53. Особливості та специфіка філософських ідей і.Г.Фіхте та в.І.Шелінга.

Іоганн Готлиб Фіхте (1762-1814) - другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, жагучий патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристсько-етичного напрямку, сміливий новатор, який свідомо взявся за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна.

Філософію Фіхте вважав фундаментом всього наукового знання - "Науковчення", наукою наук і джерелом людської могутності, тому що вона вивчає загальні методи і форми пізнання, займається обґрунтуванням всякого знання взагалі.

Центральна проблема філософії Фіхте - воля. Він стверджував, що принцип нашого життя є "абсолютна свобода волі". Розвиваючи кантівські ідеї про активність суб'єкта в пізнанні, бажаючи звільнити суб'єкт від будь-якої зовнішньої визначеності, Фіхте починає свою філософію із самосвідомості особистості, з "Я". В акті самосвідомості людина народжує свій дух, свою волю, творить не тільки себе, але і світ навколо себе. Разом із самосвідомістю ("Я есмь ", "Я сам роблю себе") покладається і його протилежність - "не- Я" ("Відчуження Я"), а також їх синтез в абсолютному суб'єкті. "Пульсація", збіг і розпадання цих протилежностей - основа буття по Фіхте, а також метод його пізнання. Таким чином, Фіхте розкрив внутрішню структуру одного з головних законів діалектики - закону єдності і боротьби протилежностей, почавши спробу об'єднати усередині активного, вільного, творчого суб'єкта буття і свідомість, практичне і теоретичне, природу і людину, суспільство і особистість. Розвиток суспільства, наприклад, Фіхте, представляє як процес відчуження Я в сферу культури і у той же час прагнення знову злитися, прийти до тотожності із собою. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливе, тому що це було б припиненням усякої діяльності; тому людська історія - нескінченне наближення до ідеалу. Фіхте розглядає нації як колективні особистості, кожна з яких має своє особливе призначення. Ця ідея була однієї з основних в європейському романтизмі і отримала розвиток у Ф. Шеллінга.

Першоосновою буття, по Шеллінгу, є абсолют - як тотожність суб'єктивного і об'єктивного, духовного і природного, що утримує в собі можливість всіх взагалі визначень. Абсолют у такій же мірі народжує Всесвіт, у який творить його художник; а Всесвіт - тотожність абсолютного організму і абсолютного твору мистецтва (система естетичного пантеїзму).

Природа як породження абсолюту, як доцільне, як форма несвідомого життя розуму перебуває в постійному розвитку. Джерелом "нескінченної діяльності" природи служить взаємодія протилежно спрямованих сил. Використання діалектичного принципу протиріччя у вивченні природи дозволило Шеллінгу зробити ряд геніальних здогадів, які пізніше були підтверджені в природознавстві: наприклад, про єдність електричних і магнітних процесів, про єдність процесів збудження і гальмування в психіці і ін.

Вищим етапом розвитку абсолюту, поверненням його до самого себе є не соціальна і моральна дія, а художня творчість, а найбільш доконаним способом пізнання - естетичне споглядання (інтуїція).