74. Компетенція єс і питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки

Мети ОВПБ визначені в 11 статті Ніццького Договору про Європейський Союз 2001 року. До їх числа відносяться: захист спільних цінностей, фундаментальних принципів, незалежності та цілісності Європейського Союзу відповідно до принципів Статуту ООН; зміцнення безпеки ЄС; збереження миру і міжнародної безпеки на зовнішніх кордонах Союзу відповідно до принципів Статуту ООН і Гельсінського Заключного Акту та цілями Паризької хартії; розвиток міжнародного співробітництва; сприяння поширенню демократії, системи правової держави, поваги до прав людини і фундаментальних свобод.

У Стратегії європейської безпеки (грудень 2003) були позначені основні проблеми світової політики і загрози для ЄС. У цьому документі містився заклик до «більш активним, послідовним і вмілим» діям у розвитку взаємного співробітництва. Врегулювання кризових ситуацій було визначено в якості основної перспективної завдання. Найважливіші проблеми і процеси у сфері міжнародної безпеки були перераховані наступним чином: наростання залежності і вразливості ЄС у сфері транспорту, енергетики, інформації під впливом глобалізації; поширення бідності і хвороб; загострення конкуренції у сфері забезпечення природними ресурсами і джерелами енергії. Особливо говорилося про те, що безпека виступає неодмінною умовою розвитку.

У документах, що стосуються ОВПБ, підкреслюється, що держави-члени повинні діяти злагоджено і солідарно. Політика кожної країни окремо не повинні суперечити союзної політиці в цілому. Правда, в свою чергу ОВПБ не має права завдавати шкоди зовнішній політиці окремих країн і їхніми зобов'язаннями по лінії участі в НАТО та інших організаціях (ст. 17). Стаття 19 Ніццького договору зобов'язує держави-члени координувати дії в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Передбачається також співпраця дипломатичних місій в третіх країнах щодо захисту інтересів громадян ЄС (ст. 20). Нарешті, міститься зобов'язання держав ЄС, що входять до Ради Безпеки ООН на правах постійних членів, координувати свої дії з іншими країнами ЄС.

У грудні 2007 року глави держав та урядів країн-членів ЄС підписали Лісабонський договір, складений на основі Конституційного договору Європейського Союзу 2004 року (точну назву - Договір про заснування конституцію для Європи) 2. Третій розділ цього документа був присвячений питань Спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки. У порівнянні з нормами, які сьогодні визначають межі комунітарної зовнішньої і оборонної політики, ОВПБ більшою мірою інституціоналізована: введення поста міністра закордонних справ ЄС вінчає еволюцію зовнішньополітичних органів Союзу. Проект Конституції надає Європейському Союзу статус юридичної особи, що спрощує його відносини з третіми країнами та міжнародними організаціями. Проте стара проблема суперництва між Радою і Комісією за контроль над ОВПБ не вирішена.

75. Загальна оборонна політика єс. Інституційні механізм і повноваження

Підписавши Маастрихтський договір про створення Європейського союзу в грудні 1992 р, глави держав і урядів погодилися поступово розвивати загальну зовнішню політику та політику безпеки (ОВПБ). Це передбачало, крім подальшої економічної інтеграції, здійснення зовнішньополітичної інтеграції та спільне вирішення питань, що відносяться до безпеки Союзу, в тому числі і формування єдиної оборонної політики, яка могла б бути перетворена з часом у спільну оборону (Ст. J) 1. Хоча Маастрихської договір і згадував принцип спільної зовнішньої політики, проте в ньому зберігся принцип узгодженості дій.

Держави ЄС так і не змогли досягти консенсусу щодо інституційного вигляду загальної політики в галузі безпеки та оборони (ОПБО), про яку йшлося в Маастрихтському договорі.

На міжурядової конференції ЄС (1996-1997 рр.) Франція, Німеччина, Італія, Бельгія та Люксембург представили проект "Про поступової інтеграції ЗЄС до ЄС". Він припускав поетапне, протягом 10 років, повномасштабне злиття цих організацій. Проект був відхилений насамперед через протидію з боку Великобританії. На думку британського прем'єра Тоні Блера, подібна ідея послабить європейську безпеку, підірвавши оборонний союз Європи та США в рамках НАТО8. На саміті в Амстердамі було прийнято рішення про збереження автономії ЗЄС, але при збереженні перспективи інтеграції Західноєвропейського союзу в Європейський союз. При цьому в спеціальному протоколі обмовлялося, що протягом року після вступу його в силу (2 жовтня 1997) ЄС і ЗЄС вживуть заходів щодо зміцнення взаємного співробітництва.

У Брюссельській декларації ЗЄС, прийнятої на надзвичайному засіданні Ради міністрів цієї організації у липні 1997 р, було зафіксовано право ЄС доручати ЗЄС виробляти і втілювати в життя рішення, "які мають оборонні аспекти". За наполяганням німецької та французької сторін в Амстердамський договір було включено положення про те, що Європейська рада може без скликання нової урядової конференції виробляти спільну політику в галузі оборони. У разі одноголосного прийняття рішення воно передається в національні парламенти для ратифікації.

Підсумком урядової конференції стало значне розширення керівних повноважень Європейської ради. Так звані Петерсберзькі завдання Західноєвропейського союзу (гуманітарні та рятувальні акції, завдання по збереженню миру і військові операції в осередках криз, включаючи миротворчі заходи) були включені в Договір про Європейський союз. Відповідно до рішень Амстердамського саміту обидві організації розпочали створення Групи політичного планування та раннього сповіщення. Перед нею стоять завдання відслідковувати ситуації, що мають відношення до спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки ЄС; аналіз національних інтересів держав - членів ЄС і ЗЄС та їх вплив на формування ОВПБ і ОПБО.