123. Формування системи національної освіти в добу Директорії.

І знов українська революція переживала новий поворот у своїй історії.

На історичну арену вийшла Директорія на чолі з двома давніми суперниками – В.Винниченком та С.Петлюрою. 4 грудня 1918р. було проголошено відновлення Української Народної Республіки. Так було реалізовано перше з гасел Директорії, проголошених на початку повстання проти Гетьманщини.

Відтак залишилося виконати інші гасла:

Ø відновлення всіх демократичних свобод,

Ø знищення старих і відновлення місцевих демократичних структур управління,

Ø передача землі селянам,

Ø встановлення 8-годинного робочого дня,

Ø охорона професійних інтересів.

Але ці гасла не реалізувалися як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин. Проте в освіті Директорія мала певні досягнення.

15-18 січня 1919р. в Києві відбувся Другий з'їзд Всеукраїнської учительської спілки. Делегати обговорили нагальні питання створення національної системи освіти і звернулися з меморіалом до Директорії. У ньому було визначено такі основні напрями реформи в галузі освіти:

Ø негайно приступити до проведення обов'язкової загальної, безстанової, безплатної освіти в обсязі двох перших ступенів єдиної школи від 7 до 14 років;

Ø забезпечити зміну керівництва і на чолі школи поставити демократичні органи управління;

Ø видати декрети про трудову школу і про вільні трудові норми оплати вчительської праці незалежно від того, в якій школі і з якою освітою працюють учителі;

Ø відкрити школи для дорослих;

Ø оголосити конкурс для вчителів на право викладати в українській школі;

Ø забезпечити українізацію середньої та вищої освіти;

Ø визначитися на місцях з органами нагляду за виконанням розпоряджень Міністерства освіти;

Ø залучати наукові сили Галичини до розбудови нової школи;

Ø ввести стипендії для талановитих молодих учених;

Ø організовувати регулярні поїздки науковців у країни Західної Європи з метою вивчення та обміну досвідом.

Запропоновані заходи знайшли підтримку в уряді Директорії.

Реформуванням освіти в добу Директорії УНР займалися міністри освіти, які відзначилися ще за Центральної Ради та Гетьманату: П.Холодний (17.12.1918-04.01.1919рр., з 26.05.1920р.), І.Огієнко (05.01.1919-09.04.1919рр.), А.Крушельницький (25.04.1919-25.07.1919рр.), Н.Григоріїв (27.08.1919-25.05.1920рр.).

За розвиток освіти у складі Директорії відповідав професор Ф.Швець.

Розбудова національної школи розпочалася з децентралізації управління освітою на противагу гетьманській централізації.

Уже 12 грудня 1918р. Директорія видала розпорядження про управління школами в Україні, коли була в опозиції ще до повалення уряду П.Скоропадського. Згідно з наказом, відновлювалися повітові шкільні ради, засновувалися губерніальні ради освіти. Тимчасово органи управління освітою фінансували земства.

Закон про безплатне обов'язкове навчання всіх дітей шкільного віку громадян України було ухвалено 12 квітня 1919р.

У вересні 1919р. Міністерство народної освіти видало закон про прийняття на державне забезпечення 29 українських громадських середніх шкіл та надання на утримання їх 6млн. грн. Директорія виділила 1,45млн. грн., а решта видатків на ці школи мала покриватися за рахунок місцевих фондів.

Міністерство освіти домоглося, що під його керівництво перейшли школи духовного відомства. 2 липня 1920 р. Директорія ухвалила закон про перетворення хлоп'ячих, дівочих духовних шкіл та перших чотирьох класів духовних семінарій на загальноосвітні, так звані братські школи і передачу їх до Міністерства освіти. У віданні Міністерства освіти і віросповідань залишалися V та VI класи духовних семінарій, які зберігали свій професійний характер. Отже, у підпорядкування Міністерства освіти перейшло 38 колишніх хлоп'ячих і 2 дівочі школи, а також І—IV класи 15 духовних семінарій.

Заслуговувала увагу теоретична розробка проекту трудової школи в Україні, яка розпочалася ще за часів Центральної Ради. Цією роботою займалася комісія на чолі з П.Холодним. У її складі було 13 підкомісій, які працювали над розробкою конкретних педагогічних планів і навчальних програм у зв'язку з переходом освіти на нову систему.

Крім проекту трудової школи, розроблявся проект Статуту єдиної школи. У жовтні 1919р. ці проекти було опубліковано в періодичних виданнях для обговорення громадськості.

У липні 1921 р. голова Директорії С.Петлюра затвердив закон про встановлення єдиної національно-державної школи та статут єдиної школи, але в цей час уряд уже перебував в еміграції. Перебіг подій склався не на користь Директорії.

