Вимоги до кандидатів на посаду президента

Кандидат на посаду президента повинен бути громадянином власної країни. Конституція Греції передбачає додаткову вимогу до кандидата – не менше п’яти років громадянства й обов’язково мати батька – грецького громадянина [16, 257]. Як своєрідну форму цензу громадянства треба розглядати норму параграфа 23 Конституції Фінляндії. Кандидувати на посаду президента може лише “громадянин з народження”[ 17, 616]. Подібною є норма статті 125 Конституції Португалії, в якій зазначено, що можуть кандидувати на цю посаду “...португальці за походженням” [18, 554]. У Конституції Німеччини наголошено, що кандидувати на посаду президента може кожен німець, який має право обиратися до Бундестагу [19, 197].

Друга вимога до кандидатів – вік. Віковий ценз зумовлений високим суспільним авторитетом цієї посади. Претендент повинен мати життєвий досвід і власну позицію щодо суспільних проблем. Крім того, віковий ценз дає змогу суспільству верифікувати кандидата, його властивості та здібності, які краще виявляються у зрілої людини. Як видно з таб. 18, мінімальний віковий ценз становить 35 років, максимальний – 50. Щодо обмежень, то варто звернути увагу на положення Конституції Австрії, де “...права бути обраним позбавлені члени імператорських домів або родин, які коли-небудь належали до них” [20, 47].

Таблиця 22

Головні вимоги щодо посади президента у державах Західної Європи20

Номер за пор.	Назва країни	Тип обрання	Термін повноважень	Повторне обрання	Вимоги щодо віку
1	Австрія	Загальні, прямі	6 років	2 терміни	35 років
2	Греція	Обрання парламентом	5	2	40
3	Ірландія	Загальні, прямі	7	2	35
4	Італія	Обрання парламентом	7	Без ліміту	50
5	Німеччина	Федеральні збори	5	2	40
6	Португалія	Загальні, прямі	5	2	35
7	Фінляндія	Загальні, прямі	6	2	*
8	Франція	Загальні, прямі	5	Без ліміту	*
9	Швейцарія	Обрання парламентом	1	*	*

* Конституція не регламентує відповідних положень.

У межах напівпрезидентської форми правління президентів обирають шляхом загальних, прямих виборів. Передбачається, що для перемоги у першому турі треба набрати більше 50 % голосів виборців. Якщо жоден не набирає потрібної кількості, то проводять другий тур, де для перемоги вистачає набрати відносну більшість голосів. Особливі норми регулювання виборів президента діють у Фінляндії. По-перше, Конституція згідно з параграфом 23–б передбачає : якщо у другому турі обидва кандидати наберуть однакову кількість голосів, то переможця визначають жеребкуванням. По-друге, відповідно до того самого параграфа, якщо буде висунуто лише одного кандидата на посаду президента, то він стає ним без виборів [22, 616].

Вибори президентів за парламентської форми правління відбуваються шляхом: загальних, прямих виборів; виборів у парламенті та на спеціальному засіданні парламентів. Загальні й прямі вибори передбачені в Австрії та Ірландії, одночасно варто зазначити, що стосовно кваліфікації політичних режимів у цих двох країнах немає однозначності. Частина дослідників на підставі формальних індикаторів відносять їх до напівпрезидентських, друга частина – до парламентських. В Австрії обраним вважається кандидат, який отримає більше половини усіх визнаних дійсними голосів. Якщо ніхто не отримав більшості голосів, то треба проводити другий тур, у якому беруть участь два кандидати. Для перемоги одному з них потрібно набрати відносну більшість. Особливою нормою є те, що згідно зі статтею 60, пункту 2, кожна з груп виборців, які висунули двох кандидатів, що пройшли до другого туру, у цьому другому турі має право замінити свого кандидата на іншого [23, 46-47]. Коли лише один кандидат претендуватиме на посаду президента, тоді вибори потрібно проводити згідно зі статтею 60, пункту 1, у формі голосування “за” або “проти”[ 24, 46]. В Ірландії вибори президента відбуваються за пропорційною системою з використанням єдиного перехідного голосу [25, 327]. Конституція Ірландії передбачає, подібно як і у Фінляндії, проголошення єдиного кандидата президентом без виборів, якщо не було інших кандидатур [26, 328]. В повоєнній історії Ірландії було п’ять таких випадків [27, 152]. Така ситуація повторилася під час президентських виборів у 2004 р., коли формально вибори не відбулися, а президентом була проголошена M.McAleese, яка була єдиним зареєстрованим кандидатом.

