120. Структура науки, її компоненти: за предметом пізнання та методами пізнання; в залежності від мети і завдань; від методів одержання та рівня абстрагування знання.

Елементами логічної структури науки є: основи, закони, основні поняття, теорії, ідеї.

Основи. 2 види: ті, що перебувають за її межами, і ті, що входять у саму систему науки (теоретичні положення). Основою науки є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. 3 блоки основ: ідеали і норми наукового пізнання, наукова картина світу. Філософські основи.

Закони відображають предмет науки, носять загальний достовірний характер. Закони об’єктивно істинні. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії.

Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких нема теорії. Є фундаментальні поняття і ті, які відображають окремі сторони. Перегляд вихідних понять призводить до революційних змін в науці.

Теорія – найвищий рівень синтезу знання. Функція – не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів.

Ідея – поєднання об’єктивно- істинного відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Щоб сформувати ідею, потрібні знання про об’єкт і суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя. Ідея – кінець знання і початок речі.

Методологія наукового пізнання — конкретно-історичне явище. Сучасні дослідники виокремлюють у ній такі новації: зміну характеру об'єкта дослідження і посилення міждисциплінарних, комплексних програм у їх вивченні; зміцнення "парадигми цілісності", тобто усвідомлення необхідності глобального погляду на світ, методологічний плюралізм; широке впровадження в науку ідей і методів синергетики, зростання статусу таких понять, як невизначеність, схоластичність, вірогідність, порядок і хаос, інформація;

історизація і діалектизація науки; поєднання підходів до вивчення об'єктивного світу і світу людини, зближення природничих, технічних і суспільних наук за метою і методами;

математизація наукових теорій, зростання ролі кількісних формально-абстрактних методів пізнання;

Рівні наукового пізнання. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Методи: загальні; загальнонаукові; міждисциплінарні; специфічні.

121. Два підходи до оцінки ролі та значення наукового знання в суспільному житті. Сцієнтистський підхід. Характеристика анти сцієнтизму.

Складнощі та суперечності науково-технічного прогресу зумовили існування різних, навіть полярних, оцінок ролі науки в суспільстві – від сцієнтизму до антисцієнтизму. Прихильники сциєнтизму стверджують, що наука сама по собі абсолютною цінністю і здатна розв'язати всі суспільні проблеми: економічні, політичні, соціальні, культурні тощо. При цьому заперечуються соціальні та гуманітарні науки як такі, що не мають пізнавального, позитивного значення. Усупереч сцієнтизму виник антисцієнтизм, як філософсько-світоглядна позиція, яка різко критикує науку, її нездатність забезпечити прогрес. Абсолютизуючи негативні наслідки НТР, ця течія інколи взагалі заперечує науку і техніку, уважаючи їх ворожими людині.

Наукові відкриття, освоєння навколоземного космічного простору, створення інформаційної спільноти й глобальних інформаційних мереж потребує зовсім іншого рівня інтелектуальної підготовки всього людства до нового “способу життя”. Ця підготовка повинна цілковито спиратись не тільки на природничі знання, а й, передусім, на соціально-антропологічні та гуманітарні – як основу прийняття рішень, котрі забезпечуватимуть виживання людства.

У трактаті Плутарха про Архімеда зазначалось, що той відмовлявся викласти деякі свої математичні відкриття через загрозу їх використання у військових цілях. В епоху Відродження Леонардо да Вінчі, подібно до Архімеда, виявляв обережність, не розповсюджуючи деякі свої креслення (наприклад, підводного човна), довіряв їх тільки своїм зошитам, як він уважав, через "злу природу людини". І навіть напередодні наукової революції Ф. Бекон у "Новій Атлантиді" частково погоджувався з тим, що могутність знань треба охороняти від широких верств населення. Інша традиція започаткована Г. Галілеєм. Для нього наукове пізнання не може бути обмежене ніякими зовнішніми обставинами. Наука, на його думку, вільна від цінностей. Учені, таким чином, можуть здобувати істину, не переймаючись можливими негативними наслідками для суспільства. Ця тенденція довгі часи домінувала у науці. Тільки після Другої світової війни вчені почали усвідомлювати можливість катастрофічних наслідків для людства їх наукових розробок.

Наукове пізнання регулюється не тільки механізмами інтелектуальної діяльності, але й соціальними, етичними нормами.