9. Проблема істини у класичній філософії: емпіризм і раціоналізм

Раціоналізм (від лат. «ratio» — «розум») — цілісна гносеологічна концепція, згідно з якою істинним началом буття, пізнання та поведінки людей є принципи розуму. У філософію термін «розум» перейшов з теології, де ним позначали такий напрям, прихильники якого наполягали на очищенні релігії від всього, що не може знайти розумового пояснення, піддавали догмати віри логічному аналізу. Філософський раціоналізм своїм корінням сягає античності: до вчення Сократа про ототожнення істини і моралі, до вчення Платона про ідеї як істинні субстанції дійсності, до вчення Аристотеля про космічний розум як всезагальну умову буття і мислення.

Античний раціоналізм був трансформований у середньовічну теологію, яка поєднала ідею божественного розуму як смислу і першопричини світового буття з вченням про надрозумність божественної волі, її неосяжність та непізнаваність людським розумом. У філософії Фоми Аквінського істини розуму проголошували підкореними щодо до істин віри та Одкровення, але у межах своєї компетенції (знання про природу, математика, право, етика, політика) розум був головним поводирем людини як істоти раціональної (ratioestpotissimahominisnatura — розум є наймогутнішою природою людини). М. Кузанський висунув ідею, згідно з якою обмежений людський розум здатний нескінченно наближуватись до божественного, але при цьому ніколи не досягне божественної повноти і одночасно ніколи не припинить свого наближення до нього.

У XVIII ст. І. Кант спробував вирішити долю так званої старої дилеми — суперечки раціоналізму та емпіризму — намаганням об'єднати їх. За Кантом межі раціонального пізнання збіглися зі сферою застосування наукової методології, світом явищ, «феноменів». Але всезагальність та універсальна істинність законів математичного природознавства гарантувала апріорність чуттєвого споглядання (інтуїції)простору і часу, а також категоріальної структури розсудку. Кант відмовився від абсолюту як гарантії істинності фундаментальних засад і переніс весь центр на установку критицизму, тим самим відмовився від метафізичних претензій раціоналізму, залишивши йому виключно метафізичні функції.

Якщо Р. Декарт був основоположником раціоналізму Нового часу і вбачав основи науки у розумі, то Ф. Бекон і Дж. Локк були засновниками емпіризму (від грец. «empiria» — «досвід»), тобто такої теоретико-пізнавальної позиції, згідно з якою джерелом та обґрунтуванням всіх знань є чуттєвий досвід. Слід зазначити, що Бекон, як і Декарт, визнавав, що «відчуття з неминучістю обманюють», але якщо раціоналісти у якості подолання цієї омани пропонували звернутись безпосередньо до розуму, то Бекон пропонував з цією метою використати досвід, вважаючи, що тонкощі досвіду набагато перевершують тонкощі самих відчуттів. У цій опорі пізнання на досвід і полягає сутність емпіризму, який, своєю чергою, передбачав і відповідний метод — метод емпіричної індукції. Цей метод передбачав активне втручання у процес спостереження, усування одних умов і створення інших — шлях, який передбачав експеримент. Бекон наполягав на «розсіканні та анатомуванні світу» як на необхідному способі отримання «світоносного досвіду». Тобто, природу необхідно піддавати катуванню з метою отримання найліпшого результату.