи не скажеш ти: «Любе Зевсове місто?» Це взято, звісно, з Марка Аврелія ¹, II сторіччя по Р. X.; але ідея, ідея всього світу як єдиної історичної цілості, є типовою стоїчною ідеєю, а стоїцизм — це типовий плід елліністичного періоду. Саме еллінізм витворив ідею ойкуменічної історії.

(III). Але світову історію не написати було на самих свідченнях живих очевидців, тож потрібний був новий метод, а саме — компіляція. Треба було зшити історію, мов ковдру, з різноманітних шматків — матеріалів, узятих від «авторитетів», себто з праць попередніх істориків, що вже

_____________

¹ «Роздуми». — IV, 23.

/87/

написали історії конкретних суспільств у конкретні часи. Це є те, що я називаю методом «ножиць і клею», себто компілятивним історичним методом. Він полягає у запозичуванні уривків потрібного матеріалу в письменників, чию працю неможливо перевірити на геродотівських засадах, тому що свідків, які допомагали в тій роботі, уже немає серед живих. Як метод цей спосіб набагато поступається сократівському методу V сторіччя. Цей метод не є цілковито некритичним, оскільки можна й необхідно висловлювати судження, чи те або те твердження, зроблене тим чи тим авторитетом, є істинним. Але ним зовсім не можна користуватися, коли немає певності, що той чи той авторитет є загалом добрим істориком. Таким чином, ойкуменічна історія елліністичної доби (яка включає і римську добу) засновується на високій оцінці праці, виконаної партикуляристичними істориками доби еллінської.

Саме яскравість і неперевершеність праці, виконаної Геродотом та Фукідідом, відродила живу ідею V сторіччя в умах пізніших поколінь, збільшивши ретроспективний обшир історичної думки. Достоту так, як колишні досягнення великих митців залишили людям відчуття, що цінними є мистецькі стилі, котрі не належать до їхнього власного часу, аж зросло ціле покоління літературних та мистецьких знавців і дилетантів, для яких самодостатньою метою стало збереження класичного мистецтва й насолоджування ним, — так з’явилися й історики нового типу, які могли уявно відчувати себе сучасниками Геродота й Фукідіда, причому все ж лишаючись людьми свого власного часу, здатними до того ж порівнювати свої власні часи з тими, що проминули. Це минуле елліністичні історики могли відчувати як своє власне минуле, й таким чином стало можливим писати новий різновид історії, з драматичною єдністю будь-якої величини, — поки даний історик мав змогу збирати матеріали для неї та перетоплювати їх в одну-єдину історію.

§8. Полібій

Ідея цього нового різновиду історії повністю визріла в праці Полібія. Подібно до всіх справжніх істориків, Полібій має свою визначну тему; він має що оповісти, має оповідь

/88/

про визначні й вікопомні події, а саме — про завоювання світу Римом; але свою історію він розпочинає з моменту, віддаленого на 150 років від часу писання свого твору, так що його нива виходить завдовжки в п’ять поколінь замість одного. Його спроможність учинити таке пов’язана з тим фактом, що він працював у Римі, а римляни мали таку історичну свідомість, яка цілковито відрізнялася від грецької. Історія для них означала неперервність: успадкованість із давнини інституцій, скрупульозно збережених у тому вигляді, в якому їх одержано; формування життя за взірцем предківського звичаю. Римляни, гостро усвідомлюючи свою пов’язаність із власним минулим, дбайливо зберігали пам’ять про минуле; вони не тільки тримали вдома портрети предків — як видимий символ неперервної та недремної присутності своїх прабатьків, що спрямовують їхнє життя, а й плекали віковічні традиції своєї власної спільної історії до такої міри, якої не знали елліни. Ці традиції, безперечно, неминуче підпали під тенденцію проектувати риси пізнього республіканського Риму на його історію від найдавніших днів; але Полібій, із своїм критичним та філософським розумом, остерігався небезпек такого історичного спотворення, тож розпочав свою оповідь аж там, де, на його думку, вже були надійні авторитети, й, користуючись цими джерелами, ні на мить не дозволяв своїй критичній здатності задрімати. Саме римлянам, хоча вони й діяли завжди по науці елліністичного розуму, ми завдячуємо концепцію історії — як ойкуменічної, так і національної; історії, де героєм оповіді є неперервний і сукупний дух народу й де фабулою оповіді є об’єднування світу під проводом того народу. Але навіть тут ми ще не дійшли тієї концепції національної історії, як ми її розуміємо: національної історії як повної, так би мовити, біографії котрогось народу від самих його першопочатків. Для Полібія історія Риму починається з Риму вже повністю сформованого, змужнілого, готового йти вперед на виконання своєї завойовницької місії. Тут іще не зачіпається нелегка проблема зародження національного духу. Для Полібія даний, готовий національний дух є υποκειμενον [субстратом] історії, незмінною субстанцією, що лежить в основі всякої зміни. Достоту як давні греки не могли навіть подумати про

