14. Буддизм, його змістовні характеристики, гуманістичний вимір.

Філософія буддизму була породжена самим духом Древньої Індії, у якій на той час, зложилася найбільш багата світова культура пошуку «істини» - пошуку духовного звільнення, просвітління. Культура ця сторіччями створювалася лісовими пустельниками, йогинами й аскетами, що практикували різні методи медитації й шукали способів знайти істину. У число цих пустельників протягом семи років входив і Будда.

Традиційно, філософія буддизму бере свій відлік із проповіді Будди про «чотири шляхетні істини», які відкрилися у стані просвітління.

Теми істин: 1) про страждання; 2) причині страждання; 3) про усунення причини страждання; 4) про шляху, що веде до припинення страждань.

1) Людське буття сповнене стражданнями.

2) Причина страждань – людські прагнення.

3) Подолати в собі прагнення – означає подолати страждання.

4) Подолати страждання можна, дотримуючись «вісімкового шляху».

Вісімковий шлях включає три основні пункти: культуру поводження (правильні думка, слово, дія), культуру медитації (правильні усвідомлення й зосередження) і культуру мудрості (правильні погляди).

Культура поводження — це п'ять (або десять) основних заповідей: не вбий, не бери чужого, не бреши, не пияч, не прелюбодействуй; а також чесноти щедрості, доброзвичайності, смиренності, очищення й т. п.

Культура медитації — це система вправ, що ведуть до досягнення внутрішнього умиротворення, отстраненности від миру й приборканню страстей. Культура мудрості — знання чотирьох шляхетних істин

Із всіх чотирьох шляхетних істин саме восьмеричний шляхетний шлях становить філософію буддизму. Будда не просто говорить про можливість звільнення, але й указує шлях, випливаючи якому кожна людина власними силами, без допомоги Будди, здатний досягти волі й сам стати буддою. Все це дуже відрізняється від інших відомих релігий — жодне релігійне навчання не визнає, що людина може своїми зусиллями зробити себе богоподібною істотою

Уставши на цей шлях, можна прийти до вищої мети людини — виходу із круговороту перероджень (сансари), а виходить, до припинення страждань і досягненню стану звільнення — воно і є нірвана. Проходження тільки моральним заповідям приносить лише тимчасове полегшення

Своїх послідовників Будда призиває постійно працювати над собою в ім'я порятунку, а не витрачати час на просторікування про предмети, яких вони не знають із власного досвіду.

15. Основні школи Стародавнього Китаю та їх ідейний зміст.

VI–III ст. до. н.е. називають «золотим віком» китайської філософії. Китайці з великою пошаною ставилися в цей час до мудреців-філософів, яких немало з’явилось на той час. Їх шанобливо називали «досконаломудрими». Кажуть, що в цей час у Китаї вели суперництво між собою «сто шкіл», однак така велика цифра – це звісно ж перебільшення.

?Дао-де-цзя (даосити) засновник напівлегендарна постать Лао-Цзи (VI–V ст. до н.е.) Сіма Цянь називає її «школою великого шляху». Першоосновою світу філософи цієї школи вважали « Дао». Дао – це першопочаток, світобудова, доля, закон, шлях тощо. Слідувати Дао означає перебувати у стані «бездіяльності». Це поняття є головним моральним принципом для даоситів: «Якщо не шанувати мудреців, то в народі не буде сварок. Якщо не цінувати різних предметів, то не буде злодіїв серед народу... Здійснення бездіяльності завжди приносить спокій», а тому «досконаломудрий... надає перевагу бездіяльності». Ця теорія поширювалась і на процес пізнання: «Не виходячи із двору, можна пізнати світ. Не виглядаючи з вікна, можна пізнати Дао». Представники цієї школи вважали всіх людей рівними від природи («піднебесна належить усім») і навіть учили про утопічне суспільство «датун», у якому всі люди будуть рівними між собою.

?Інь-Янь-цзя. Ця школа навчала, що Дао породжує Єдине, а Єдине у свою чергу породжує два начала – Інь і Янь, які символізують протилежності взагалі: світло і темряву, день і ніч, чоловіче і жіноче начало, сонце і місяць, небо і землю, спеку і холод. Взаємодія Інь і Янь породжує п’ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево і метал, а вже з цих речовин утворюється весь світ.

?Жу-цзя (конфуціанці), засновник Кун-Цзи (551–479 рр. до н.е.), латинізоване ім’я Конфуцій. Кун-Цзи нічого не писав, але його думки зібрані у книзі під назвою «Люнь-юй» (V ст. до н.е.), книзі, яку вчило напам’ять не одне покоління китайців). На відміну від даоситів, які проголошували першоосновою світу Дао, у конфуціанців такою першоосновою є «Небо». Небо – це доля, першооснова, першопричина, природа, божественне начало, яке диктує свою волю людині. Конфуціанці визнавали існування «вродженого знання», тобто вважали, що деякі знання людина має вже від природи, від народження, здобуті в навчанні знання є більш низького рівня і, зрештою, знання, здобуті з простого досвіду, є найнижчими. Кун-Цзи та його послідовники займалися переважно питаннями, пов’язаними із правилами людського життя та суспільним устроєм Кун-цзи вважав, що у моральній і політичній діяльності слід дотримуватись заповітів і традицій, викладених у «давніх книгах», які називають «шістьми канонами конфуціанства

Конфуцій різко критикував тих, хто хотів замінити ритуали і традиції, що діяли в тодішньому суспільстві, на єдине законодавство.

?Мо-цзя (Моїсти) поділяли думку конфуціанців про небо, як першооснову світу, однак з деякими ідеями конфуціанської філософії вони не погоджувалися. Вони заперечували існування «вродженого знання», про яке писали конфуціанці й акцентували увагу на емпіричному досвіді. Мо-Цзи писав, що «знання повинне мати основу і джерело». Моїсти також відкидали богообраність правителя, заперечували проти того, що влада має передаватись у спадок і закликали призначати правителем «наймудрішого» шляхом виборів і на договірній основі.

?Фа-цзя(легісти) – критикували конфуціанців, називаючи їх теорії «грою у слова» і дитячою грою у «приготування вишуканих харчів із піску». У приватному та державному житті слід керуватись не ритуалами, а законами («фа»). Подібно моїстам вони виступали й за те, щоб здібні люди мали доступ до влади у країні не зважаючи навіть на те, що вони походять із низів.

?Мін-цзя (софісти). Про них Сіма Цянь пише, що ці люди досягли «високого мистецтва у суперечці» і займалися пошуком співвідношення назв «імен» («мін») із предметами дійсності («ши»), які вони називають. Єдиним джерелом знань представники Мін-цзя вважали поняття. Чи існувала ця школа насправді – невідомо. Вчені в цьому сумніваються дотепер. Якщо вона й існувала, то відомо, що приведенням понять у відповідність із дійсністю займалися і представники інших шкіл, наприклад, моїсти.