3.Охарактеризуйте періодизацію світового історико-педагогічного процесу.

Існують три основних підходи до періодизації світового історико-педагогічного процесу:

1. тематично-хронологічний – розгляд тем, які засновані на причинно-наслідкових зв’язках, в певній системі і хронологічній послідовності. Це найпоширеніший підхід, використовується у вузах.

Етапи:

- виховання в первісному суспільстві;

- виховання, школа і зародження педагогічної думки в рабовласницькому суспільстві;

- виховання, школа і педагогічна думка при феодалізмі;

- домонокапіталістичний капіталізм і т. д.

2. проблемно-хронологічний –дослідження може будуватися навколовеликих проблем, наприклад:

- вчення про природовідповідність;

- проблема цілей і шляхів формування особистості.

3. формаційний підхід (найбільш масштабний, побудований на полі регіональних узагальненнях). Має структурно-логічну архітектоніку, тобто пропонується такий поділ:

- історичний розвиток педагогіки (виховання) в первісному суспільстві і стародавньому світі (до IY- Y ст. нашої ери);

- школа і педагогіка в середньовічній історії людства (Y – перша половина XYII ст.);

- світовий історико-педагогічний процес від англійської революції XYII ст. до 1917 р. – в період нової історії людства;

- новітня історія світової педагогіки і школи.

4.Поясніть тезу про необхідність ретроспективи та перспективи в історико-педагогічному дослідженні. Доведіть свої міркування на конкретних фактах.

Ретропеспектива - Звернення до минулого; аналіз минулих подій, вражень тощо.

Перспектива - це можливості кого-небудь у майбутньому; сприятливі умови для майбутньої діяльності когось або наступного розвитку чогось. 

5.Обгрунтуйте сутність та специфіку виникнення процесу виховання, його особливості в ранній період історії людства.

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та ета­пів його становлення не є новою. Вже у другій половині XIX сто­ліття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розу­міння цього явища. Серед встановлених підходів досить чітко виділяються; біологічний, психологічний, релігійний та соціаль­ний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо ви­никнення виховання є англійський філософ-соціолог Г.Спенсер і французький етнограф Ш.Летурно (кінець XIX ст.). Обидва від­стоювали вульгарні еволюціоністські позиції. При цьому доводи­ли, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, влас­тивим всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі "Еволюція виховання у різних людських рас" Ш.Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш.Летурно робить висно­вок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить ко­шенят ловити мишей, а качка каченят - плавати. Отже, за Ш.Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановле­ні, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обгрунтував у кінці XIX ст. американ­ський історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психі­ки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш.Летурно він піддавав критиці. Разом з тим, П.Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідуван­ня є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучас­ної психології, засобами наслідування діти до 3-х річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шля­хом формування досвіду дітей стає управління виховним проце­сом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частко­во може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХст. К.Шмідт. Останній відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження вихо­вання. За цим твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, свя­щенною вважається Трійця ( Бог - Отець, Бог - Син і Бог - Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей - Адама І Єви - Бог-Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К.Марксом і Ф.Енгельсом. Останній у роботах "Роль праці в процесі перетво­рення мавпи в людину" та "Походження сім "і, приватної власно­сті і держави" показав, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв'язку з удоскона­ленням -трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними. Таким чином, лише з ви­готовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потре­ба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробни­цтва і користування знаряддями. Саме старші змушені передава­ти молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, за Ф.Енгельсом, біоло­гічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до ви­никнення виховання (І. Д. Бех, І. А. Зязюн, О.А.Дубасенюк, М.В.Левківський, О.В.Сухомлинська). За цього підходу вихован­ня розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним йо­го завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особи­стістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в сус­пільстві.

Виховання у первісному суспільстві.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної люди­ни. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з'являється людина неандертальського типу, котра, приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородо­вим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. У ці часи люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належа­ли всьому роду, хлопчики супроводжували чоловіків на риболов­лю та полювання; дівчатка допомагали готувати їжу жінкам, ви­готовляти посуд та примітивний одяг, тобто займалися домашні­ми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з виконанням побутових обов'язків і ще не виділялось в особливу соціальну діяльність.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, вини­кає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Очевидно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісна родова община у своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей пері­од відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки земле­робства.

У зв'язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) почина­ють виконувати спеціальну соціальну роль - готувати дітей (окремо хлопчиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського спів­життя: табу і толіону. Табу, з гавайської, означає не робити чо­гось недозволеного, щоб не нашкодити самому собі. Толіон розу­міється як закон кривавої помсти.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й ді­вчаток у цей період у перших навчальних закладах - "будинках молодУ, які функціонували окремо для дітей різної статі.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріархату. Однак, у зв'язку зі створенням моногамної сім'ї, на­вчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихо­ванням.

На етапі патріархальної родової общини з'являються такі ви­ди діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремес­ло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У розумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не ли­ше про земне життя, а й про душу. Проте процес такого форму­вання був досить довготривалим: спочатку "'країна мертвих" знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її "пе­реносять" у небо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підрос­таюче покоління через примітивні культи привчали жити у зла­годі з природою.

Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патрі­архату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність, котра зумовлювалася конкретними вимогами тодішнього "виро­бництва" - здобуванням засобів для виживання. Виховання ди­ференціювалося й відповідно до статі дитини (щодо хлопчиків і дівчаток).

Процес виховання у первісному суспільстві завершувався іні­ціацією (іпіііаііо - посвячення), посвяченням у дорослість, точ­ніше, згідно зі статтю окремо існували практичні випробування для юнаків і дівчат, котрі засвідчували про їхню готовність до праці, до життя в общині.

6. Охарактеризуйте особливості навчання та виховання у країнах середньовічного Сходу (Арабський Халіфат, Османська імперія, Японія). Ідейна основа системи освіти в країнах середньовічного Сходу. Подібно до розвитку Європи в епоху середньовіччя, де найбільш характерним було розповсюдження та панування християнської релігії, у більшості народів Ближнього та Середнього Сходу панівну роль зіграло виникнення й розповсюдження ісламу, останньої згідно терміну її виникнення світової релігії.

Засновником ісламу вважається реальна історична особистість Мухаммед (570-632), який, згідно переказів, отримав від Аллаха одкровення і, записавши їх, став проповідувати.

Ці одкровення стали підгрунтям Корану; іслам уже через 100 років після свого виникнення став світовою релігією, а створена за його допомогою держава – халіфат, яка займала невелику частину Аравійського півострова, захопила всю Північну Африку, Іспанію, Іран, Середню Азію, Близький Схід, Малу Азію, Балкани тощо.

Провідними впливами на розвиток освіти і культури Ближнього та Середнього Сходу стали: мусульманська теологія, в рамках якої розвивались знання з математики, астрономії, теоретичної граматики арабської мови; давні східні культури, зокрема, сірійська, з якої були запозичені коментарі античної філософської спадщини; персидська та індійська культури, що сприяли розвитку літературних та природничо-наукових знань. В свою чергу, Халіфат збагатив світ арабською цифровою системою числення, годинником, компасом тощо.

Ідейною основою системи освіти в країнах середньовічного Сходу став іслам. На основі святої книги ісламу – Корану – було сформульовано – шаріат – канонічний закон, що являє собою сукупність релігійно-етичних та правових законів, за якими живе кожен мусульманин. У мусульманській культурі людина — раб всемогутнього Аллаха, саме слово "мусульманин" перекладається як "покірний". Виконання норм шаріата вимагає від людини-мусульманина щирості й свідомості. Іслам також дозволяв зберігати народам їх вікові історичні традиції й звичаї, що означалось поняттям "адат". Тому ісламське виховання здійснювалось на основі поєднання шаріату й адату: з одного боку – виконання норм ісламу, з іншого – дотримання звичних для кожного народу вікових традицій.

Отже, іслам визначав усі складові життя мусульман до найменших дрібниць. Поряд з Кораном була створена ще одна священна книга для мусульман – Сунна ("приклад", "зразок"), яка чітко регламентує релігійне й світське життя мусульман за допомогою численних (більш, ніж 50000 повчань, хадісів). Сунна також розкриває сутність ісламського виховання.

Головним засобом розвитку освіти й головним ретранслятором освіченості стала арабська мова, оволодіння арабською писемністю стало обов'язковою умовою для освіченої людини й учителя.

Найважливішим інститутом мусульманського виховання була сім'я. Батько сімейства ніс повну відповідальність за те, щоб навчити як хлопчиків, так і дівчаток слухняності, покірності Аллаху, виконанню релігійних та інших обов'язків , це був його обов'язок перед Аллахом, общиною, перед своїм родом. Злочин або вчинок, що суперечить нормам шаріату, несли за собою осуд і ганьбу на весь рід. Будь-який вияв невихованості чи поганої поведінки з боку дітей цінувались як недостойний вчинок батька. Покірність, скромність та істинна віра стали головними якостями, віра в Аллаха вважались набутими якостями, тому питанням виховання іслам надавав першочергового значення.

Етапи та зміст освіти. Першим етапом виховання стало виховання в сім'ї. Вся сімейна та шкільна наука була спрямована не на те, щоб розвинути здібності дитини, як у Візантії, а передбачала забезпечення оптимальних умов для інтеграції дитини в існуючу систему взаємовідносин у суспільстві. Першим етапом мусульманського виховання була церемонія "Бісмаллах", яка здійснювалась у сім'ї: у віці 4 роки 4 місяці та 4 дні дитина промовляла молитовне "Бісмаллах" і першу суру Корану "Аль-Фатіх", яку кожен мусульманин повинен був уміти вимовляти арабською мовою.

Елементарна освіта здобувалась в елементарних школах. Як правило, вони створювались при мечетях, називались "куттаби" (арабо-граматичні школи). Навчання йшло від прослуховування Корану до його початкового осмислення, читання, переписування текстів. Навчались діти, починаюи з 6 років, навчались 6 днів на тиждень (крім п'ятниці), вранці в середу та четверг повторювали вивчене. Були досить жорсткі умови: багатогодинні, монотонні заняття, суворі покарання за лінощі або проступки. В таких школах, як правило, навчались діти ремісників, купців, заможних селян. Феодальна верхівка, зазвичай, наймала домашніх учителів, до змісту домашньої освіти включались читання, письмо, рахунок, рудименти арабської граматики та літератури, вивчення історії. Крім того, в процесі домашнього навчання і виховання привчали до гарних манер, включали навчання плаванню, верховій їзді тощо.

Середня та підвищена освіта здобувалась у медресе (перша з таких шкіл була відкрита у Багдаді в 1055 році), що знаходились при мечетях, а також у приватних школах-салонах. Програма навчання повинна була сприяти формуванню шляхетного мусульманина. Предмети поділялись на два цикли: традиційні та раціональні. Традиційні–релігійні – тлумачення Корану, інтерпретація легенд про життя пророка Мухаммеда, мусульманське право, оволодіння основами ісламського богослів'я, арабська філософія та риторика.

Раціональні або ті, що досягаються розумом: каліграфія, логіка, математика, астрономія, правила поведінки, медицина та інші природничі науки.

Вища освіта здійснювалась в університетах, які давали світські та релігійні знання, мали прекрасні бібліотеки, лекційні зали, запрошували для викладання видатних вчених. З'явились також культурні центри "Будинки мудрості", де збирались видатні вчені для дискусій з актуальних проблем сучасності. Тут накопичувались багаті скарбниці рукописів.

Головними методами навчання було читання та коментування різноманітної книжної літератури. Учні під керівництвом наставника вивчали найбільш авторитетні твори з того чи іншого предмета. Як правило, учень читав, а викладач переривав його коментаріями. Інколи коментарії переходили у розгорнуту лекцію. Студенти вели конспекти. Особливу роль відігравали спеціальні глашатаї, які час від часу голосно викрикували те, що вчитель вважав найбільш важливим. Глашатаї виконували також роль репетиторів і контролерів. По закінченню студенти отримували вчений ступінь – іяз. Інколи в них на руках були свідоцтва про такий ступінь від багатьох викладачів.

Головні ідеї педагогічної думки народів середньовічного Сходу. Джерелами педагогічної думки народів Сходу в епоху середньовіччя стали європейська античність, мусульманська теологія, індійська та давньокитайська філософія, персидська культурна спадщина тощо. В узагальненому вигляді провідною ідеєю найбільш відомих її представників було прагнення збагнути сутність людської природи, врахувавши її біологічну, психологічну й соціальну сторони. Акцентувалась соціальна функція виховання, наголошувалось на необхідності дотримання етичних норм, прагненні до освіти, до оволодіння засобами самопізнання та самовиховання. Були сформульовані вимоги до вчителя та розроблена методика його підготовки.

Серед найбільш відомих представників педагогічної думки народів середньовічного Сходу слід назвати вчених-енциклопедистів Кінді (800-870), Фарабі (870-950), Біруні (973-1050), Авіценну (980-1037) та інших.

Абу Юсуф Якуб бен Кінді вважається засновником арабської філософії, перу якого належить біля 200 творів. У своєму вченні Кінді виклав концепцію чотирьох видів розуму – актуального, потенційного, набутого і того, що проявляється.

Кінді надавав перевагу науці перед релігією, вважаючи, що в процесі виховання необхідно формувати не сліпу віру, а високий інтелект, який зможе відіграти провідну роль у моральному вихованні і в будь-яких видах діяльгності.

Абу Наср ібн Мухаммед аль-Фарабі, вчений і філософ, детально розробляв питання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Головною метою виховання вважав досягнення людиною щастя через оволодіння доброчинністю, що полягає у творіннні добрих справ. У вимогах до вчителя наголошував на значному обсязі знань, високих моральних якостях, володінні методикою викладання, здатності до самовиховання.

Абу Рейхан Мухаммед ібн Ахмед аль Біруні завдання виховання вбачав у очищенні душі та думок від поганих нахилів, застарілих звичаїв, покірності пристрастям, боротьби за владу, що робить людей сліпими до істини.

Ібн Сіна (або Авіценна в латинській транскрипції) ще своїми сучасниками названий "володарем наук", радник правителів різних країн Близького й Середнього Сходу, одночасно лікар, філософ, психолог, математик, педагог, який багато років присвятив викладацькій діяльності.

Серед численних праць Авіценни з різних галузей знань слід виділити "Книгу зцілення", куди ввійшли безпосередньо педагогічні трактати "Книга про душу", "Книга знань", "Книга вказівок та настанов".

Авіценна наполягав на необхідності комплексного впливу на розвиток дитини з широким використанням таких розвивальних засобів як музика, поезія, філософія; результативність процесу виховання та навчання він пов'язував з такими умовами: організація спільної навчальної діяльності, із взаємонавчанням та змаганням, що сприяє продуктивному оволодінню знаннями; різні рівні навчання у відповідності до здібностей учнів; передування загальної освіти та розвитку професійному навчанню тощо.