/89/

можливість постановки проблеми, яку ми мали б назвати проблемою походження еллінського народу, так навіть для Полібія немає проблеми походження римського народу; якщо він і знав перекази про заснування Риму (а в цьому не доводиться сумніватися), то мовчки виполов їх із свого поля зору як такі, що лежать поза тією точкою, з якої, за його уявленням, могла починатися історична наука.

З цією розширеною концепцією царини історії приходить і точніша концепція самої історії. Полібій уживає слово ιστορια не в його первісному й цілком загальному розумінні як такого, що означає всяке дослідження, а в його сучасному розумінні: тепер історія уявляється як особливий тип дослідження, що потребує мати своє власне наймення. Він виступає оборонцем претензій цієї науки на універсальне вивчення заради неї самої і вказує в першому ж реченні свого твору, що досі це не робилося; він думає про себе як про першого, хто уявив історію як таку певною формою думки, що має універсальну цінність. Але цінність цю він висловлює в такий спосіб, який показує, що він дійшов згоди з тією антиісторичною чи то субстанціальною тенденцією, що, як я вже казав вище, домінувала в давньогрецькій свідомості. Історія, відповідно до цієї тенденції, не може бути наукою, адже не може бути науки про пройдешні речі. Її цінність не є теоретичною чи науковою вартістю, вона може бути лише практичною цінністю — тим різновидом цінності, що його Платон приписував тій δοξα, квазізнанню того, що є не вічним і зрозумілим, а тимчасовим і відчутним. Полібій приймає і підсилює це поняття. Історія для нього є вартою вивчення не тому, що вона науково істинна чи довідна, а тому, що це — така собі школа, тренувальний майданчик для політичного життя.

Але коли б хто-небудь прийняв це поняття в V сторіччі (чого ніхто не зробив, адже Геродот усе ще думав про історію як про науку, а Фукідід, наскільки я розумію, взагалі не ставив питання про цінність історії), він би виснував, що цінність історії полягає в її здатності готувати окремих державних діячів, періклів абощо, до вмілого й успішного ведення справ їхньої власної громади. Такого погляду в IV сторіччі до Р. X. дотримувався Ісократ, але на час Полібія він став уже неможливий. Наївна самовпевненість еллінської

