52. Особливості теорії пізнання б. Спінози та г. Лейбніца. Вчення Рене Декарта, б. Спінози, г. Лейбніца про субстанцію.

Філософія Р. Декарта дістала назву дуалістичної, оскільки в ній допускається існування двох субстанцій - матеріальної, яка має протяжність (подільністю до безкінечності), але не має мислення, і духовної, яка має мислення, але не має протяжності. Ці дві незалежні одна від однієї субстанції, будучи продуктом діяльності Бога, з'єднуються в людині, яка може пізнати і Бога, і створений ним світ. визначає субстанцію як річ, яка не має потреби для свого існування ні в чому, окрім самої себе.

Матеріальну субстанції, головним атрибутом якої є протяг Декарт ототожнює з природою, а тому з повною підставою заявляє, що усе в природі підкоряється чисто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки механіки. 

На відміну від дуалістичної філософії Р. Декарта, філософія б. Спінози носить моністичний (що об'єднує) характер, будучи вченням про єдину усеосяжну субстанцію, яка є усе, як і усе є субстанція. Субстанція для Спінози – безпосередньо дане, суть якого містить в собі необхідне існування. Субстанція для свого існування не потребує ні чого іншого, вона є причина самій себе. Визначивши субстанцію як причину самій себе і виходячи з цього основного критерію, Б. Спіноза виводить і усі інші властивості субстанції : вічність в часі і її нескінченність в просторі.

Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції, про яку вчив Спіноза. Лейбніц стверджує, що поняття єдиної субстанції заперечує можливість існування руху, мінливості буття. Тому він звертається до нескінченної множини субстанцій — монад.

Монада — це проста субстанція. Складна субстанція завжди залежна від простих, а тому складне утворення взагалі не можна визнати субстанцією. Тому монади не змінюються під впливом інших монад, кожна з них є самодостатньою, а отже становить собою самодостатній світ, непорушну гармонію, яка є найсильнішою у світі. Як найдовершеніші гармонійні утворення, монади і між собою мають єдине відношення — "гармонію". У випадку, коли в світі існує дві однакових монади, слід визнати, що вони будуть тотожними. Таким чином, монади різняться за своїми якостями.

Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується "перцепцією" (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Їх Лейбніц називає "монадами-душами". Монади найвищого ступеня здатні до "аперцепції" (свідомості) і їх називають "монадами-духами". Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Об'єднання монад є невипадковим, воно визначене "завбаченою гармонією".

Процес пізнання, таким чином, Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, людина з народження має лише деякі вроджені принципи (інстинкти). Чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз "Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття" Лейбніц доповнює положенням — "крім витворів самого розуму". Розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні — істини факту; розумові — істини теорії. До істин розуму Лейбніц відносить головні положення математики та логіки.

Гносеологічна концепція Спінози ж має абсолютно раціоналістичне трактування. Він розділяє пізнання на три ступені:

1. ступінь істини — досягається розумом безпосередньо, незалежно від досвіду (математичні аксіоми тощо);

2. ступінь міркувань розуму — відбувається опосередковано за допомогою правил мислення (побудованих на певних аксіомах, законах), він потребує доведень;

3. ступінь уявлення — в основі лежать чуттєві сприйняття навколишнього світу.