68. Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р в правовій системі Європейського Союзу

Конвенція про захист прав людини та основних свобод, також відома під неофіційною назвою Європейська конвенція з прав людини, є одним з основних документів Ради Європи. Цей міжнародний договір підписаний в 1950 році і набув чинності 3 вересня 1953. Конвенція встановлює невід'ємні права і свободи для кожного і зобов'язує держави гарантувати ці права кожній людині, яка знаходиться під їх юрисдикцією.Головна відмінність Конвенції від інших міжнародних договорів у галузі прав людини - існування реально діючого механізму захисту декларованих прав - Європейського суду з прав людини (скор. ЄСПЛ), який розглядає індивідуальні скарги на порушення конвенції. Будь-який громадянин або житель країни Ради Європи, який вважає, що його права і свободи, закріплені якої-небудь статтею Конвенції, було порушено, має можливість звернення до Європейського суду з прав людини, якщо відповідна стаття була його країною ратифікована.

Членами Конвенції є всі країни Ради Європи. Нові держави-члени зобов'язані підписати її при вступі до Ради Європи та ратифікувати протягом одного року. У тексті Конвенції можна виділити дві частини: перелік захищаються прав і порядок діяльності Європейського суду.Протоколи № 2, 3, 5, 8, 9, 10, 11, 14біс (втратив чинність після набрання чинності протоколу № 14) та № 14 присвячені змінам в порядку діяльності Суду, як і не вступив поки в силу, на 2013 рік, протокол № 15.

Конвенція: Стаття 2. Право на життя, Стаття 3. Заборона катування, Стаття 4. Заборона рабства та примусової праці, Стаття 5. Право на свободу та особисту недоторканність, Стаття 6. Право на справедливий судовий розгляд, Стаття 7. Покарання виключно на підставі закону, Стаття 8. Право на повагу до приватного і сімейного життя, Стаття 9. Свобода думки, совісті і релігії, Стаття 10. Свобода вираження поглядів, Стаття 11. Свобода зборів і об'єднань, Стаття 12. Право на вступ у шлюб, Стаття 13. Право на ефективний засіб правового захисту, Стаття 14. Заборона дискримінації (відноситься тільки до прав, закріпленим Конвенцією та її протоколами),

Протокол № 1: Стаття 1. Передбачає право на мирне користування своїм майном, Стаття 2. Право на освіту, Стаття 3. Право на вільні вибори.

Протокол № 4: Стаття 1. Заборона ув'язнення за борги, Стаття 2. Свобода пересування, Стаття 3. Заборона вислання громадян, Стаття 4. Заборона колективного вислання іноземців,

Протокол № 6: Стаття 1. Скасування смертної кари (обмежена мирним часом)

Протокол № 7: Стаття 1. Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, Стаття 2. Право на оскарження вироків по кримінальних справах у другій інстанції, Стаття 3. Компенсація в разі судової помилки, Стаття 4. Право не бути судимим або покараним двічі, Стаття 5 . Рівноправність подружжя.

Протокол № 12: Стаття 1. Загальна заборона дискримінації

Протокол № 13: Стаття 1. Скасування смертної кари

69. Хартія Європейського Союзу про основні права 2000, особливості та характеристика

Хартія основних прав Європейського Союзу є документом, що закріплює деякі основні права.

Формулювання цього документа була узгоджена на рівні міністрів і була включена в проект конституції для Європи. Однак проект конституції був знехтуваний на референдумах у Франції та Нідерландах. Посилання на скориговану в 2007 році Хартію була також включена в більш пізній Лісабонський договір, який набув чинності 1 грудня 2009 року. Застереження про обмежене застосування Хартії зроблені Сполученим Королівством, Польщею та (неформально) Чехією.

Суд Європейських співтовариств постановив у 1996 році, що договори про заснування Європейського союзу, не дають йому можливість приєднатися до Європейської конвенції з прав людини, незважаючи на це всі держави-члени сої / ЄС, підписали конвенцію (Рішення 2/94 «Приєднання спільноти до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод »від 28 березня 1996 року).

Після цього, Європейська рада в Кельні (3/4 червня 1999) поставив завдання розробити статут конвенції. Установчі збори по конвенції пройшло в грудні 1999 року, проекти були затверджені 2 жовтня 2000. Європейська Рада (13/14 жовтня 2000) одноголосно схвалив проект і направив його на розгляд до Європейського парламенту та Європейської комісії.

Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада 2000, а Комісія 6 грудня 2000. Голови Європейського парламенту, ради і комісія підписали і проголосили хартію від імені своїх установ 7 грудня 2000 в Ніцці. Таким чином, три вищезазначених установи Європейського союзу (рада, комісія і парламент) постановили, що хартія, відповідає всім формальним вимогам (на даний момент) щоб представляти основні принципи прав людини союзу. Однак юридичної сили Хартія з цими рішеннями не набула чітких.