103.Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні. Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) західноукраїнські землі попали під владу Австро-Угорщини, де освіта почала розвиватися за австрійськими стандартами. Волинь і все Правобережжя до останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.) залишалися під польським впливом.

У 70-х роках XVIII ст. в Польщі було проведено шкільну реформу, за якою навчально-виховна робота зосереджувалась у віданні створеної 1773 р. Едукаційної комісії (першого у Європі міністерства народної освіти).

Едукаційна комісія поділила територію Польщі на 10 округів, два з яких розміщувались на українських землях: Волинський (з окружним містом Кременцем) і Український (з окружним містом Вінницею).

Комісія встановила нову систему народного шкільництва у Польщі. У кожному окрузі мали бути шестикласні окружні школи з 7-річним курсом навчання. А в підокругах відкривались трикласні підокружні школи з 6-річним курсом навчання. У кожній парафії передбачались парафіяльні школи: у містах – вищі, у селах – нижчі.

Що стосується середніх шкіл, то значну частину єзуїтських шкіл з їх майном (1773 року орден єзуїтів було скасовано) Едукаційна комісія передала Василіанам. Але в цих школах було збережено єзуїтську систему виховання і навчання.

Усі свої зусилля Едукаційна комісія спрямовувала на створення системи освіти для дітей польської шляхти. Організовуючи польські школи на території України, вона закривала українські навчальні заклади. Для дітей українців відкривали лише такі школи, у яких виховання і навчання здійснювалось у дусі католицизму.

1789 року Едукаційна комісія видала розпорядок про закриття "руських" церковних шкіл та про усунення з усіх шкіл "руської мови". Українці були позбавлені можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Комісії були не до вподоби не лише православні школи, але й рештки греко-східного обряду в уніатських школах. Учням-українцям заборонялось святкувати релігійні свята за грецьким календарем, учнів православної віри примушували відвідувати костели.

Після третього поділу Польщі у кінці XVIII ст. (1795 р.) і приєднання Правобережної України до Росії Едукаційна комісія припинила свою діяльність, а створені нею навчальні заклади було перебудовано.

Складний шлях у другій половині XVIII ст. пройшли освіта і школа в Східній Галичині, на Буковині і Закарпатті, які опинилися під юрисдикцією Австрії. Найкращим засобом насадження й утвердження своєї політики в галузі шкільництва австрійський уряд вважав германізацію школи.

Вся освіта простого люду починалася і закінчувалася вивченням у церкві катехізису. Лише в окремих селах дяки і священики організовували школи, в яких крім азбуки і лічби вивчали Псалтир та Апостол.

Не сприяла поліпшенню народної освіти шкільна реформа, проведена в Австрії 1777 року, згідно якої передбачалося відкриття у селах однокласних церковнопарафіяльних, у невеликих містах – тривіальних, у великих – нормальних шкіл. На реалізацію реформ не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів. Тільки після 1781 р., коли було видано спеціальне розпорядження, у містах і містечках Галичини почали створювати головні і тривіальні школи німецького типу, а по селах – парафіяльні школи.

У якості середніх шкіл австрійський уряд запроваджував гімназії, які влаштовувалися за німецьким зразком. З 1784 р. вони стають державними і платними. Такі гімназії існували у Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі Львові, Перемишлі, Станіславі, Збаражі та інших містах, проте вони були доступними лише для дітей заможних батьків через високу оплату за навчання.

З метою онімечити українське населення 1785 року в усіх закладах вводиться німецька мова навчання. Тому проблема відкриття шкіл з українською мовою стає ще більш гострою. Такими школами залишалися лише церковнопарафіяльні. Серед міських українських шкіл можна назвати нормальну школу Василіян у Дрогобичі та школу при львівському братстві. Крім того, починається підготовка вчителів для шкіл з німецькою мовою, зокрема у Львові відкрито учительські курси, хоч українці доступу до них не мали. Але в зв’язку з тим, що грамотну молодь забирали в рекрути в першу чергу, селяни не бажали віддавати своїх дітей на навчання, що дуже стримувало поширення освіти серед населення.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, лише після захоплення її 1774 року Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами. Перша згадка про існування шкіл на Закарпатті належить до 1400 р. З XVII ст. в Ужгороді функціонувала єзуїтська гімназія, в Мукачевому – духовна семінарія. Школи відкривались і у XVIII ст., але у дуже обмеженій кількості.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) внаслідок першого поділу Польщі (1772) потрапили під владу австро-угорської монархії. Тому з другої пол. XVIII ст. освіта на цих землях пішла дещо іншим шляхом, ніж на інших територіях України.