/90/

доби щезла разом із зникненням міста-держави. Полібій не вважає, що вивчення історії вбереже людей від повторення помилок їхніх попередників чи допоможе перевершити їх у мирських успіхах; той успіх, до якого здатне привести вивчення історії, — це успіх внутрішній, перемога не над обставинами, а над самим собою. Герої трагедій дають нам такий урок, що слід не уникати подібних трагедій у наших життях, а хоробро зносити їх, якщо вже доля накинула їх нам. Ідея долі, τυχη, нависає усією своєю ваготою в цій концепції історії, вносячи в неї новий елемент детермінізму. Полотно, на якому історик малює свою картину, дедалі більшає, і в міру цього маліє сила, приписувана індивідуальній волі. З’ясовується, що людина вже не володар своєї долі — в тому розумінні, що все, що вона намагається робити, веде до успіху чи браку його; адже володарем людини є її доля, і свобода її волі виявляється не в приборкуванні зовнішніх подій її життя, а в приборкуванні її внутрішнього характеру, з яким людина зустрічає ті події. Тут Полібій прикладає до історії ті самі елліністичні концепції, що їх стоїки та епікурівці прикладали до етики. Обидві ці школи сходилися в тій думці, що проблема морального життя полягає не в тому, як контролювати події у світі, що нас оточує, як навчали давньогрецькі моралісти-класики, а в тому, як зберегти чисто внутрішню цілісність і рівновагу духу, коли вже облишено спроби контролювати зовнішні події. Для елліністичної філософії самоусвідомлення вже не є, як було для еллінської думки, силою, покликаною завоювати світ; ні, це — цитадель, куди можна безпечно відступити із ворожого та непіддатливого світу.

§9. Лівій і Таціт

Через Полібія в руки Риму передається елліністична традиція історичного мислення. Єдиний оригінальний імпульс вона отримала від Лівія, кому належить величава ідея повної історії Риму від самих його першопочатків. Велика частина Полібієвої праці була виконана за методом V сторіччя, у співробітництві з його друзями із сципіонівського кола, які досягли кульмінаційних стадій в розбудові того нового римського світу. В Полібієвій оповіді компілятивний підхід до праці попередніх авторитетів зачіпав тільки вступну частину. У Лівія ж центр ваги зміщується. У нього вже не тільки

/91/

вступ, а й весь корпус твору компонується з допомогою «ножиць і клею». Все завдання Лівія — це зібрати докупи традиційні записи ранньої римської історії та перетворити їх на єдину неперервну оповідь — на історію Риму. Досі-бо не робилося нічого подібного — це було вперше. Римляни, несхитно впевнені у своїй вищості над іншими народами та у своїй монополії на єдині чесноти, які тільки варті були цього наймення, свою історію вважали за єдину, яку тільки варто було оповідати; тож історія Риму, як її розповідав Лівій, була для римського розуму не однією з багатьох можливих окремих історій, а всезагальною історією, історією єдиної по-справжньому історичної дійсності: ойкуменічною історією, оскільки саме Рим тепер, немов Александрова імперія, став світом.

Лівій був філософічним істориком; не таким філософічним, безперечно, як Полібій, але набагато філософічнішим, ніж будь-хто з пізніших римських істориків. Тож його передмова заслуговує на якнайпильніше вивчення. Я коротко прокоментую декілька її ключових моментів. По-перше, він вельми невисоко підносить наукові претензії своєї праці. 1 жодної претензії на оригінальність дослідження чи на оригінальний метод. Пише він так, ніби всі його шанси вирізнитися з-поміж натовпу історичних письменників залежать здебільшого від його літературних заслуг; і звісно ж, як погоджуються всі його читачі, ті заслуги неабиякі. Немає потреби цитувати тут похвали таких кваліфікованих критиків, як Квінтіліан ¹.

По-друге, він наголошує на своєму моральному завданні. Він зауважує, що його читачі, безсумнівно, воліли б почути про недалеке минуле, але він хоче, щоб вони прочитали й про віддалене минуле, оскільки бажає високо піднести перед ними моральний приклад тих ранніх днів, коли римське суспільство було просте й незіпсуте, а також показати їм, як у тій примітивній моральності закладалися підвалини римської величі. По-третє, він недвозначно заявляє, що історія — гуманістична. Нашій зарозумілості лестить, каже він, думка про наше божественне походження, але ж обов’язок історика — не лестити заро

________________

¹ «Про осв. ор.». — X, I, 101.

/92/

зумілості свого читача, а змальовувати вчинки й манери людей.

