1.5. Дієздатність іноземців в Україні

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв'язку з тим, що законодавства окремих держав по-різно­му вирішують питання її настання та обмеження, тобто вста­новлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна ци­вільна дієздатність фізичної особи за законодавством Німеч­чини та Великої Британії настає з 18 років, у Швейцарії та Японії — з 20 років, в Аргентині — з 22 років. Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприк­лад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності повнолітніх можуть також мати місце відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотрат­ство чи через фізичні вади — сліпоту, глухоту — та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішують­ся за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому у більшості держав «сім'ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за зако­ном місця їх проживання. У державах «сім'ї загального права» застосовується закон доміциля (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначен­ня дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздат­ності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особис­тим законом, повинна вважатися такою і в інших держа­вах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздат­ною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах.

Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Ци­вільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині право-чин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину. Даний принцип з деякими застереженнями закріплено і в Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім'ї загального права» ще більше обмежує дію особистого закону: невідомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до ува­ги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнаний недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укла­дати угоди з нерухомістю визначається за законом місце­знаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274, дієздатність фізичної особи визначається за її особистим законом. Про­те, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізич­ної особи щодо правочинів і зобов'язань, що виникають внас­лідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов'я­зань у зв'язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16).

У міжнародних угодах України вказані питання можуть вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них і кримінальних справах (укладена 1993 року у Мінську) взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки право держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздат­ним. Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмеже­но дієздатним вирішуються за законодавством тієї держа­ви, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві дер­жав є різними.

У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було закріплено саме таку колізійну норму — визнання інозем­ця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за законом держави його постійного місця проживання (ч. 3 ст. 566-1). Проект Закону України «Про міжнародне при­ватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 містить дещо іншу норму. Згідно з проектом підстави та правові наслідки ви­знання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї осо­би (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу¹ дане питання вирішується так. У справах про визнання особи недієздат­ною або про обмеження в дієздатності компетентним вва­жається суд тієї держави, громадянином якої є особа, що має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

При цьому суд застосовує своє національне законодавство, тобто діє закон суду — закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання, встановить, що існують підстави для обмеження в дієздат­ності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд дер­жави громадянства. Якщо суд держави громадянства про­тягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може провести справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздат­ною передбачені також законодавством держави громадян­ства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Виходячи зі змісту статей 43 і 46 Цивільного кодексу України та принципу на­дання іноземцям національного режиму, тільки іноземці, які постійно проживають на території України (іммігран­ти), можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед дво­сторонніми, більш детально регламентується порядок і на­слідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошен­ня їх померлими. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою компетентним є суд держави, громадянином якої була ця особа. Дана справа може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, які прожи­вають на території цієї держави та права яких основані на її законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку за­стосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно зі ст. 18 проекту Закону України «Про міжнарод­не приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274 підстави та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок і наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошен­ня її померлою, прийняті у Німеччині, Австрії, Італії та де­яких інших державах. Разом з тим праву окремих держав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове вве­дення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи пре­зумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи років¹. Вказані суттєві відмінності в матері­альному праві окремих держав можуть стати підґрунтям для виникнення такого небажаного у правовому регулю­ванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде визнана померлою за правом однієї держави, а за правом іншої вона вважатиметься живою).