119. Класична наука, її основні установки. Криза класичної науки на межі хіх-хх ст.. Некласична (посткласична) модель науки, її характерні риси.

Класична наука (XVI-XVII ст.) ознаменувала генезис науки як такої, як цілісної триєдності, особливої ​​системи знання, своєрідного духовного феномену та соціального інституту.

Математика - універсальна мова науки, основа аналітичних досліджень (Р. Декарт), індуктивний метод (Ф.Бекон). Геліоцентрична система світу (Н. Коперник).Відокремлення науки від філософії.

Галілей - розгляд проблеми руху, що лежить в основі класичної науки. Панувало уявлення про рух, ще Арістотеля: він відбувається, якщо існує сила, яка веде тіло в рух, нема сили, що діє на тіло, немає і руху тіла. Щоб рух тривав, необхіден опір, в порожнечі рух неможливий, юо нема опору.

Закон інерції, сформульований І. Ньютоном. Галілей: досвід "теоретично навантажений".

Ідеї ​​закону інерції і застосований Галілеєм метод заклали основи класичної фізики. Принцип відносності Галілея, перетворення Галілея, принцип інерції і інші поняття безпосередньо увійшли до механіки Ньютона, з якої й почалося класичне природознавство і класична наука. Великий внесок Ньютона і в математику, і в оптику, але головне - механіка.

Галілей, Ньютон, Лейбніц, Декарт будували цілісну картину світобудови. В основі механістичної картини світу лежить метафізичний підхід до досліджуваних явищ природи як не пов'язаних між собою, незмінним і не розвиваються.

Критеріями істинності в такій картині світу є експеримент ("практика - критерій істини"), однозначний логічний висновок з більш загальних посилок (дедукція). Методологічний принцип класичного природознавства - незалежність об'єктивних процесів в природі від суб'єкта пізнання, відокремленість об'єкта від засобів пізнання.

Далі відхилення від класичних її канонів. Некласична наука

Перша некласична ідея - еволюційна теорію Ч. Дарвіна. Відповідно до цієї теорії біологічні процеси в природі протікають складним, незворотнім, зигзагоподібним шляхом, який на індивідуальному рівні абсолютно непередбачуваний. Г. Лоренц, А. Пуанкаре та Г. Мінковський ще наприкінці XIX століття почали розвивати ідеї релятивізму, піддаючи критиці усталені уявлення про абсолютний характер простору і часу. Ці та інші революційні з точки зору класичної науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці цінностей, що дісталися від класичної спадщини.

Наукова революція - М. Планк і А. Ейнштейн. Планк ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, А. Ейнштейн створив спеціальну і загальну теорію відносності.

Простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою. Тим самим завданням теорії відносності стає визначення законів чотиривимірного простору, де четверта координата - час. Побудував математичну теорію броунівського руху, розробив квантову концепцію світла, а за відкриття фотоефекту в 1921р. йому була присуджена Нобелівська премія.

Сталася в некласичній науці і переоцінка ролі досвіду і теоретичного мислення в русі до нових результатів. Перш за все, була зафіксована і усвідомлена парадоксальність нових рішень з точки зору "здорового глузду". У класичній науці такого різкого розбіжності науки зі здоровим глуздом не було. Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін, - "філософія життя". Макс Вебер не розділяє різко природні та соціальні науки, а підкреслює їх єдність і деякі загальні риси. Предметом соціального пізнання для Вебера є "культурно-значуща індивідуальна дійсність. Вебер віддає перевагу причинному поясненню порівняно із законом.. Ідеальний тип - це раціональна теоретична схема, яка не виводиться з емпіричної реальності безпосередньо, а подумки конструюється, щоб полегшити пояснення "неозорого різноманіття" соціальних явищ.