112. Криза нормативістського розуміння права в сучасній Україні і необхідність формування юридичного типу праворозуміння.

Нормативістський (статистський, позитивістський) тип праворозуміння. Назва даного типу праворозуміння походить від французького слова "etat" - держава. Згідно з даним підходм, право створюється або санкціонується державою. Таким чином, право - це сукупність норм (правил поведінки) встановлених або санкціонованих державою у формі закону. Ідеї, що є характерними для даного типу праворозуміння висловлювались ще древньогрецькими софістами, свій подальший розвиток, цей тип праворозуміння отримує під час формування західноєвропейських абсолютистських держав та утвердження капіталістичних відносин, а філософське обґрунтування в ученні позитивізму.

Загальна характеристика статистського типу праворозуміння: - право ототожнюється з законом держави; - право - це зовнішній нормативний порядок, що підтримується за допомогою фізичного примусу; - право виразник волі держави; - питання про справедливість права, його моральну обґрунтованість, відповідність правосвідомості, тобто питання про ціннісну легітимацію права, як і питання про його реальну комунікативну дію - не розглядаються прихильниками правового етатизму з предмету юридичної науки або визнавався неіснуючим.

Недоліками статистського типу праворозуміння є абсолютизування формальної сторони права та ігнорування його змістовної сторони (прав особи, моральних засад юридичних норм і т.п.), а також перебільшення ролі держави у встановленні ефективних норм права. У зв’язку з цим виникає необхідність формування юридичного типу праворозуміння.

Для юридичного типу праворозуміння характерна та чи інша версія розмежування права і закону (позитивного права). При цьому під правом мають на увазі дещо об'єктивне, що не залежить від волі, розсуду чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади, тобто певне, відмінне від інших соціальне явище зі своєю об'єктивною природою та специфікою, своєю сутністю, відмінними принципами і т. ін. Також в межах юридичного типу праворозуміння науковці виділяють два підходи: 1) природно-правовий підхід, що виходить з визнання природного права, що протистоїть праву позитивному; 2) лібертарно-юридичний підхід, який виходить з розмежування права і закону (позитивного права) і під правом має на увазі не природне право, а буття і нормативне вираження (конкретизацію) принципу формальної рівності (як сутності і відмінного принципу права).

113)Філософія як методологія дослідження права. Антропологічний, діалектичний, феноменологічно-екзистенціальний, герменевтичний, комунікативно-філософський підходи до пізнання права

антропологічний підхід дозволяє здійснити «людський вимір» даного феномена. Аналізоване право оцінюється з позиції висновків про природу людини та цінностей, що з нею пов'язані, з огляду на її роль у механізмі реалізації права людини на освіту. Це дозволяє зробити висновки про: спрямованість аналізованого права на задоволення потреби людини в безперервному розвитку своєї особистості шляхом здобуття знань, умінь, навичок, формування властивостей і побудову гармонійних відносин у суспільстві; необхідність активної позиції людини для повноцінного втілення права на освіту в життя; потребу гарантування аналізованого права як цінності, безпосередньо пов'язаної з людиною.

діалектичний підхід. Врахування категорій і законів діалектики дає змогу з'ясувати поняття права людини на освіту, спираючись на загальні закономірності прав людини, тобто те, що забезпечує розуміння сутності даного явища. Застосування діалектичного підходу дозволяє виділити в характеристиці права людини на освіту такі фактори, як обумовленість аналізованого права приватним і публічним інтересами; існування тісного взаємозв'язку між суб'єктивним юридичним правом та обов'язком; правом людини на освіту й іншими правами людини; його детермінованість соціально-економічними умовами, що характерні для певного суспільства і держави. Цей підхід робить можливим здійснення всебічного аналізу права людини на освіту як явища, що перебуває в постійному розвитку, тісному взаємозв'язку та взаємодії з іншими соціальними явищами.

