81. Прагматизм як філософська течія. Вчення про істину. Суб’єктивний досвід як джерело пізнання.

Прагматизм як філософська течія започаткований в 70-ті роки XIX ст. Ч. С. Пірсом. Головним постулатом філософського прагматизму є життя та знання. Таким чином, прагматизм практично не чим не відрізнявся  від гуманізму. Вагому роль у прагматичній філософії відіграє людський досвід. Досвід для прагматиків відіграє велику роль у формуванні світогляду та філософії. На думку Пірса  вся філософія до прагматизму не мала ніякого значення  і вона була хибною, оскільки філософи – попередники не мали концепції прагматизму,  тому  і їхні філософські системи не мали жодного практичного значення для суспільства. На відміну від філософії, релігія та етика відігравали важливу роль у формуванні людства, адже їхні закони на практиці допомагали суспільству існувати. Хоча і етика та релігія формувалася і  підпорядковувалися  під окремий суспільний клас, якому були вигідні ці релігійні та моральні закони.

Також прагматики приділяли велику  роль  у своїх роздумах науці. На думку Пірса,  наука – це рушійна сила людства,  завдяки якій  світ розвивається. У науці є безліч теорій та гіпотез, які мають істинність, на відміну від філософських та релігійних гіпотез та теорій, яких практично не можливо раціонально довести. Релігія для людини є не лише частиною віри але і своєрідним досвідом, хоча з часом цей досвід  може породити сумнів, і тоді людина може відкинути свою стару релігію та прийняти нову.  Таким чином прагматики пояснювали перехід людей з однієї релігії в іншу релігію.

Чарльз Сандерс Пірс (1839–1914) – американський філософ, логік, математик, природознавець. На його думку, "реальне існування" є результатом втручання духу в цілісну і неперервну стихію буття, вичленування з цього універсуму речей з їх зв'язками і відношеннями, встановлення загальних законів їх будови і функціонування. Дія (діяльність), за Пірсом, є основною формою людської життєдіяльності, має не рефлекторний, а свідомий і доцільний характер. Сама ж істина розглядається Пірсом як загальновизнане колективне вірування, до якого по кожному вивченому питанню прийшло б певне співтовариство дослідників, якби процес пізнання був безмірним. Недосяжність такої ідеальної межі у будь-якому кінцевому дослідженні повертається у нього визнанням абсолютної істини як "регулятивної ідеї", а істинність будь-якого певного результату наукового дослідження – колективною домовленістю вчених, де істинним вважатиметься те, відносно чого в даний час відсутні вагомі сумніви. Наближення до такої істини досягається через неперервне виправлення помилок, покращення результатів і висування досконаліших гіпотез. Стосовно значення понять, то їх функціонування треба розглядати з точки зору не минулого, а майбутнього, враховуючи ті чи інші можливі наслідки. Прагматична максима Пірса тут більш ніж очевидна: "наша ідея будь-якої речі є ідеєю її чуттєвих наслідків". У космологічних поглядах Пірс обстоював принцип еволюції Всесвіту, рухомою силою якого є прагнення до досконалості, де дух не тільки раціоналізує світ, а й вносить в нього почуття любові, гармонійності, які невід'ємні від творчої свободи. Вище втілення духу він вбачав у Богові, до якого людина звертається всіма своїми помислами, почуттями досконалості, любові та віри, бо в поведінці людини завжди є раціонально непізнаванний "залишок", що вимагає віри. Ідеї Пірса залишаєшся тривалий час непоміченими і тільки в 1898 р. були відроджені та розвинуті У. Джеймсом. Американський філософ, з іменем якого власне пов'язується становлення та оформлення прагматизму як філософського напрямку. Свої філософські погляди У. Джеймс характеризував як "радикальний емпіризм", що визнає єдиною "речовиною" світу досвід. У системі цього "радикального емпіризму" прагматичні ідеї Пірса постають як особлива теорія істини, як метод, завдання якого полягає в уладненні філософських та інших суперечностей виявленням практичних наслідків кожного вчення, їх співставлення та оцінки.