Ставлення Лівія до своїх авторитетних джерел подається іноді в хибному освітленні. Як і Геродота, його часто звинувачують у щонайгрубішій довірливості, але, як і Геродота, звинувачують хибно. Він старається, як тільки може, бути критичним, але ж та методична критика, до якої вдається кожен сучасний історик, ще не була винайдена. Перед ним була купа легенд, і все, що він міг зробити з ними, так це вирішити, покладаючись на своє розуміння, можна чи не можна їм довіряти. Перед ним були три шляхи: повторити ці легенди у всій їхній солідній докладності; відкинути їх; повторити їх із застереженням, що він не певен у їхній істинності. Отже, на самому початку своєї історії Лівій заявляє, що перекази про події, які передували заснуванню Рима, чи, радше, про події, які передували тим, що безпосередньо вели до того заснування, є скорше байками, аніж надійними переказами, і їх не можна ні стверджувати, ні критикувати. Тож він повторює їх обачливо, зауважуючи лише, що ці легенди виказують схильність звеличувати походження міста, перемішуючи божественні діяння з людськими; але як тільки він доходить до самого заснування Рима, то приймає перекази майже достеменно в тому вигляді, в якому вони потрапляють до його рук. Тут ми бачимо тільки щонайгрубішу спробу досягти історичного критицизму. Опинившись перед величезними розсипами традиційного матеріалу, історик приймає все це за його номінальною вартістю; він не робить жодної спроби дослідити, як ріс переказ, через які різноманітні спотворливі посередництва пройшов, поки дійшов до нього; тож він виявляється неспроможним перетлумачити той чи той переказ, себто пояснити його як такий, що означає щось інше, крім того, що він ясно говорить. Йому доводиться або приймати його, як він є, або ж відкидати, отже, загалом Лівій схиляється до того, щоб прийняти перекази на віру й повторити їх у незміненому вигляді.

Римська імперія не була добою потужного й прогресивного мислення. Вона зробила напрочуд мало в просуванні уперед по будь-котрій із тих стежок пізнання, що їх доти вже

/93/

відкрили давні греки. Якийсь час вона підтримувала життя в стоїчній та епікурійській філософіях, не розвиваючи їх, і тільки в неоплатонізмі появила хоч якусь філософську оригінальність. У природничій науці не зробила нічого такого, що перевершило б досягнення елліністичної доби. Навіть у прикладній природничій науці була вона украй слабка. Вона користалася елліністичною фортифікацією, елліністичною артилерією, а мистецтва й ремесла у неї були почасти елліністичні, почасти — кельтські. В історії вона зберегла інтерес, зате втратила силу. Після Лівія більш ніхто вже не брав на себе його завдання; годі й казати про те, щоб хтось заповзявся перевершити його. Пізніші історики або копіювали його, або скромненько обмежувались оповіддю про найближче минуле. Якщо говорити про сам метод, то вже Таціт являв собою занепад.

Коли зважити на те, який внесок зробив Таціт до історичної літератури, то він є велетенською постаттю, але дозволено буде й погадати, чи історик він узагалі. Він наслідує парафіяльно-відрубний світогляд еллінів V сторіччя, не наслідуючи їхніх чеснот. Він одержимий історією справ у самому Римі, нехтуючи Імперію чи бачачи її в спотвореному вигляді через окуляри римлянина-домосида, а його погляд на ці суто римські справи украй вузький. Його упередженість на користь сенатської опозиції ганебно очевидна; він поєднує зневагу до мирного адміністрування із захопленим вихвалянням завойовництва та військової слави; до того ж це його захоплення осліплене дивовижним невіглаством у справі реалій воєнної дійсності. Усі ці вади роблять його кумедно непідходящим для ролі історика раннього Принципату, але в основі своїй вони є тільки симптомами ще прикрішої і загальнішої вади. Найсправжнішою бідою для Таціта стало те, що він так і не продумав основоположних проблем свого задуму. Його ставлення до філософських підвалин історії — фривольне, тож він приймає поширений прагматичний погляд на її завдання в дусі скорше ритора, аніж поважного мислителя.