Австрія об’єднала західноукраїнські землі з частиною польських в одну адміністративну одиницю. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства. Такий устрій зберігся майже без змін аж до розпаду Австро-Угорської монархії 1918 року. Австрія дозволила польській шляхті брати участь в управлінні краєм. Як наслідок, український народ потрапив під подвійний гніт і змушений був боротися з германізацією та полонізацією, а в Карпатській Україні – з мадяризацією.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Галичині у першій пол. XIX ст. відігравав австро-угорський шкільний закон "Політична устава шкільна" від 1805 р., за яким запроваджувалась обов’язкова освіта У кожній місцевості, де знаходився парафіяльний священик, повинна була існувати однокласна парафіяльна школа. Початкова освіта була також представлена триві­альними і головними школами. Тривіальні школи розміщувалися в малих містах, мали три класи: підготовчий, перший і другий.Головні школи закла­далися у великих містах, були переважно чотирикласні: підготовчий, пер­ший, другий і третій. У парафіяльних школах весь курс навчання зводився до вивчення елементарної грамоти і "святого письма". Учні тривіальних і головних шкіл навчалися читання, письма, арифметики, практичних вправ, закону божого, а головним було опанування німецькою мовою.

Деякі головні школи мали четвертий двохрічний спеціалізований клас, де учні могли здобувати практичну підготовку. В окремих таких школах проводилися щороку трьохмісячні педагогічні курси для підготовки вчителів (препаранди). Ці школи називали нормальними.

Середня освіта була представлена гімназіями або реальними школами, влаштованими за німецьким зразком.

Мовою навчання у всіх навчальних закладах визначалась німецька мова, крім парафіяльних шкіл, де діти могли вчитися рідною мовою.

За шкільним законом всі народні школи віддавалися під нагляд духівництва і в Галичині вони поступово переходять у відання консисторій: римо-католицької і греко-католицької. Майже всі народні школи виявились під опікою переважаючої римо-католицької консисторії, яка забороняла викладати українською мовою і поряд з німецькою поширювала й польську мови. У тих школах, якими відала греко-католицька консисторія, навчання переважно проводилось німецькою мовою. Єдиними школами, де не забороняли української мови, були парафіяльні. У шкільництві Галичини запанували фактично німецька і польська мови, хоч церква формально і закликала забезпечити навчання у парафіях рідною мовою.

Низьким був стан освіти на Буковині. Австрійський уряд не дбав про освіту простого народу. Діти змушені були вчити німецьку, польську або румунську мови, а українською мовою навчалися лише закону божого. У 40-х роках XIX ст. на Буковині діяла всього одна гімназія у Чернівцях.

У жалюгідному стані перебували школи і на Закарпатті. Ще в 1791-1792 рр. було видано закон, за яким усі школи Закарпаття переводилися на угорську мову навчання. Тут було всього кілька гімназій німецькою або угорською мовами викладання, зокрема в Ужгороді.

У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався.

Під тиском поляків 1813 року в Галичині було відмінено обов’язкову освіту. Парафіяльні школи майже занепали. Це було викликано, передусім, тим, що батьки-українці не бажали віддавати своїх дітей до школи, оскільки до війська забирали, перш за все, грамотних людей. Важливою причиною була також відсутність вчителів, які могли б навчати українською мовою.

Все це привело до активізації боротьби за українську школу, мову й літературу, за її національний характер. Початок такої боротьби поклали молоді представники української інтелігенції, вихованці духовних греко-католицьких семінарій та богословського факультету Львівського університету. Ця боротьба почалася з Перемишля.

1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних". Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою.

З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Інститут працював впродовж XIX ст.

Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу.

З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі.