74. Т.Шевченко про мову, національну свідомість, свободу-Волю, справедливість-Правду.

Шевченко завершив процес формування нової української літератури, розвинув і утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, могутню зброю в розвитку культури українського народу. Шевченко спростував великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує, і погляди русифікованого, «освіченого» панівного класу на українську мову як на мужицьке «нарєчіє». Рідну мову він розглядав як культурне надбання, найбільшу культурну цінність народу, виступав проти її засмічення, за подолання примітивізму, закликав навчатися чужого й не цуратися свого.

Свобода є центральною категорією для всіх великих європейських поетів-романтиків ХІХ ст. В поета поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, для нього воля народу була одночасно конкретною і особистою волею кожної окремої людини в загальному. Поет вважає, що добро не може існувати без волі. Тому він не раз, говорячи про «добро», замінює виразами «воля, справедливість, правда». Тут уже помітний вплив просвітницької думки. Ці три чинники: силу, волю-свободу, справедливість-правду, – Шевченко розглядає як взаємозв’язані державотворчі елементи». Фундаментальною основою філософських концепцій Т.Шевченка в творах історико-політичної групи є наголошення на вірі в неминучість змін, у тріумф правди і волі, бо ж, пізнаючи правду, людина доростає до волі.

Романтичне світобачення, у традиціях якого сформувався Т. Шевченко,покликало до життя такі риси його поезії, як загострене почуття громадянства і національної свідомості, зробило предметом творчого осмислення історичний шлях і долю українського народу. Воля, як ідеал національного життя, як засада народної свідомості, що керувала історичним шляхом України та виробляла відповідні історичним умовам форми політичного життя, – це невмирущий і незабутній зміст українського національного життя в його минулому.

75. «Хутірська філософія» п.Куліша.«Філософія серця» п.Юркевича.

"Хутірська філософія", "Листи з хутора", філос. поеми і статті Куліша спрямовані на пошуки відповідності між розвитком культури і цивілізації .

Хутір у К. — не тільки первісне нац. середовище, протиставлене русифікуючій урбанізації, своєрідний заповідник для збереження етносу, а й простір внутрішнього духовного розвитку людини в її єднанні з природою, навіть у поверненні до природного стану, з яким етико-гуманістичне просвітительство пов’язувало не тільки високі моральні якості людини, а й могутність її розуму. Природний стан є альтернативою цивілізації з її технократизмом, занепадом моральності, егоїзмом, ренегатством щодо віри й національності, руйнуванням історично усталеного способу народного життя, органічної народної культури.

За задумом К., "хутірська філософія" має поєднати позитивне знання про світ з ірраціональним переживанням незбагненності вищої сили, якою перейняті й природа, й життя людини, і тим самим сприяти погодженому з природою і не зіпсутому цивілізацією повнокровному народному життю. Економічною його підвалиною має служити хліборобська праця на засадах приватної власності та індивідуальної свободи. Вона стане ґрунтом відродження нац. еліти, "лицарів духу", яким належить віднайти втрачену нац. ідентичність і утривалити її в іст. діях спільноти, в її культурних досягненнях, без яких "неможливо виробити елементарні форми державності" та "централізуватися в собі".

К. у провіденціалістському дусі обґрунтовує думку про те, що нац. ідеали й непроминальні цінності минулого відродяться, утриваляться в народному житті й стануть основою для творення нових непересічних національно-культурних цінностей, що є необхідною передумовою перетворення України з "нації етнографічної" в "націю політичну."

Для К. це є моментом того розвитку нац. і загальнолюдського духу, який він уважав самодостатнім процесом, самоціллю.

Філософія Серця» П.Юркевича.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Серце у філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя. Філософ дійшов висновку, що світ як система життєдайних, сповнених краси й знаменності явищ, існує й відкривається спершу для глибокого серця, а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що їх розв´язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.І стина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, «філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати, знаходити й своєрідно розуміти такі душевні стани, що за своєю духовністю й життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм духовного життя. Тобто розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.