51. Порівняльна характеристика вчення про вродженні ідеї р. Декарта і вчення про людину як «як чисту дошку» Дж. Локка. Суспільно-політичні погляди Дж.Локка та т.Гоббса.

Вчення Декарта про вроджені ідеї являє собою своєрідний розвиток платонівського положення про справжні знання як пригадування того, що закарбувалося в душі, коли вона перебувала у світі ідей. Під вродженими ідеями Декарт розумів всього лише «ембріональний» характер думок, для пояснення яких необхідна діяльність « природного світла» розуму, можливого тільки у дорослих людей. Дані ідеї, на думку Декарта, не скуплені в досвіді, вони притаманні духовної субстанції спочатку, тому їх можна вважати вродженими.

До «вроджених ідей» Декарт відносив:

а) поняття (буття, Бог, число, тривалість, тілесність, структурність, воля та інші);

б) судження-аксіоми («у ніщо не буває властивостей», «з нічого не буває нічого», «не можна одночасно бути і не бути »,« у кожної речі причина »,« ціле більше своєї частини »

Локк заперечував думку Декарта і доводив, що людський розум від народження є «tabula rasa», тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній:

1. внутрішній — це джерело знань про внутрішній світ людини;

2. зовнішній — це джерело постачання інформації про об’єктивний світ. Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.

У цей період усе більшої уваги набувала суспільно – політична думка, а саме практичний характер політичних наук. Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. у політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.

В основу теорії держави англійський філософ та політичний мислитель Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважав, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх». Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи керівний орган, який би, завдяки своїй владі над людьми, поклав край загальній війні. «Суспільний договір» за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б, у свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти в ім’я усіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об’єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали всі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя.

Дж. Локк же уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й держави. За Локком, людина від народження має природні права (на життя, волю й власність). Приватна власність для неї — засіб творення вільного суспільства. Локк продовжив аналіз суспільного договору, трактуючи його як установу громадянського суспільства й підкреслюючи, що держава підкоряється суспільству й особистості. У державному устрої варто передбачити поділ влади таким чином, щоб створенням законів займалися одні особи й установи, а виконанням цих законів — інші, тобто розділити владу на законодавчу й виконавчу. Судова влада розчинялася у виконавчій. Перше місце приділяється владі законодавчій як верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Разом з тим, вони зовсім не є пасивними придатками законодавчої влади й мають на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.