§6. Шеллінг

Шеллінг був молодший за Гегеля, тож можна сперечатися, чи ті доктрини, що у Гегеля спільні з Шеллінгом, Гегель виробив шляхом незалежного мислення, чи завдяки впливові Шеллінга. Але оскільки Шеллінг опублікував свою філософську систему (чи й не одну), куди увійшли його погляди на історію, задовго до того, як Гегель написав свій перший начерк про філософію історії в гейдельберзькій «Енциклопедії», доречно буде спочатку сказати дещо про погляди Шеллінга.

Ідеям Канта й Фіхте Шеллінг надав більш систематичного розвитку, спрямувавши свою думку на дві засади: по-перше, на ідею, що все, що існує, улягає пізнанню, себто є втіленням розумності або, в його власній термінології, є виявом Абсолюту; по-друге, на ідею співвідношення між двома термінами, які, хоч і є протилежностями, обидва в цьому розумінні є втіленням Абсолюту, адже сам Абсолют є такою тотожністю, в якій їхні відмінності зникають. Цей взірець із двох термінів пронизує всю його філософію.

За Шеллінгом ¹, існують дві великі царини пізнаваного: Природа й Історія. Кожна з них, як зрозуміле явище, є виявом Абсолюту, і кожна втілює його протилежним способом. Природа складається із речей, розсіяних у просторі, зрозумілість яких полягає просто в спробі їх розсіяння або ж у правильних і визначених відношеннях між ними. Історія складається із думок та дій різних розумів, які є не тільки зрозумілі, а й розумні, зрозумілі для самих себе, а не просто для чогось іншого, ніж вони самі; звідси випливає, що вони є адекватнішим утіленням Абсолюту, оскільки вони містять у самих собі обидві сторони знання-відношення, вони є і суб’єктом і об’єктом водночас. Як об’єктивно зрозуміла,

_____________

¹ «Система трансцендентального ідеалізму», 1800. Werke (Штутгарт і Аугсбург, 1858). — Ч. 1. — Т. НІ. — С. 587 — 604.

/174/

діяльність духу в історії є необхідна; як суб’єктивно розумна, вона є вільна. Хід історичного розвитку є, таким чином, повною генезою самоусвідомлення духу як водночас вільного й улеглого законові, себто морально й політичне автономного (тут Шеллінг вторує Кантові). Стадії, через які проходить цей розвиток, визначаються логічною структурою самого поняття (тут він іде за Фіхте); тож у своїх найбільших рисах він поділяється надвоє: першою є фаза, де людина осягає Абсолют як природу, де дійсність уявляється розбитою і розпорошеною на окремі реальності (політеїзм) і де політичні форми виникають і гинуть, мов природні організми, нічого після себе не лишаючи; а другою — та фаза, де Абсолют осягається як історія, себто як такий собі неперервний розвиток, де людина вільно випрацьовує завдання Абсолюту, співпрацюючи із провидінням у його плані для розвитку людської розумності. Це — сучасна доба, де людське життя управляється науковою, історичною та філософською думкою.

Найважливішою з концепцій, що їх тут намагається виробити Шеллінг, є та концепція, що в історії сам Абсолют набуває повного й довершеного існування. Навіть Фіхте гадав, що логічна структура цього поняття була довершеною ще до того, як почалася історія, і правила за попереднє припущення процесу; у Шеллінга динамічна структура Абсолюту не є основою для динамічного складника історії — вона ж і є самим тим елементом. Матеріальний всесвіт завжди був зрозумілим настільки, наскільки він завжди був виявом Абсолюту; але Абсолют не може бути тотожним із просто зрозумілим, оскільки проста зрозумілість є простою потенційністю, яка повинна актуалізуватись, стаючи справді зрозумілою. Природа, що є зрозумілою, вимагає, щоб пізнавач розумів її, і повністю виявляє свою сутність лише тоді, коли є розум, що пізнає її. Тоді вперше є дійсний пізнавач і дійсно пізнаване, і розумність, яка є Абсолютом, уже розвинулась до вищого й довершенішого вияву самої себе. Але тепер постає новий різновид зрозумілості: сам дух є не тільки пізнавачем, а й пізнаваним, і, отже, Абсолют не може задовольнитися таким становищем, де дух пізнає лише природу, — треба, щоб була ще й вища стадія, де б дух пізнавав самого себе. В міру розвитку процесу самопізнання,

/175/

нові стадії самопізнання збагачують дух, що пізнає, і таким чином створюють нові речі, аби він їх пізнавав. Історія — це часовий процес, де і пізнання, й пізнаване поступово входять в існування, а виражається це тим, що історію називають самореалізацією Абсолюту, де Абсолют означає і розум як пізнаване, і розум як пізнавача.