13. Міжнародний звичай як джерело міжнародного приватного права.

Звичай — це правило, яке Склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній право­вій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

Міжнаройні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рівністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикції"; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суве­ренітету й незалежності держав, але спрямований на регулю­вання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці дер­жави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торго­вельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосуван­ня, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відно­сини між сторонами не врегульовані законодавством та умо­вами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні звичаї. Зазначене закріплено, зок­рема, в ч. 4 ст. 28 Закону України "Про міжнародний комер­ційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р.¹

Міжнародному приватному праву відомо декілька приват­них кодифікацій торговельних звичаїв та звичаїв торговельно­го мореплавства. Наприклад, Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію, прийняті Міжнародним морським комі­тетом на конференції в Амстердамі у 1949 р. За ними визна­чаються збитки, викликані загальною аварією. Застосування цих правил залежить від наявності відсилання до них у догб-ворі перевезення або у страховому полісі.

Приватна кодифікація торговельних звичаїв була, проведе­на 1927 р. на з'їзді представників торгових палат у Варшаві. У 1932 р. цю кодифікацію було доповнено в Оксфорді (Вар-шавсько-Оксфордські правила з угод СІФ). Вказані звичаї також застосовують у випадку відсилання до них.

У 1936 р. Міжнародною торговою палатою в Парижі було запропоновано до використання Правила ІНКОТЕРМС (Міжнародні комерційні терміни). Це умови, які визначають права та обов'язки учасників торговельних відносин стосовно предмета торгівлі, ціни контракту, страхування і т. ін. Умови позначаються латинськими літерами (наприклад, FAS, CPT, DES) та розшифровуються термінологією англійської мови. У 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 pp. до ІНКОТЕРМС вносилися зміни та доповнення, які відображали практику торгівлі. Так, остання редакція була викликана появою нової техніки тран­спортування товарів, пересилання документації, використання електронних систем опрацювання інформації. Практика дер­жав свідчить, що в угоді купівлі-продажу можна посилатися на звичай з указаних правил будь-якої їх редакції з зазначен­ням року цієї редакції у зовнішньоекономічному договорі (контракті). Якщо використання Міжнародних комерційних термінів в окремих країнах має особливості, про це також слід вказати у цьому договорі.

У разі, коли певне правило, застосовуване до угод, може бути кваліфіковано як звичай, це не завжди означає, що він є міжнародним. Тобто, можна говорити про існування націо­нального звичаю у сфері міжнародної торгівлі.

Наведена норма ч. 4 ст. 28 Закону України 'ІПро міжна-Водни^ко^ІейШшіЙ^Ебітраж^и/від 24 лютого 1994ІХ, а також Указ Президента У країни ^Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р.¹ свідчать про те, що міжнародні звичаї визнаються джерелом міжнародного приватного права в Україні. Так, в Указі Президента зазначається, що для укладення суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у т. ч. зов­нішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, по­слуга), застосовуються Правила ІНКОТЕРМС, підготовлені Міжнародною торговою палатою в 1953 р. (у редакції 1990 p.). Зміни, що вноситимуться до цих Правил, після публікації у встановленому порядку повинні також застосовуватися на практиці (пункти 1, 2 Указу).

У державах системи загального права міжнародні комерцій­ні терміни знаходять своє закріплення у нормативних актах. Так, Єдиний торговельний кодекс СІЛА у ст. 2-319 та на­ступних закріплює умови FOB, FAS тощо.

Іншим прикладом звичаїв, використовуваних багатьма пра­вовими системами, є Уніфіковані правила та звичаї для доку­ментарних акредитивів 1974 p., розроблені Міжнародною тор­говою палатою. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" від 4 жовтня 1994 p.¹, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприєм­ницької діяльності всіх форм власності, предметом яких є то­вари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до вказаних Уніфікованих правил (у редакції 1983 р.) та їх змін, належним чином опублікованих в Україні.

Застосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що грунтуються на принципі суверенітету та рівності держав, мають значення для колізійного права. Інші тільки у небага­тьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо неру­хомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.

Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокре­ма міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжна­родної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських пор­тах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сто­рони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлу­мачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.