38. Механізм «просунутого співробітництва» як спосіб делегування державами - членами додаткової компетенції органам Союзу.

Повага особливостей кожної держави неминуче призводить до розуміння того, що інтеграційні процеси в різних державах мають різну динаміку.

Між окремими країнами та групами країн встановлюються більш тісні зв'язки в певних сферах і тому збільшується обсяг відносин, регульованих вже на наднаціональному рівні. це явище отримало назву «просунутого співробітництва». По суті це виконують не універсальну, а диференційовану інтеграцію з урахуванням можливостей і потреб окремих держав і на основі їх вибору.

Практика просунутого співробітництва почалася в 1990-і роки. Прикладами цього був перехід до господарського і валютного союзу (зона євро в 2007 р включала тільки 13 з 27 держав, у 2009 р - 16 з 27 держав), а також Шенгенський процес (скасування перевірок на внутрішніх кордонах).

Гнучкість інтеграції виправдала себе. У 1997 р в Договір про Європейський Союз був включений спеціальний розділ 7: «Положення про посиленій співпраці», відповідно до якого допускалося делегування окремими державами-членами додаткових повноважень органам Європейського Союзу. У нових консолідованих версіях договорів просунуте співробітництво отримало досить широку характеристику: закріплено положення про його відкритому характері, про порядок прийняття рішення про посиленій співпраці (Договір про Європейський Союз - розділ 4, стаття 20; Договір про функціонування ЄС-частина 6, розділ 3).

З виникненням просунутого співробітництва рішення Євросоюзу щодо низки питань мають силу тільки для цієї групи країн.

39. Додаткові механізми зміцнення солідарності держав - членів між собою та єс у цілому.

Визнаючи і розширюючи можливості з розвитку більш інтенсивної інтеграції окремих держав-членів, як в рамках, так і поза рамками ЄС, Лісабонський договір 2007 слідом за проектом Європейської конституції 2004 одночасно заклав додаткові механізми щодо посилення солідарності всіх держав-членів один з одним і з Європейським Союзом в цілому.

Найбільш важливими з них є два, які юридично були відсутні в "старому" ЄС. Мова йде, по-перше, про принцип колективної самооборони (параграф 7 статті 42 Договору про Європейський Союз). Цей принцип передбачає обов'язок держав-членів надавати допомогу і сприяння тому з них, яке піддасться збройної агресії з-за кордону.

Допомогу і сприяння повинні надаватися всіма можливими засобами, але при дотриманні Статуту ООН, а також з урахуванням зобов'язань по Північноатлантичному договору 1949, який у статті 5 передбачає аналогічне зобов'язання в рамках НАТО. Посилання на НАТО була включена за наполяганням найбільш "євроатлантично" налаштованих держав-членів ЄС. Однак її наявність, як видається, може на практиці ускладнити досягнення самостійної колективної самооборони всередині Союзу, що не залежить від інтересів неєвропейських членів НАТО, таких як США і Канада.

Інший ключовий додатковий механізм забезпечення солідарності держав-членів ЄС офіційно названий установчими документами "умова солідарності" (стаття 222 Договору про функціонування Європейського Союзу) * (106). У даному випадку мова йде також про взаємодопомогу держав-членів ЄС, але в ситуації, коли одне з них піддається терористичній атаці або стає жертвою стихійного лиха або техногенної катастрофи ("катастрофи, викликаної природними факторами або людиною"). Не виключається і надання такої допомоги військовими засобами, наданими іншими державами-членами. В рамках "умови солідарності" на Європейський Союз в цілому, в свою чергу, покладено обов'язок координувати дії з надання згаданої вище допомоги (через Раду Європейського Союзу та складаються при ньому допоміжні органи), а одно проводити регулярну оцінку загроз, з якими стикається Союз ( через Європейський рада).

Ще одним принциповим питанням, яке безпосередньо зачіпає правове становище держав-членів в рамках Європейського Союзу, є роль національних парламентів в управлінні цією організацією, особливо, в питаннях підготовки законодавства ЄС. Відповідно до Лісабонського договору в установчі документи ЄС вперше включена стаття, яка визначила основні аспекти залучення парламентів держав-членів до його роботи (стаття 12 розділу II "Положення про демократичні принципи" Договору про Європейський Союз) * (107). Участь національних парламентів, таким чином, відтепер визнано в якості одного із загальних принципів функціонування цієї інтеграційної організації (див. Вище, пункт 2.3 коментаря).

Розглянуті вище форми (механізми) участі національних парламентів у функціонування Європейського Союзу є загальними для всіх його держав-членів, так як випливають безпосередньо з установчих документів ЄС. Поряд з ними держави-члени в індивідуальному порядку можуть встановлювати додаткові форми залучення своїх парламентів до європейських справ. Конституції багатьох країн ЄС містять на цей рахунок спеціальні положення.