Вибори президентів у парламентах відбуваються у Греції, Італії та Швейцарії. У Греції президента обирають на спеціальному засіданні парламенту відкритим голосуванням. Для обрання одному з кандидатів на цю посаду треба отримати дві третини голосів загальної кількості депутатів парламенту. У разі необрання у першому турі допускається ще два тури голосування. У третьому турі для перемоги одному з кандидатів потрібно набрати більшість у три п’ятих голосів депутатів парламенту. Якщо і під час третього туру президента країни не оберуть, то у Конституції передбачано розпуск парламенту і проведення дострокових парламентських виборів. Новообраний парламент, шляхом відкритого голосування, більшістю у три п’ятих, повинен обрати президента. Якщо не обрали, то проводиться наступний тур, у якому переможцю треба набрати абсолютну більшість голосів депутатів. Допускається ще один тур виборів, коли для перемоги треба отримати вже відносну більшість голосів [28, 257].

У Швейцарії президента Федерації обирають з членів Ради Федерації (уряду) одночасно з віце-президентом на спільному засіданні обох палат парламенту країни. Президентом обирють члена Ради, який у попередньому році виконував обов’язки віце-президента. Конституція забороняє переобирати діючого президента на наступний рік [29, 95]. Для обрання необхідна підтримка відносної більшості парламентарів. Водночас та сама особа може обиратися президентом держави парламентами різних скликань.

Президента республіки Італія обирають на спільному засіданні палат парламенту, до участі в якому запрошують представників від областей – по три з кожної області, а Валлє д’Аоста має бути представлена лише одним делегатом. До делегації кожного регіону повинен входити представник найбільшої регіональної меншості. Кількість делегатів від областей є формальною або символічною, тому що обидві палати становлять разом 945 депутатів, а делегати від областей – всього 58. Ми вважаємо, що вибори президента Італії все ж таки відбуваються у парламенті. Вибори відбуваються таємним голосуванням. У перших трьох турах необхідно для перемоги набрати дві третини голосів, починаючи з четвертого туру – достатньо абсолютної більшості [30, 436]. Найбільша кількість турів була потрібна у 1971 р. для обрання президента Дж.Леоне – 23 тури.

Особлива процедура обрання президента існує у Федеративній республіці Німеччині, де скликається спеціальне засідання Федеральних зборів. Вони складаються з депутатів лише нижньої палати – Бундестагу та однакової кількості членів, обраних народними представництвами земель на засадах пропорційності. Вибори серед кандидатів на посаду президента відбуваються без обговорення. Обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів членів Федеральних зборів. Якщо протягом двох турів не буде обрано жодного кандидата, то проводиться третій тур, у якому достатньо набрати відносну більшість голосів [31, 197]. Федеральний президент з моменту обрання припиняє свою участь у політичній партії, якщо він був її членом до виборів.

Термін президентських повноважень переважно довший, ніж повноваження парламенту. Ця обставина дає змогу президентам забезпечувати стабільність і наступність влади. Виняток становить Швейцарія, де термін президенства – один рік. У Франції протягом значного періоду (з 1958 до 2000 р.) термін президенства становив сім років. Внаслідок рішення референдуму від 24 вересня 2000 р. цей термін зменшили до п’яти років. Ця норма поширюється вже на президента, який був обраний у 2002 р. (Ж.Шірак був переобраний повторно).

Для офіційного визнання тієї або іншої особи кандидатом на посаду президента країни треба: у Франції мати підтримку 500 кваліфікованих виборців, до яких належать члени Парламенту, депутати регіональних рад, члени ради Парижу тощо; у Фінляндії таке право мають політичні партії, які на попередніх парламентських виборах провели до парламенту принаймні одного депутата або 20 тис. виборців; у Португалії – групи виборців мінімально 7 500 і максимально 15 000 виборців; в Австрії таке право мають як мінімум п’ять депутатів парламенту, або шість тисяч виборців; в Ірландії висувати має право група з 20 діючих депутатів парламенту однієї з палат або ради, не менше ніж чотирьох адміністративних графств.

В абсолютній більшості країн діють конституційні норми, де зазначено, що займати посаду президента можна не більше ніж два терміни підряд. В Італії та Франції у конституції немає норми обмеження кількості перебувань на посаді президента ( вважаємо, що таких термінів може бути більше ніж два). Можливо, після зменшення терміну президентства у Франції буде запроваджено обмеження кількості переобрань на посаду президента. У Конституції Португалії передбачено особливу ситуацію, якої немає в інших європейських країнах, – заборонено обирати на посаду президента ту саму особу тричі підряд, але не заборонено цій самій особі після двох термінів президентства і п’яти років перерви третій раз претендувати і навіть бути обраною [32, 554].

Посада президента як найвища державна посада несумісна з будь-якою іншою посадою. В Ірландії та Німеччині ця норма дещо відкоригована. В Ірландії не можна займати посаду, за яку платять гроші; у Німеччині поряд із забороною займати оплачувану посаду, не дозволено проводити комерційну або професійну діяльність, входити до складу керівництва, спостережних рад організацій і установ, які мають на меті отримання прибутку [33, 198]. Тобто, у цих двох країнах президенти гіпотетично можуть працювати, очолювати громадську організацію або якусь іншу громадську ініціативу, не отримуючи винагороди за свою діяльність.