Процес українізації навчальних закладів в добу Директорії відбувався майже так само, як за Центральної Ради і Гетьманщини: найбільших успіхів було досягнуто на рівні початкової школи, певні труднощі виникали з українізацією середньої школи і дуже складно це питання розв'язувалося у вищих навчальних закладах. Так, за даними О.Любара, М.Г.Стельмаховича, Д.Т.Федоренка, в 1919р. в Україні діяло 50 244 початкових шкіл, 1211 вищих початкових училищ, 865 гімназій, 72 реальних, 89 комерційних, 19 торговельних, 53 духовних училища.

Дуже гостро постало питання забезпечення національної школи викладачами.

Одним із практичних шляхів реалізації цієї проблеми стало залучення до роботи в школах учителів із Наддністрянської України вже на початку 1919р., коли було скасовано формальні обмеження прав учителів, які здобули педагогічну освіту за межами колишньої Російської імперії. Це стосувалося, насамперед, учителів з колишньої Австро-Угорщини, які працювали в школах Наддністрянської України. Закон про права щодо освіти українських громадян, котрі скінчили закордонні вищі школи, було ухвалено 19 лютого 1919р.

На законодавчому рівні проблема вчительських кадрів розв'язувалася так. Згідно з постановою від 26 лютого 1919 р. на державне утримання бралися такі учительські семінарії: Київська міська (українська), Немирівська ім. Б.Грінченка, Бердичівського земства, Кирилівська народна ім. Т.Шевченка (на Звенигородщині), Хмільницька (на Поділлі); перетворювалися на учительські семінарії: Дерманська (на Волині), Вінницька, Шамівська (на Херсонщині) церковно-учительські школи, Томаківська (на Катеринославщині), Заболотська і Ржищівська (на Київщині), Денишівська (на Волині), двокласні учительські школи; відкривалися нові: у Козельці (на Чернігівщині), у Хоролі (на Полтавщині), у Мерефі (на Харківщині). На утримання цих семінарій уряд виділив майже 2,8млн. крб. Крім того, було ухвалено постанову про відкриття при них інститутів у Житомирі і Єли-саветграді.

Підготовку вчителів середньої школи здійснювали 23 вищих навчальних заклади – у Києві: університет Св.Володимира (державний), Український університет (державний), Фребелівський інститут (приватний, без прав), Польський університет (без прав), Єврейський університет Культурної ліги, Вищі жіночі курси (з правом державних), історико-філологічні курси Товариства професорів, засновані А.Жекуліною (з правом державних), педагогічний інститут (державний), педагогічна академія, педагогічні курси при окрузі (приватні, правні), педагогічні курси А.В.Жекуліної (приватні, правні); у Харкові: університет (державний), Вищі жіночі курси (з правами державних); в Одесі: університет (державний), Вищі жіночі курси (з правами державних), педагогічні курси при окрузі (приватні, правні); у Катеринославі: університет (з правами державних), педагогічний інститут (приватний, без прав), Вищі жіночі курси (з правами державних); у Кам'янці-Подільському: Український університет (державний); у Ніжині: історико-філологічні жіночі курси (приватні, з правами), Історико-філологічний інститут князя Безбородька (державний); У Полтаві: Історико-філологічний факультет (приватний, правний). Крім того, за даними Н.М.Дем'яненко, функціонував ще й Український мандрівний «петлюрівський» університет, у якому проводили загальнопедагогічну підготовку, викладаючи педагогіку, виховання та його принципи, психологію, логіку, гігієну. Було три студії, слухачі працювали за студійною формою навчання.

Ефективний розвиток національної школи залежав не лише від кваліфікації викладачів, а й від забезпечення навчального процесу підручниками. У зв'язку з цим за наказом міністра освіти Н.Григоріїва від 7 серпня 1919р. було створено комісію, яка мала прорецензувати діючі українські підручники і зробити свої висновки. У результаті цієї роботи було визначено, що 44 не відповідають державним інтересам УНР і їх необхідно вилучити. Значна частина підручників мала низький науковий рівень. Серед них «Оповідання з української історії» для початкових шкіл Г.Коваленка, «Читанка» Т.Лубенця, «Підручник німецької мови» Л.Леше, книги з історії України А.Кащенка. Високу позитивну оцінку отримали підручники С.Русової, С.Єфремова, М.Грушевського, Д.Крип'якевича, В.Доги, І.Стешенка та ін.

Зрозуміло, що українських підручників не вистачало, і тому їх друкували за кордоном видавництва: «Час» – у Німеччині, «Вернигора», «Дзвін» – в Австрії.

Отже, у добу Директорії були певні досягнення в демократизації шкільного життя, у розширенні мережі національних освітніх закладів, у підготовці викладачів для національної школи, у виданні підручників українською мовою.