17. Європейське політичне співробітництво.

Європейське політичне співробітництво (ЄПС) термін, введений в 1970 році, що був синонімом координації зовнішньої політики Європейського союзу до тих пір, поки він не був замінений Спільної зовнішньої політикою і політикою безпеки прийнятої Маастрихтським договором (у листопаді 1993).

Протягом 1950-х і 1960-х років, країни-члени ЄС спробували надати внутрішнього ринку аспект зовнішньої політики, але ця спроба провалилася двічі. З метою реалізації ідеї створення наднаціонального Європейського співтовариства оборони глави урядів доручили своїм міністрам закордонних справ "вивчати кращий спосіб досягнення прогресу в справі політичного об'єднання, в контексті розширення ЄС." в ході зустрічі на вищому рівні в Гаазі (1969). Міністри закордонних справ згодом розробили Люксембурзький / Доповідь Давіньон (1970), який створив неофіційний міжурядовий консультативний механізм, в якому держави-члени могли б досягти «Масштабною політики» (Гинсберг 1989).

Європейська комісія, крім того, мала можливість висловити свою думку, якщо порушувалися питання її компетенції. Нарешті, ЄПС, не мало сильного Париж-орієнтованого секретаріату, на основі пропозицій Фуше. Нідерланди завжди були стурбовані цієї ідеї, оскільки вони думали, що вона може перетворитися на конкурента для Європейської комісії. ЄПС був змінений і посилений в Копенгагенському (1973) і Лондонському доповідях (1981 рік). Що було офіційно зафіксовано в Єдиному європейському акті (1986 року).

ЄПС мав змінний успіх. Протягом 1970-х років воно було активним гравцем у врегулюванні конфлікту на Близькому Сході конфлікт і в створенні Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Радянська війна в Афганістані (1979 рік) і війни в Югославії (1991-1995), проте, показали слабкість ЄПС.

18. Створення Європейського Союзу (єс).

На території Європи єдиними державними утвореннями, порівнянними за розмірами з Європейським союзом, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія. Ідея створення Сполучених штатів Європи вперше виникла після війни за незалежність США. Ця ідея отримала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Уїнстон Черчілль, який закликав 19 вересня 1946 у своїй промові в Цюріхському університеті до створення «Сполучених штатів Європи», аналогічних Сполученим Штатам Америки. Як результат, в 1949 була створена Рада Європи - організація, що існує досі (її членом є і Росія).

Європейська інтеграція проходила в кілька етапів.

Перший етап Європейської інтеграції У 1951 ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об'єднання вугілля і сталі. З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії. ЄЕС було засновано Римським договором 1957, який набув чинності 1 січня 1958. У 1959 членами ЄЕС був створений Європейський парламент - представницький консультативний, а пізніше і законодавчий орган.

Другий етап європейської інтеграції.

У 1967 році три європейські співтовариства (Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії) об'єдналися в Європейські співтовариства.

У 1979 були проведені перші прямі вибори до Європейського парламенту.

Третій етап Європейської інтеграції. У 1992 всі держави, що входять в Європейське співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу - Маастрихтський договір. Маастрихтський договір заснував три опори ЄС (pillars): Економічний і валютний союз (ЕВС), Загальну зовнішню політику та політику безпеки (ОВПБ), Загальну політику в галузі внутрішніх справ і юстиції.

У 1997р. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набув чинності в 1999р.). Основні зміни по Амстердамського договору стосувалися: загальної зовнішньої політики і політики безпеки ОВПБ, створення "простору свободи, безпеки та правопорядку", координації в галузі правосуддя, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю.

Четвертий етап Європейської інтеграції. 9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ до ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Це розширення ЄС можна назвати одним з самих амбітних проектів ЄС на даний час. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003.

1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбулося після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і в той час як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, у підсумку набрала ЄС поодинці.

1 січня 2007 відбулося чергове розширення Євросоюзу - входження в нього Болгарії та Румунії. Євросоюз перш попереджав ці країни, що Румунії та Болгарії належить ще чимало зробити в галузі боротьби з корупцією та реформування законодавства.

17 грудня 2005 офіційний статус кандидата на вступ до ЄС був наданий Македонії.

Лісабонський договір - міжнародний договір, підписаний на саміті ЄС 13 грудня 2007 року в Жеронімуш в Лісабоні. Покликаний замінити собою не вступила в силу Конституцію ЄС і внести зміни в чинні угоди про Європейський союз в цілях реформування системи управління ЄС.

1 липня 2013 двадцять восьмий державою-членом ЄС стала Хорватія.