«Він заявляє, що завдання його твору — вихопити значущі взірці політичного пороку й доброчесності для потомства, аби воно відчуло до того огиду чи захват, і навчити

/94/

своїх читачів, хай навіть через таку оповідь, що, побоюється він, може стомити їх своїми одноманітними жахіттями; добрі громадяни можуть жити й під нехорошими правителями; та що не просто судьба чи непередбачений збіг обставин, а особистий характер і обачність, гідна поміркованість і стриманість найпевніше проведуть видатного сенатора неушкодженим через час небезпек, коли не тільки бунтар з одного боку, а й чи не так само часто і підлабузник із другого падає жертвою удару, як те підкаже хід подій чи навіть мінливий настрій володаря» ¹.

Ця позиція призводить у Таціта до систематичного спотворення історії, яку він представляє по суті як сутичку характерів: перебільшено добрих — із перебільшено поганими. Історія не може бути писана науково, якщо історик не вміє заново програти у своїй голові досвід людей, про чиї дії він розповідає. Таціт ніколи не пробував це робити; своїх персонажів він бачить не зсередини, з розумінням та симпатією, а ззовні, як прості спектаклі доброчесності чи пороку. Коли читаєш його описи такого собі Агріколи чи такого собі Доміціана, то неодмінно згадуєш, як Сократ сміявся з Главконових уявних портретів абсолютно доброї та абсолютно поганої людини: «Слово честі, Главконе, ти так завзято натираєш їх до блиску, мов ті статуї, що їх виставляють на змагання за винагороду!» ²

Таціта хвалять за виведені ним характери, але засади, на яких він змальовує характер, є фундаментально порочними; вони роблять з його характеропису насильство над історичною правдою. Дозвіл на це він знайшов, безперечно, у стоїчній та епікурівській філософіях своєї доби, на які я вже посилався: найбільш поразницькі філософії, що, виходячи із припущення, ніби добра людина не здатна завоювати лихий світ чи правити ним, навчали людину, як уберегтися і лишитись незаплямованою його лихістю. Ця фальшива антитеза вдачі індивідуальної людини та її суспільного оточення вип.

_____________

¹ Фюрно в: «Cornelii Taciti Аппаїшт Libri. I — IV, шкільне видання» (Оксфорд, 1886). — С. 3 — 4.

² Платон. Республіка. — 361 d.

/95/

равдовує, /в певному розумінні, Тацітів метод виставляння дій історичної постаті як таких, що просто випливають із її особистої вдачі; причому історик нітрохи не зважає ні на спосіб, у який дії людини можуть бути детерміновані почасти її оточенням і тільки частково її вдачею, ні на спосіб, у який сам характер людини може бути сформований силами її оточення. І справді, достоту як у Сократовому висміюванні Главкона, індивідуальний характер, що розглядається у відірваності від його оточення, є чистою абстракцією, а не реально існуючою річчю. Те, що людина робить, лише в обмеженій мірі залежить від того, яка це є людина. Нікому не дано нехтувати сили свого оточення. Тут або людина підкорить світ, або світ підкорить людину.

Отож Лівій із Тацітом і стоять пліч-о-пліч двома величавими пам’ятниками пустельності римської історичної мислі. Лівій узявся за дійсно велике завдання, але зазнав невдачі, бо ж надто простий його метод, аби з його допомогою дати раду всій тій складності матеріалу, й історія римської давнини в його викладі вийшла надто глибоко перейнятою казковими складниками, аби її можна було поставити поруч із найбільшими творами історичної думки. Таціт спробував узяти на озброєння новий підхід — психологічно-дидактичний; але це призвело не до збагачення історичного методу, а до його справжнього зубожіння, ставши показником занепаду рівня історичної чесності. Наступні історики, що жили за Римської імперії, замість подолати перепони, об які спіткнулися Лівій із Тацітом, навіть не дорівнялися їм у своїх здобутках. У той час як імперія собі розвивалася, історики дедалі більше стали вдовольнятися нікчемною справою компілювання, нагромаджуючи в некритичному дусі все, що знаходили у працях попередників, та перекомпоновуючи його без ніякої мети, окрім, у кращому випадку, напучування чи якого іншого різновиду пропаганди.