представники екзистенціальної феноменології впевнені у тому, що саме повсякденна реальність справляє вирішальний вплив на мотивацію поведінки людини, формування її ідеалів, почуттів, переконань, звичок, навичок тощо, тобто того, що можна найбільш повно врахувати у процесі соціальної гармонізації, зокрема такому його аспекті, як правовідносини.  Оцінюючи значення екзистенційно-феноменологічних концепцій для відродження природно-правового типу мислення, можна зазначити, що вони є необхідною умовою формування нової інтерсуб’єк- тивістської моделі правосвідомості. У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедливість як підставу права вважають формою людського співіснування, способом буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачається в екзистенції як вільній самореалізації людини.

Для герменевтичного напрямку характерний розгляд права як тексту, що нерозривно пов'язаний з суб'єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклад конкретних текстів можна характеризувати як дво- чи багатозначний феномен, бо текстові від моменту створення притаманна неоднорідність, що розуміється як символ. Герменевтичний підхід до філософії права розвиває також французький філософ П. Рікьор. Виділяючи чотири різновиди суб'єкту (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікьор показує, що правова проблема виникає завдяки втручанню іншої особи в зв'язку із збитком, завданим іншому.

Комунікативний підхід(К.-О.Апель, Ю.Хабермас). Ця теорія також герменевтична, але, в той же час, відмовляється від побудови онтології права. В ній дається комунікативне рефлексійне обгрунтування права через "аргументацію в дискурсі". Норми права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що носить процедурний характер. Одначе цей дискурс повинен співвідноситись з ідеальною комунікацією (аналог "природного права"), яка як регулятивна ідея показує направленість раціонального обгрунтування норм і служить критерієм для установлення "істинного консенсусу". Розробляючи консенсусно-комунікативну концепцію обгрунтування норм і цінностей, Апель і Хабермас виступають проти вульгарно-онтологічного виведення їх з "життя", з "буття", вважаючи, що рефлексивно-посвідчуючі трансцедентально-нормативні умови аргументації належать підструктурі людського буття в світі.

114.Право, культура, цивілізація. Особистість і право. Гуманістична сутність права. Людська гідність як джерело права

Право - складне громадське явище. Воно визначається станом суспільства і ступінню його розвитку, а також рівнем культури, станом економіки і товарно-грошових стосунків. Загальний хід руху права в значній степені визначається і етнічним побутом народу.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках, що специфічно для їхньої історичної долі, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб'єкта права виступає в якості “належного”, ідеалу для права. “Ідеал права, — пише російський філософ Б.П. Вишеславцев, — є вільний суб'єкт, homo sui iuiris, автономна особистість, що сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрямок дій” Структура особистості являє собою єдність взаємодоповнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію й орієнтації на автономію, єдність індивідуальності (“внутрішнього Я”) і персональності (“орієнтації на Іншого”). Відсутність установки на самореалізацію не забезпечує внутрішньої гідності особистості і, відповідно, прагнення захистити цю гідність.

У силу відзначених обставин право в одному зі своїх вимірів  антропологічному, може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єктом, що в и з н а є таким же суб'єктом будь-якого іншого. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення складає задачу політико-правових інститутів . Правова антропологія як розділ філософії права досліджує гуманістичні основи права.

Визнання гідності джерелом прав і свобод людини робить визначальним верховенство принципу природної гідності. Отже, конкретні права і свободи, а також усі інші норми повинні бути інтерпретовані на тлі людської гідності. Деякі вчені вказують, що людська гідність є однією з свобод людини . Інші вчені стверджують, що гідність людини є її правом. Однак право людини на гідність розглядається як засадниче щодо інших прав людини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод Таке право також розглядається як абсолютне .тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, які підпорядковуються певному режиму. Це право породжує так звані абсолютні обов’язки інших суб’єктів. Повага гідності особи має характер відносин, що ґрунтуються на нормах права та моралі, на принципах свободи та взаємовідповідальності. Тому охорона і захист особи, її гідності, прав і свобод є першочерговим завданням правової держави – держави реальних прав людини.