84. Філософія персоналізму.М.Бердяєв, е.Муньє, ж.Марітен. Вчення п’єраТейер де Шардена про еволюцію.

Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка сформувалася наприкінці XIX ст. в Росії та США. Розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога. В основі проблематики персоналізму стоїть питання про «кризу людини».  Дотримується принципу плюралізму - багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей та теїзму - особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношенні з найвищим началом.

Представник російського персоналізму М. Бердяєв вважав, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».

Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологічний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна частина, яка визначається співвідношенням з цілим.

Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі

М. Бердяєв не вірив у можливість самореалізації людини у зовнішньому світі. Для нього конфлікт між духовним та матеріальним був абсолютним.

Головний представник французького персоналізму Е. Муньє (1905-1950 рр.) оголошує християнське вчення про особистість основою релігійного перевороту в житті суспільства, що дає змогу створити певне «суспільство особистостей», подібно до християнської общини. Оскільки особистість перебуває у ворожих відношеннях з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем: вона повинна увійти в себе, «зосередитись». Внутрішні властивості особистості - «покликання», «інтимність» - повинні, згідно з Муньє, зберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особистості між собою. Головний спосіб самоствердження особистості - внутрішнє самовдосконалення.

У соціальних поглядах Муньє закликає до суспільного оновлення, до «персоналістської та общинної революції», яку він відрізняє від соціалістичної революції, що веде до колективізму. Ця революція повинна бути водночас і духовною, і економічною, вона має створити умови для «розквіту» особистості та відсутності конфліктів у суспільстві. Вона мислиться як результат поширення персоналістського вчення серед людей.

Французький мислитель Е. Муньє звертає увагу на практичний бік життєдіяльності, визначає роль праці (дисциплінована працю дає людині впевненість), пише про три основні „виміри особистості” – покликання, втілення та об’єднання.

З іменем Жака Марітена пов’язують так званий католицький або томістський персоналізм, У царині соціальної філософії Ж.Марітен відштовхується від томістського розуміння особистості і приходить до визначення основ та принципів соціально-філософського напряму, який окреслює як інтеґральний гуманізм або персоналізм. Відправним пунктом у ньому виступає критика середньовічної концепції Божого Царства, а властиво, надії на визволення всього світу від зла, тягарів і гріхів. Наслідком цієї концепції було вивищення духовної церковної влади над владою світською. З огляду на те, що хода подій незворотня, християнство не може прагнути того, що відійшло вже в минуле, вимагаючи реалізації тих ідеалів, котрі з’явилися сім століть тому. Це факт, що християнство воліло піднести людину до Бога; середньовічний гуманізм є найповнішою формою гуманізму, проте ця епоха минула раз і назавжди.

У своїй концепції Ж.Марітен наголошує на тому, що існує лише одна Церква, при цьому можливі різні християнські цивілізації, різні християнства.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяр де Шардена.  Він писав, що релігія і наука — дві нерозривно пов'язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, істотно скоригувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина – найбільш досконалий результат багаторічної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу.

Тейяр де Шарден розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: переджиття (літосфера), життя (біосфера) іфеномен людини (ноосфера). Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапу еволюції, пов'язаному зі становленням та розвитком людства. На етапі мислення, на його думку, з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біологічній еволюції. Поява людини – не завершення еволюції, а ключ до зростаючого вдосконалення світу. Процес еволюції, за поглядами Тейяра де Шардена, підкоряється своєму власному регулятору і фінальній меті — досягненню сфери "наджиття", а в ній — "точки Омега". "Точка Омега" є центром Всесвіту і символізує собою Христа, співпричетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього.

 Тейярдизм став найбільш впливовою теологією, яка протистоїть неотомізму.